Другий день Black Sea Security Forum 2026

Іван Ліптуга опублікував на своїй сторінці у Facebook своє бачення Black Sea Security Forum 2026. Редакція «СЛОВО» вважає його цікавим і вартим уваги читачів видання, тому наводить його повністю.

У одеських форумів є своя класика жанру. На відкриття прагнуть потрапити всі. В останню мить перед початком через шість рукостискань шукають запрошення, зал переповнений. Але щойно стихають вітальні промови, зал порожніє наполовину. До кінця дня людей стає ще менше, а на другий день — і поготів.

Певною мірою це свідчить про відсутність культури присутності та участі. Частково — про те, що багато хто ставиться до таких майданчиків як до світської тусовки: себе показати й на інших подивитися, а до того, що звучить зі сцени, мало кому є діло. І це прикро, адже головним тут був саме зміст, і він був надзвичайно сильним. Програма була сформована зі спікерів найвищого рівня — як закордонних, так і українських. Особисто я не міг розірватися й побувати на всіх панелях та сайд-івентах, адже вони проходили паралельно. Але про ті, на яких мені вдалося побувати, я дам огляд для тих, хто не зміг потрапити на форум, і для тих, хто потрапив, але провів його переважно в зоні кейтерингу.

 Якщо перший день форуму розклав силу на шість вимірів і задав шахову рамку всієї розмови, то другий день довів партію до найгострішої стадії. Ранкові сесії були присвячені регіональному лідерству та ролі журналістики під час війни, а в другій половині дня розмова змістилася до того, що визначає силу в нову епоху. До технологій та штучного інтелекту, до реального становища на фронті й до двох бесід, які надали цьому дню особливого характеру. Одна була з Володимир Кличко, друга, можливо, головна за обидва дні, — зі спадкоємним принцом Ірану Реза Пехлеві.

War in Front

Чесний погляд з передової

Панель про реальне становище на фронті зібрала заступника командира корпусу «Азов» Святослава Паламара з позивним «Калина» та командира Російського добровольчого корпусу Дениса Капустіна. Модерував розмову Василь Пехньо.

Головним мотивом стала відмова від ілюзій. Паламар прямо сказав, що не варто вірити в те, ніби ситуація на фронті вже переломлена і перемога близька. Російська армія залишається величезною машиною, і саме тому продовження допомоги є критично важливим. Водночас Україна має реальні переваги. Корпус працює на оперативну глибину, завдає ударів на відстані понад сто кілометрів, а власна система протиповітряної оборони корпусу інтегрована з державною, що дозволяє збивати «шахеди» та захищати і цивільних, і власні можливості.

Дальність дії озброєння зростає буквально на очах: дрони, які ще нещодавно літали на пів сотні кілометрів, сьогодні долають значно більші відстані. Але головна думка Паламара полягає в тому, що війна є надзвичайно динамічною, технологічні переваги живуть недовго, противник швидко адаптується, тому власні можливості потрібно максимально швидко використовувати, масштабувати й одразу впроваджувати інновації на практиці.

Окремо він наголосив, що український бойовий досвід не можна втратити. Його необхідно вбудувати в архітектуру європейської безпеки, адже на навчаннях НАТО українці неодноразово демонстрували те, чого західним арміям ще лише належить навчитися.

Розмова вийшла і на ширший горизонт. Прозвучала думка, що нинішня війна може колись увійти до підручників як частина тридцятирічної війни Росії проти свободи як такої — від Чечні, Молдови та Грузії до України.

Технологічна частина дискусії звучала майже футурологічно. Війна стає дедалі більш роботизованою. Наземні роботизовані комплекси переходять від евакуації, розмінування та розвідки до безпосереднього ведення бою. Саме поняття лінії фронту розмивається й замінюється так званою «kill zone» — територією між сторонами, на якій практично неможливо закріпитися.

Вирішальним театром бойових дій стає логістика, і саме по логістиці противника дедалі активніше працюють українські дрони. Навіть Росія відмовляється від звичної техніки, адже на сучасному полі бою танк чи бронемашина живуть лічені хвилини. Висновок панелі звучав тверезо: перевага є, але вона потребує швидкості, постійних інженерних рішень і розуміння того, що ворог мислить у тому ж напрямку.

