Один з таких незабутніх образів — це гра двох кубинських студентів, Еміліо і Зенона, на диво талановитих скрипалів, виступи яких на концертах у Великій залі тоді Одеської державної консерваторії перетворювалися на справжнє свято музики. І своєю зовнішністю, і своєю манерою гри вони уособлювали сплеск кубинського джазового мистецтва, що припав на 1960-ті й тримався аж до кінця 1990-х. Обидва юнаки демонстрували стильову гнучкість, віртуозно виконуючи академічний репертуар і легко «транспонуючи» його у джазову манеру. Для музичних кіл Одеси їхні виступи засвідчили великий педагогічний дар Станка, здатного подавати найрізноманітніші музично-стильові здобутки на найвищому рівні технічної досконалості й артистичного запалу, що живили потужні можливості одеської скрипкової школи на межі ХХ — ХХІ століть.
В Одеську консерваторію О.О. Станко прийшов із базою міжнародних конкурсних та концертних виступів і, взявши у свій клас учнів, вивів їх на той же міжнародний рівень змагань та презентацій. Його гордістю була перемога на Міжнародному конкурсі в Італії Я. Ревуцького, лауреатські місця дивовижної скрипальки О. Соколовської, яка, на жаль, рано пішла із життя, успіхи у конкурсі імені Миколи Лисенка О. Соболєвої, диплом на Міжнародному конкурсі імені П.І. Чайковського Г. Кнеллера тощо.
Олександр Олександрович продемонстрував універсалізм музичного обдарування, вагомо заявивши про себе і на науковій ниві: захистив кандидатську дисертацію, присвячену історії скрипки, обґрунтувавши слов’янські витоки цього інструмента на матеріалах його поширення в Україні й Польщі задовго до XV століття, що дало могутній поштовх розвитку скрипкового мистецтва в Італії.
Концепція О.О. Станка спирається на відомості про існування скрипки у Київській Русі, що зафіксовано на фресках Софійського собору в Києві, тобто у будівлі ХІ сторіччя, на описи гри молдовських і румунських леутарів від ХІІІ століття. На жаль, лише в останні роки, зі сплеском інтересу до культури Візантії, з’явилися публікації про цю величну православну імперію, яка, падаючи під ударами турків-османів, передала свій культурний спадок Італії та Європі загалом (саме він і живив увесь західноєвропейський Ренесанс).
З-поміж іншого передала й «ліру де брачо» («ручну ліру»), що є першоскрипкою. І тому не дивно, що у Київській Русі, яка у Х столітті прийняла православне християнство і розквітла багатством тогочасних культурних надбань, в ХІ столітті на розписах знаменитої Софії зафіксоване зображення музиканта, котрий тримає скрипку на плечі (на відміну від російського «гудка» і німецького «фіделя», на яких грали, притискаючи корпус до грудей), тобто в манері, як її згодом назвали, «італі-йської концертної скрипки» (якої в Італії в ХІ сторіччі ще не було). Інстинктом музиканта і відчуттям науковця О.О. Станко усвідомив шлях класичної скрипки з оточення Візантії, зокрема з охрещених за «грецькою вірою» у Х сторіччі Русі та Польщі.
Як ентузіаст слов’янського просвітництва Олександр Олександрович приділив багато уваги праці «чеської музично-скрипкової еміграції» в Одесі, передусім Й. Карбульки, який став учителем
П. Столярського в Одеському музичному училищі. Це дослідження підтвердило добру освіту П. Столярського, про якого ширилися чутки як про талановитого «самоука», котрого мало торкнулася музична цивілізація. Як аргумент проти таких чуток слід додати, що П. Столярський здобув і вищу музичну освіту — у Варшаві, працюючи під керівництвом знаменитого скрипаля та педагога С. Барцевича. Це навчання забезпечило акаде-мічний базис для його подальшої педагогічної діяльності, вивело на контакти з найвідомішими музикантами Європи і світу, яким він представляв своїх вихованців, підготовлених за міжнародними освітніми стандартами.
Музикальний універсалізм О.О. Станка виявився і в його творчості як композитора. А почалося все з формування репертуару на національній основі, в якому почесне місце посіли обробки для скрипки народних українських мелодій. Тоді, ще у 1960-х, навчаючи учнів молодших класів школи Столярського, він відчув брак національної літератури для інструктивних (тренувальних) занять і концертних виступів. Його композиторський набуток значно розширився, коли почав писати твори для симфонічного оркестру і для фортепіано, яким непогано як для скрипаля володів. Тут і цикл «Паризькі образи», який Олександр Олександрович подарував для виконанні авторці цих рядків (тоді ще з іншим прізвищем) з таким надписом: «Милій Даші Марковій — першій виконавиці мого твору, з побажанням великих творчих досягнень від автора» (це був 1995 рік, і мені тоді було 15).
Згодом цей твір я грала в Регензбурзі на фестивалі української музики (2003), на концерті слов’янської музики у Любліні (2015), під час численних виступів у залах Одеської та Київської філармоній — і скрізь його приймали з ентузіазмом. Посилання на цей цикл як предмет музикознавчого аналізу є і в моїй докторській дисертації. Звучав він і в моєму проєкті — показі здобутків одеських митців за 2024 рік, якому аплодували в Одесі, Ужгороді та провідних вишах Києва, зокрема і в Національній музичній академії України ім. П.І. Чайковського.
Завдяки великому композиторському набутку О.О. Станко був прийнятий до Спілки композиторів України, хоча формально у нього й не було композиторської освіти, що, як правило, є умовою для вступу до цієї фахової спільноти. Утім, композиторське навчання закладене у певні теоретично-практичні предмети професійної підготовки (курси гармонії, поліфонії тощо), тому нерідко не композитори за фахом прекрасно вписуються у продуктивний плин композиторського «виробництва». До речі, як і О.О. Станка, до Спілки композиторів України прийняли його високоталановитого колегу В.П. Власова, композиції якого для баяна-акордеона та багатьох інших інструментів видавалися й видаються і за межами України.
Ім’я видатного музиканта О.О. Станка, спадкоємця українського інтелектуального кругозору, в якому органічно поєднувалися здобутки національної музичної традиції і високий європеїзм мислення, притаманний Одесі на межі XVIII — ХІХ століть, посідає чільне місце у культурному просторі нашого міста й України.
Дар’я АНДРОСОВА,
докторка мистецтвознавства, професорка
Одеської національної музичної академії ім. А.В. Нежданової
Олександр Станко: скрипаль, педагог, композитор
