Від Кінальї до Депая з Ляказеттом

Сімнадцятого вересня виповнилося 47 років від дня дебюту "Чорноморця" на єврокубковій арені. Дата не кругла. Але накотили спогади, якими хочеться поділитися зараз. Та й хто знає, що буде з нами та футболом через три роки? Заздалегідь попереджаю: мова піде не тільки й не стільки про конкретні матчі (очки, голи, секунди), в першу чергу, хочеться розповісти про атмосферу, яка панувала в місті в дні міжнародних битв, про людей — відомих і невідомих широкому загалу — складали футбольне співтовариство Одеси. Так що, якщо що, заздалегідь вибачаюсь.

1. Дебют

Після сенсаційного бронзового успіху у чемпіонаті СРСР 1974 року «Чорноморець» отримав право виступати у Кубку УЄФА. Формально третій за рангом, цей турнір не тільки випереджав за якістю Кубок кубків, а й навіть змагався з Кубком чемпіоном. Адже якщо в останньому брали участь лише переможці національних першостей, то у Кубок УЄФА допускалися другі та треті призери, а також четверті-п'яті команди провідних футбольних країн Європи.

Жеребкування до одеситів було немилосердним: обрало у суперники до 1/32 фіналу римський «Лаціо».

Десять років минуло з дебюту українських клубів на євроарені. Смішно згадувати зараз про повне невігластво вітчизняних функціонерів і журналістів у плані розстановки сил на континенті. Наш першопрохідник - київське "Динамо" - у стартових раундах Кубка кубків зустрічався з північноірландським "Колрейном" та норвезьким "Русенборгом". Ірландців розгромили – 6:1 та 4:0, норвежцям довелося не набагато легше – 4:1 та 2:0. Тоді, як розповідали очевидці, на прохання суперників динамівці, домігшись переваги, навмисне зменшували оберти. До брівки виходив хтось із тренерського штабу та махав хусткою, мовляв, достатньо, не треба принижувати колег. Утихомирені легкими перемогами, кияни благодушно поставилися до наступного опонента — шотландського «Селтіка» з Глазго. «Що це ще за «Келтік»? - Запитував «дід», заслужений тренер країни Віктор Маслов. — Дивіться на лаву, — звертався він до футболістів, — коли треба буде послабити віжки, я махну хусткою». Яка наївність! І повна непоінформованість. Нічого не говорили вітчизняним фахівцям та вболівальникам імена, які мають досить солідну вагу в європейському футболі, — Сімпсон, Крейг, Галахер, Джонстон, Чалмерс… За три роки вони під керівництвом Д. Стейна виграють Кубок чемпіонів! А тоді жорстко поставили на місце динамівців — 3:0 у Глазго і 1:1 у Тбілісі, де проводився матч у відповідь.

Навіщо я про це розповідаю? А до того, що 1975-го ми вже подібним невіглаством не страждали. Феррарі, Джордано, Д'Агостіньо, Бадьяні і, звичайно ж, незрівнянний Кіналья – зірка італійського футболу! Біографії цих італійських чарівників м'яча з "Лаціо" у "Клубі під каштанами" на Соборці знали напам'ять.

Ах, цей клуб під каштанами! Щовечора в парку просто неба збиралися вболівальники. Це тут витіював знаменитий Ісаак Гройсман, який після матчу між збірною Одеси та міланським «Інтернаціонале» у 1960 році вимагав від наших футболістів, які обіграли італійський гранд із рахунком 5:1: «Нехай покажуть паспорти! Це ж справжні бразильці!». Потім Гройсмана в ролі неформального лідера змінив «дядько Гриша» Конончук, який одного разу на одному з матчів міської першості пророкував юному Ігорю Бєланову: «Ти гратимеш у збірній і будеш у ній одним із найкращих».

У молодості я часто відвідував «Клуб під каштанами». Поводився скромно, на відміну від мого університетського товариша Віктора Розіна. Той, незважаючи на молодість, не бентежився визнаними авторитетами. Сміливо вступав у суперечку, і навіть якщо не мав рації, нікому не давав відчути, що переможений, не дозволяючи опонентам насолодитися радістю перемоги. Що й казати, відчайдушний був сперечальник.

Ех, Вітя, Вітя… Його батько – Готгільф Густавович працював у міських театральних касах. Це завдяки йому ми отримували можливість відвідувати концерти Валерія Ободзінського та Романа Карцева з Віктором Ільченком, найпопулярнішого у нас тоді ансамблю «югов» «Семеро молодих» і менш відомого, але ще більш «вибійного» польського гурту «Брейкаут» та інших вітчизняних та зарубіжних гастролерів. Відбувши за сталінських часів заслання в Казахстані, одеський німець повернувся до рідного міста і не збирався його покидати. На від'їзді до Німеччини наполягала родина.

