Фестиваль, що кличе до свободи

Х  Міжнародний  Одеський кінофестиваль   відзначив свій ювілей, ставши  справжнім святом для кінопрофі та кіноманів.  Кількість показів, секцій та споріднених арт-заходів просто вражала. Не одному гостю фестивалю довелося в задумі вивчати програму, з майже гамлетівською мукою обираючи:  куди саме піти?   Близько 150 тисяч глядачів відвідали покази ОМКФ цього разу,  а загалом за 10 років їхня кількість сягнула мільйона. Одеський кінофестиваль став  справжнім брендом, а ще, як тепер  модно казати, «драйвером економічного розвитку». Місцем зустрічі, яке змінити не можна. 

Українська кіношкола  відома своїми традиціями. Однак  досить тривалий час  через відсутність фінансування  молодим режисерам та акторам  було не так вже й просто проявити себе. Підтримка Держкіно та більш широкі можливості копродукції з іншими країнами  дозволили здійснити справжній  прорив. При цьому чимало талановитих дебютантів  стартували  саме на показах ОМКФ.  Цікава деталь:  під час спецпоказів  на нинішньому фестивалі було продемонстровано документальну стрічку «З України до Голлівуду». Вона була присвячена нашим землякам та їхнім нащадкам, які протягом останніх ста років зробили значний внесок у розвиток голлівудської та світової  індустрії. Продюсери, режисери, актори та акторки,  інженери знімальних  телекранів та майстри спецефектів…  Тут справді повіриш не лише у співочі, а й  «кінематографічні»  гени. Але невже обов`язково емігрувати, щоб реалізувати їх? Зрештою, у наш  час  кіноіндустрія з легкістю долає багато кордонів.  Але це був ліричний відступ, зараз – про переможців.

Глядацька (визначальна) думка  відносно Гран-прі розділилася навпіл. Вперше за роки існування фестивалю головну нагороду отримали одразу два фільми:  український  «Додому» Нарімана Алієва та  грузинсько-шведський «А потім ми танцювали» Левана Акіна. Остання стрічка була також  визнана кращою  у міжнародному  конкурсі, а виконавець головної ролі  Леван Гелбахіані   отримав ще й  нагороду за свою акторську роботу. Його герой – танцівник «нетрадиційної орієнтації», тож  Левану  знадобилися неабиякі хореографічні навички та творча сміливість. А зрештою фільм про свободу у широкому розумінні цього слова та кохання, яке завжди залишається коханням. Що стосується вітчизняного «Додому», то крім болючих сьогоденних тем (втрата  Криму, війна на Донбасі) він вразив журі та глядачів психологізмом  родинної історії, де сплелися геополітичні події та  переживання простих людей.

Кращим режисером у міжнародному конкурсі став колумбієць   Александро Ландеса за фільм «Монос».

Що стосується національного конкурсу, то журі віддало перевагу за кращий фільм та кращу режисуру стрічці «Тато  - мамин брат» Вадима Ількова. А от улюбленцем глядачів та преси став повнометражний дебют Антоніо Лукіча  «Думки мої тихі». Саме цей фільм  (дуже смішний  та делікатний водночас) отримав приз глядацьких симпатій і нагороду він журналістської спільноти. Виконавиця ролі мами з цього фільму Ірма Вітовська була визнана кращою актрисою. Цікаво, що прем`єра «Думок …» відбулася не на ОМКФ, а кількома днями раніше – на фестивалі в Карлових Варах. Там вони теж отримали спецприз журі. Історія творчого ботаніка-звукооператора та його стосунків з ще молодою  мамою, приправлена  всіма видами гумору – від ситуативного до екзистенційного, справді зразковий приклад того, як можна водночас сподобатися і високочолому журі, і масовому глядачеві.

Серед короткометражок  у різних номінаціях  нагороди отримали      документалка «Бо ми мужики» Петера Сомера та Ю Вемуда Свендсена,  «Секрет, дівчинка та хлопчик» Оксани Казьміної та «Для Самі» Ваада аль-Катеба й  Эдварда Вотса. 

Можна багато говорити про творчу політику того чи іншого фестивалю (адже далеко не всі заявлені стрічки потрапляють до програми після попередніх переглядів). Але однією  з  тих ідей, які постійно транслює  ОМКФ,  є свобода у всіх її виявах. Свобода у захисті  батьківщини від агресора («Черкаси» та «Східняк»), свобода самовираження («Номери»  Олега Сєнцова), свобода творчості та орієнтації  («А потім ми танцювали»), свобода  поглянути на життя з гумором та іронією («Думки мої тихі», «Чоловік, який купив місяць») тощо. І це дуже гарний, справді надихаючий тренд. 

Наталя Шевчук