AI & Technologies. Сила в епоху штучного інтелекту

Ця панель стала однією з найнасиченіших за обидва дні. Модератор Владислав Давидзон зібрав виконувача обов’язків міністра цифрової трансформації Олександра Борнякова, засновника Mana та Worldcoin Макса Новендстерна, технічного директора ізраїльської компанії Dream Гіла Долева та керівника Molfar Артема Старосека.

Сам Давидзон точно вловив контекст, нагадавши, що Одеса історично є космополітичним містом, де зароджувалося одразу кілька національних рухів, а Ізраїль, Україна, США та Європа сьогодні є союзниками в одній великій війні ревізіоністських держав проти спільноти демократій.

Олександр Борняков описав українську модель цифрової держави та її наступний крок. Після концепцій mobile first і цифрової держави Україна переходить до ідеї агентної держави, де громадянин просто формулює запит у чаті та миттєво отримує послугу, не занурюючись у бюрократичні процедури.

Застосунком «Дія» користуються близько двадцяти чотирьох мільйонів людей — це приблизно сімдесят сім відсотків активного населення. Два тижні тому було запущено державного AI-асистента. За рівнем цифровізації Україна піднялася зі 102-го на третє місце у світі, а її досвід уже вивчають Швейцарія, Німеччина та Велика Британія.

Окремо міністр розповів про власну українську мовну модель, яку створюють на базі відкритої Gemma разом із Google, щоб зберегти українську історію від спотворень та використовувати її в освіті через систему «Мрія», до якої вже підключено три з половиною тисячі шкіл.

Найгострішим став його тезис про війну. Україна радикально скоротила бюрократію: реєстрація нового оборонного продукту скоротилася з трьох-п’яти років до менш ніж одного місяця без втрати якості.

На запитання про етичні межі використання ШІ на полі бою Борняков розповів про вже існуючі розумні мінні поля, які розпізнають ціль і не спрацьовують, наприклад, на дитину, а також про лінійні дрони, що створюють непрохідні зони ураження. На його думку, в обороні немає тієї етичної межі, на якій слід зупинятися, і він готовий зробити такі системи повністю автономними.

Головний урок України він сформулював так: правильно застосована технологія дає малим націям асиметричну відповідь на переважаючу силу та шанс вистояти.

Гіл Долев перевів розмову до поняття суверенного штучного інтелекту. Конкретна модель сьогодні може бути найкращою, а завтра вже застаріти, тому важлива не сама модель, а здатність нації контролювати дані, інфраструктуру та практичне впровадження технологій. Штучний інтелект стає одним із чинників, що визначають наддержаву, поряд із кібернетикою та, у перспективі, квантовими технологіями, але лише тоді, коли він вплетений у саму тканину нації — в освіту, фінанси та бізнес. На полі бою, додав він, ШІ щодня рятує життя, наприклад у системах протиракетної оборони, де участь людини в циклі ухвалення рішень лише сповільнює реакцію і може коштувати людських життів.

Макс Новендстерн представив погляд Кремнієвої долини й виявився найрадикальнішим учасником дискусії. Він говорив про проблему узгодження цілей штучного інтелекту та бачить її вирішення в децентралізації — у множинності моделей, підконтрольних кожному, хто ними користується. Він закликає радше переінвестувати в ШІ, ніж недоінвестувати, адже ціна відставання є екзистенційною. Порівнюючи штучний інтелект із ядерною зброєю, він висловив думку, що ШІ небезпечніший, оскільки ядерну зброю можна стримувати, а надрозум контролювати майже неможливо. Свою позицію він проілюстрував образом мурашника, думку якого ніхто не запитує, коли будують торговельний центр. Домовитися всім світовим лабораторіям неможливо, адже завжди знайдеться той, хто порушить угоду. Тому заради безпеки потрібно рухатися якомога швидше, щоб першими стали системи, які несуть демократичні цінності. У мирній перспективі він захищав каліфорнійську ідею достатку, за якої ШІ лікує хвороби та продовжує життя, і називав ворогом будь-кого, хто закликає сповільнити прогрес.

