Живий голос історії. Володимир Баєв: від «Озаричів» до глибин океану

Історія Володимира Баєва — єдиного нині живого в'язня концтабору «Озаричі» в Україні, капітана І рангу та людини, для якої пам'ять стала справою всього життя.

Є долі, в яких історія не просто віддзеркалюється — вона, проростаючи крізь роки, оживає в пам'яті й уже ніколи не відпускає. Переплітаючись у тугий вузол із людською долею, вона проходить крізь біль і мовчання людини — і стає її невід'ємною частиною.

«19 березня 1944 року воїни Центрального фронту, 65-ї армії генерала Батова, звільняючи Білорусь у районі селища Озаричі, виявили в лісах три концентраційні табори, підходи до яких були заміновані, а в самих таборах упереміш із мертвими перебувало ще багато живих в'язнів — діти, жінки, люди похилого віку».

2004 рік, «Гомельська правда»

Серед цих полонених був і він — нині єдиний живий в'язень концтабору «Озаричі», який проживає на території України, — Володимир Іванович Баєв.

Історія часто здається нам чимось далеким — сторінками підручників, архівними кадрами, чорно-білими фотографіями, на яких уже неможливо розгледіти обличчя. Це було так давно, що, здається, вже не має жодного стосунку до сьогодення...

 Але інколи історія продовжує жити поруч із нами. Вона дихає. Пам'ятає.

«Озаричі» стали так званим «біологічним бар'єром» проти частин Червоної армії. Тут людей навмисно заражали висипним тифом. Табір існував із 10 до 19 березня 1944 року — лише дев'ять днів. За різними оцінками, за цей час загинуло від дев'яти до двадцяти тисяч людей. Загалом через табір пройшло близько п'ятдесяти тисяч в'язнів. А тиф продовжував забирати життя й після визволення...

Минали роки. Країна піднімалася з руїн, і разом із нею зростав хлопчик, який колись ледь не залишився назавжди серед поліських боліт.

За спогадами самого Володимира Івановича, після визволення з концтабору його, як і багатьох хлопчаків воєнного покоління, направили до системи військових навчальних закладів. Спочатку — до Суворовського училища, згодом — до Нахімовського, де тоді формувався майбутній офіцерський корпус військово-морського флоту.

 Підводний флот — це особливий, замкнений світ, що живе за власними суворими законами. Опускаючись під товщу води, людина залишається наодинці із собою. Сама собі друг. І сама собі ворог.

Туди не потрапляють випадково. Там залишаються лише ті, хто пройшов найсуворіший відбір — тишею, ізоляцією, тиском, темрявою. Там служать люди, які вміють витримувати удари — не лише на глибині, де метал і вода сходяться в німому протистоянні, а й у найпотаємніших глибинах власної пам'яті, звідки неможливо викреслити ані біль, ані пережите.

Для мене ця зустріч — не просто інтерв'ю. Це рідкісна можливість доторкнутися до долі людини, чиє життя вже стало історією.

В. І.: — Я пішов шляхом свого батька, щоб присвятити своє життя воді — підводному флоту. Дуже довго служив у рятувальних підрозділах. Першим місцем служби після закінчення Нахімовського училища став Балтійський флот, підводний човен, який переслідував американські субмарини. Це була дуже секретна служба. За тридцять років я пройшов океани й моря. Із цих тридцяти років десять провів під водою.

Кореспондент: — Коли ви прийшли на свій перший підводний човен, у якому званні розпочинали службу?

В. І.: — Тоді я був лейтенантом. А за тридцять років дослужився до капітана І рангу. Мої друзі стали адміралами.

Кореспондент: — Скільки підводних човнів ви змінили за час служби?

В. І.: — Небагато. Такі човни були секретними, виконували особливі завдання, і всі ми підписували зобов'язання про нерозголошення державної таємниці строком на п'ятдесят років. Тому їх було лише три.

Кореспондент: — Володимире Івановичу, ви — людина кількох епох. Думаю, буде справедливо так про вас сказати. Ви маєте можливість порівняти ставлення до ветеранів в Україні до війни й тепер.

В. І.: — Так. Тоді до нас, ветеранів, ставилися з повагою і шаною. Багато хто нас підтримував. Ради ветеранів були переповнені людьми. Чимало ветеранів було й у нашому місті Южному.

Я добре знаю, як до нас ставилися тоді, і як ставляться зараз.

Сьогодні на ветеранів у Южному ніхто не звертає уваги. Забули, що вони заслужили свою шану, що мають великі заслуги. Нуль уваги. Жодної допомоги.

Я живу в Южному з 1988 року. За цей час лише один раз — сім років тому — отримав подарунок: дві жінки привезли мені, як ветерану, продуктовий набір на візку. Тоді це було дуже приємно. Вручали нагороди, виплачували гроші. Щоправда, сума була невеликою — три тисячі гривень. Щороку приходили школярі, вчителі, працівники заводу — з подарунками та привітаннями.

Кореспондент: — А зараз?

В. І.: — Тепер цього немає. Усе забуто й занедбано.