Через багато років найпопулярніший не лише в Одесі футбольний коментатор Роман Світланов (у «дівочості» Розенбліт) у гостинному будинку відомого футболофіла, а в майбутньому шеф-редактора журналу «Футбол-інтер» Миколи Ткача скаржився: «Я — єдиний єврей у сім'ї, а мене рідня змушує їхати до Ізраїлю». І поїхав, там і знайшов свій останній притулок, світ праху його.

А Готгільф Густавович, забезпечивши родичів необхідними документами, знайшов спосіб залишитись в Одесі. Сім'я ж, поховавши патріарха, поїхала до Німеччини. І Віктор Розін також. Там і зник зі світу смертних. Як і Клуб під каштанами. Але повернемось у рік 1975-й. Ажіотаж в Одесі панував небувалий. 50-тисячний стадіон був забитий під зав'язку (за неофіційними даними, глядачів прийшло набагато більше). Сиділи, закинувши ногу на ногу, інакше не поміщалися. Якщо доводилося змінити позу, крайній серед, як зауважив один із моїх друзів, звалювався з лави (тоді про індивідуальні крісла на стадіоні могли мріяти лише завзяті утопісти).

Положення «Чорноморця» ускладнювалося безглуздим рішенням Федерації футболу СРСР. Віталію Шевченку, який перейшов з київського «Динамо», заборонили виступати в чемпіонаті країни. Натомість у Кубку УЄФА одеситам пішли назустріч: із панського плеча дозволили зіграти з «Лаціо» — таки престиж країни на кону. Але навіть дилетанту ясно, що без ігрової практики форвард повною мірою проявити себе не міг.

"Чорноморець" переміг - 1:0. Відкрили європейську еру Дегтярьов, Нечаєв, Лещук, Логвиненко, Сапельняк, Рибак, Шевців, Плоскіна, Алі-заде, Дорошенко, Шевченка. На заміну виходили Устимчик та Зубков. У запасі були Жекю, Поліщук, Родіонов, Михайлов, Фейдман, Давидов. Тренував команду Ахмед Алескеров. Не лукавитиму: погано пам'ятаю той поєдинок. Порушення було настільки велике, що подробиці матчу стерлися з пам'яті. І м'яч, забитий Анатолієм Дорошенком, пам'ятається насилу. Навіть не певен — чи це мої спогади чи реконструкція оповідань інших очевидців? Сам герой гольового епізоду теж не надто промовистий: «Прекрасно пам'ятаю гол у ворота римлян. На правому фланзі двоходівку розіграли Сапожніков і Нечаєв, м'яч влучив у штрафний майданчик гостей, де напрямок польоту «снаряда» дещо змінив Рафік Алі-заде. М'яч потрапив до мене, і я спокійно переправив його в куток воріт. Це було нескладно...».

«Це було нескладно» — слова, які якнайкраще характеризують Анатолія Дорошенка. Дивовижний футбольний майстер він, на відміну від деяких своїх колег, ніколи не рвався до прем'єр. Завершивши спортивну кар'єру матчами за ветеранів, де у складі одеського «Рішельє» виграв купу титулів, кілька років тренував скромні колективи фізкультури та юнаків «Чорноморця». А потім завів господарство під Овідіополь. Там і продовжує працювати, як завжди вкладаючи у справу всю душу, всі свої знання та вміння. Якось не довелося нам зустрітися у неформальній обстановці, поговорити про футбол та «за життя». Але шанси залишаються. Це ж треба так збігтися, що син нашого редактора О. Суслова одружився з дочкою Анатолія Григоровича! Тож є надія, що Олег Станіславович вмовить свого свата на візит до вітальні «Вечірньої Одеси».

Тоді, 1975-го, «Чорноморець» мало не створив сенсацію. У поєдинку у Римі одесити 88 хвилин утримували переможний для себе рахунок 0:0. А далі… Слово — капітанові команди Володимиру Нечаєву (цитую за книгою С. Мартинова та Е. Лучина «Чорноморець». Історія клубу»): «Останні секунди основного часу ми вибиваємо м'яч в аут. Як зараз пригадую, між трибунами йде хлопець, який розносить морозиво, пиріжки, пиво. Він кидає свій піднос з усім, що на ньому було, як воротар, ловить цей м'яч і одразу викидає на брівку гравцю «Лаціо». Той пасує до штрафного майданчика, а Толя Рибак, наш молдаванин, валить Кіналлю. Свисток, пенальті – 1:0, додатковий час, де ми пропустили ще два голи. Не спромоглися відійти від морального шоку. Ну ви уявіть, коли ти розумієш: м'яч в ауті, поки його принесуть, ось уже свисток, час закінчився, а тут ... » Знаменитий Джорджо Кіналья, абсолютно непомітний в Одесі, в Римі забив три м'ячі, за що і отримав у « Клубі під каштанами» прізвисько Каналья.

Так драматично склався дебют "Чорноморця" на європейській арені. О, скільки їх ще буде, драматичних моментів у житті команди! Але наступного побачення із Кубком УЄФА нам довелося чекати десять років.

Анатолій Мазуренко