 Артем Старосек повернув розмову до війни, яка вже триває, — когнітивної та інформаційної. Він показав, як працюють російські операції впливу: від кампанії Doppelganger із мережею фальшивих медіа до автоматизованого вербування через месенджери, де людину через оголошення про роботу поступово підводять до зйомки військової техніки, а згодом і до диверсії, в якій до сімдесяти відсотків усього ланцюжка автоматизовано. Його компанія створює для однієї з європейських країн систему когнітивного щита, навчивши локальну модель розпізнавати та відбивати наративні атаки. Окремо він заперечив проти поширеного образу України як лабораторії. Україна — не лабораторія, адже в лабораторії можна помилятися, тоді як Україна заплатила і продовжує платити за кожну помилку.

Крізь усю панель проходила одна думка: Україна не просто користується чужими технологіями, вона швидше за всіх навчається застосовувати їх у реальній війні й тому стала світовим лідером та вчителем у сфері прикладного штучного інтелекту, цифрового управління та інформаційної оборони.

Панель з Володимиром Кличком

Бесіду з Володимиром Кличком вів Вадим Денисенко. Чемпіон, підприємець і брат мера Києва згадував 2022 рік, коли російські війська наближалися до столиці, місто фактично перебувало в оточенні, а від західних партнерів замість зброї надходили символічні жести, що згодом стали уособленням нерішучості союзників. Тоді Росію у світі сприймали як нездоланну силу, і за кожен крок до перелому Україна платила кров’ю.

 Відповідаючи на запитання про можливу політичну кар’єру, Кличко був категоричним. Він ніколи не був політиком і не перебував у жодній партії, включно з партією свого брата, і хоче залишатися поза політикою, бо саме так може зробити для країни більше. Водночас він висловив важливу думку: якщо ми не будемо займатися політикою, політика займатиметься нами, а зміни країні необхідні.

Окремо він розповів про власну методологію управління через виклик, яку вивів зі спорту та переніс у бізнес, освіту, виховання й військову справу. Цього року вона виходить українською мовою. Він також говорив про спорт як поле політичної боротьби, про повернення росіян на міжнародні арени та про необхідність протидіяти цьому. Крім того, він зазначив, що союзники втомилися від однакових новин про чергові обстріли, тому світові потрібно знову і знову нагадувати, що війна триває.

Головний його посил пролунав наприкінці: під час війни все — ідея, історія, мотивація — має бути спрямоване на одне, на перемогу, і йти до неї потрібно пліч-о-пліч.

Іран і Україна. Бесіда з Резою Пехлеві

Найбільш незвичною і, мабуть, найсильнішою подією другого дня стала бесіда Олексія Гончаренка зі спадкоємним принцом Ірану Резою Пехлеві. Для Одеси та для України це була унікальна розмова, адже Іран для українців сьогодні — це насамперед «шахеди», якими вбивають людей. Тому особливо важливо було почути іранський голос, що протистоїть режиму.

Головний тезис Пехлеві полягав у тому, що долі народів Ірану та України пов’язані, а ворог у них спільний. «Ваша перемога — це наша перемога», — сказав він, і навпаки. Він чітко розмежував режим і народ. Режим тримає іранців у заручниках із першого дня свого існування та становить загрозу не лише для них, а й для всього світу. Самі ж іранці, за його словами, миролюбні та віддані свободі, що довели мільйони емігрантів і молодь, готова ризикувати життям заради свободи.

На його переконання, дипломатія з цим режимом не принесе сталого миру, адже його залишки ніколи не будуть легітимними в очах іранців. Справжній ендшпіль для Ірану — не продовження існування режиму, а його повне усунення. І це, за його словами, вітали б не лише Ізраїль, а й Саудівська Аравія, ОАЕ та інші країни регіону.