Кореспондент: — Хотіла б почути вашу думку. Сьогодні у Південному склалася непроста ситуація з алеєю пам'яті загиблих воїнів. Раніше їхні портрети були розміщені на центральній площі, згодом їх перенесли на територію спортивного комплексу «Олімп», щоб на попередньому місці звести меморіал. Проте будівництво так і не розпочалося, а на новому місці алея дуже тісна, і за нею належним чином не доглядають.

В. І.: — Навіщо? Адже на площі вже стоїть пам'ятник загиблим воїнам і ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС. Вони теж герої. Загинули люди. Хіба десь вистачить місця для всіх? Звичайно, ні. Але прибрати наших хлопців із площі... Даремно це зробили. Дуже даремно.

Тепер люди мають іти кудись убік, замість того щоб прийти до пам'ятника й побачити наших захисників, які загинули за наше місто. Не знаю, не уявляю, чиє це було рішення. Але в цьому місті є люди, які не хочуть, щоб місто було спільним для всіх.

Кореспондент: — Як ви думаєте, чому це відбувається? Чому сьогодні ми бачимо таке ставлення до пам'яті ветеранів загалом і до пам'яті наших загиблих захисників?

В. І.: — Не хочуть, щоб існував зв'язок між учасниками Другої світової війни і тими, хто сьогодні гине. Їх розділяють.

Кореспондент: — Вважаєте, що на такі рішення має впливати міський голова?

В. І.: — Так. Безумовно.

Останнім часом я кілька разів приходив до міського голови й жодного разу не застав його на місці. То він у відпустці, то у відрядженні, то на обіді, то вихідний.

Я приходив просити допомоги, хотів дізнатися, чому ветеранам не допомагають. Чому мені не можуть допомогти? Але замість нього виходив заступник.

Я подарував йому фотографії, статті, газети. Адже наша газета «Голос ветерана» виходила в Южному з 1997 року. Виходила... Тепер її друкуватимуть в Одесі, бо тут, кажуть, немає коштів. Грошей немає ні на що.

Звертався і до Ради ветеранів. Там така сама ситуація. Голова каже: наше приміщення забрали, потім ще одне, потім ще... І останній кабінет теж хочуть забрати. А що там забирати? Один кабінет? Колись у Ради ветеранів була велика зала, а тепер залишився один кабінет — і той під загрозою.

 Кореспондент: — Виходить, сьогодні ветеранам приділяють дуже мало уваги?

В. І.: — Не просто мало. Їм взагалі не приділяють жодної уваги. Про ветеранів забули.

Кореспондент: — Чи готові ви приймати до Ради ветеранів нових членів — тих, хто сьогодні повертається з війни? Як, на вашу думку, можна буде разом із ними відстоювати спільне майбутнє?

В. І.: — До нас уже звертаються багато людей. Приходять військовослужбовці, які демобілізувалися, завершили службу. Вони також хочуть, щоб Рада ветеранів була одна, а не створювалися різні організації.

Рада ветеранів має бути єдиною! До неї можуть входити і ветерани Другої світової війни, які ще залишилися живими, такі як я, і наші захисники, які сьогодні боронять Україну. Ми — одне коло, один колектив. Я лише «за»!

Кореспондент: — Чи взяли б ви на себе відповідальність об'єднати різні покоління ветеранів і очолити таку спільну Раду?

В. І.: — А чому б ні? Цілком.

Кореспондент: — Дозволю собі сказати, що пам'ять і повагу до людей, які своїм життям захищали мільйони інших і дали можливість Україні в майбутньому стати незалежною державою, ділити не можна.

В. І.: — Звичайно. Пам'ять — вона вічна і повинна залишатися вічною. Ми повинні пам'ятати. Я зроблю все можливе, щоб була створена об'єднана Рада ветеранів. Щоб люди пам'ятали і цю війну, і всі війни. Щоб пам'ятали.

То що ж таке пам'ять?

Якщо уникати суто філософських трактувань, то пам'ять — це психічний процес, завдяки якому людина зберігає пережитий досвід, накопичує знання й може використовувати їх у майбутньому. Вона складається з трьох етапів: запам'ятовування, збереження та відтворення... або забування.

Забуття.

Сьогодні, на тлі зміни політичних орієнтирів і переосмислення історичних подій, дедалі частіше звучить тривожна думка: пам'ять про ветеранів Великої Вітчизняної війни поступово стирається, відходить на другий план, втрачаючи свою колишню вагу й суспільне значення. Трагедія їхніх доль, яка ще донедавна здавалася беззаперечною, дедалі частіше отримує нові трактування крізь призму інших смислів і оцінок.

 І мимоволі виникає інше запитання.

Що відчуватимуть через роки рідні тих, хто сьогодні живим щитом стоїть на межі добра і зла, захищаючи Україну, її незалежність і суверенітет? Чи не станеться так, що пам'ять про їхніх синів, чоловіків, батьків — людей, які щодня віддають своє життя за свободу країни, — також із часом зблякне й непомітно зникне на периферії суспільної свідомості?

Пам'ять уміє відходити тихо.

І саме тому це особливо страшно.

Він пережив концтабір.

Він пройшов службу на підводному флоті.

Та сьогодні Володимир Іванович говорить уже про інше випробування — випробування забуттям.

Бо там, де починається забуття, закінчується правда.

13 липня 2026 року
Галина Ільїна