 На пряме запитання Гончаренка, чи потрібна наземна операція, Пехлеві відповів, що іранський народ і є тією самою піхотою на землі, а введення іноземних військ не потрібне. Людям необхідний мінімальний захист для повернення на вулиці, повітряне прикриття, доступ до інтернету та чіткість намірів міжнародної спільноти.

Він нагадав, що під час нещодавнього загострення удари по інфраструктурі режиму та блокпостах допомагали захистити людей, але потім усе різко зупинилося, відбулося відключення інтернету, а режим стратив тисячі людей. Із січня було страчено понад шістсот осіб, близько п’ятдесяти — лише за останні два тижні.

Пехлеві наполягав, що тиск потрібно не послаблювати, а посилювати, перекриваючи режиму фінансування, і що після сорока років політики умиротворення настав час зробити ставку на іранський народ як на альтернативу. За його словами, люди в Ірані сприймали удари по режиму як визволення і навіть називали вулиці на честь Трампа, оскільки розрізняють атаку на країну та удар по апарату придушення. Він провів аналогію з висадкою союзників у Нормандії як актом визволення та нагадав про рух «Жінка, життя, свобода» і тисячі вбитих протестувальників.

Розмова закономірно вийшла на Чорноморський регіон. Гончаренко послався на публікацію у Washington Post про те, що Грузія, яка раніше була надійним союзником Заходу, дрейфує в орбіту іранського режиму, а також на доповідь Hudson Institute — партнера форуму — про мережу структур КВІР у Грузії.

Пехлеві пояснив це природою режиму, який експортує свою ідеологію та не зупиняється ні перед чим, простягаючи руки від Латинської Америки до Європи, радикалізуючи населення та десятиліттями користуючись західною політикою умиротворення. Вільний Іран, навпаки, міг би постачати Європі газ і зняти енергетичний шантаж з боку Росії, але чесний бізнес з економікою, яку контролює КВІР, неможливий.

Окремо прозвучала тема Росії. За словами Пехлеві, зв’язки Москви й Тегерана мають давню історію. Після відходу Асада з Дамаска Москва дедалі більше робить ставку на Іран, а дві осі підживлюють перемоги одна одної, а отже — і спільні поразки. Тому Іран та Україну не можна розглядати окремо. Це різні конфлікти, але в їхній основі лежить одна й та сама війна зі спільним ворогом. Ендшпіль, за його словами, починається із завершення ісламського режиму в Тегерані, і це змінить увесь світ.

Українська частина розмови була максимально конкретною. Гончаренко нагадав, що Україна страждала від тієї самої нерішучості союзників, коли підтримка була, але не було чіткої мети — що Україна має саме перемогти, а не просто вистояти й не програти. Ця двозначність дорого коштувала країні.

 Він повідомив, що вніс до Верховної Ради законопроєкт про розрив дипломатичних відносин з Ісламською Республікою Іран, і запитав, чи підтримує це принц. Пехлеві відповів ствердно та назвав такий крок мінімально необхідним, оскільки будь-яке визнання режиму використовується ним для імітації легітимності.

На запитання про збитий у січні 2020 року літак рейсу PS752 він зазначив, що справедливість для жертв є обов’язковою і закладена в їхній план перехідного правосуддя.

У зверненні до українців Пехлеві говорив про солідарність народів, про те, що на іранських демонстраціях по всьому світу поруч з іранськими прапорами майорять українські, і що режими минають, а народи залишаються.

Гончаренко запросив його на форум наступного року на окрему панель про Близький Схід та Іран, висловивши сподівання побачити його вже з вільного Тегерана та в мирній Одесі. Він також нагадав, що Одеса, Київ і Тегеран схожі в одному: те, що відбувається в цих містах, ніколи не залишається лише їхньою справою — це відчуває весь світ.

Закриваючи форум, Олексій Гончаренко звернувся до Європи. У Європи є все — люди, технології, економіка та гроші. Не вистачає лише одного — рішучості стати великою силою. Він висловив упевненість, що Європа нею стане і разом з іншими демократіями захистить світ.

Форум 2026 року було оголошено успішно завершеним, і прозвучало запрошення на Black Sea Security Forum 2027.