БАТЬКО «ЕНЕЇДИ» І БУДЖАЦЬКИЙ КРАЙ

9 вересня українці відзначатимуть 250-літній ювілей Івана Котляревського, автора славетної «Енеїди» і незабутньої «Наталки Полтавки», одного з фундаторів української літератури. Майже два роки він провів у Бессарабії та Буджаку. Як офіцер російської армії брав участь у російсько-турецькій війні 1806—1812 років.

Що змусило його піти до війська й чому після завоювання Буджаку штабс-капітан Котляревський, нагороджений за хоробрість орденом святої Анни, пішов у відставку? Про це, а також про інші цікаві факти з біографії ювіляра якраз і йтиметься нижче.

Народився майбутній класик української літератури 9 вересня (29 серпня за ст. ст.) 1769 року на околиці Полтави у родині дрібного чиновника міського магістрату Петра Котляревського, дворянина за со-ціальним станом. Мати, Параска Жуковська, походила із сім’ї козака Решетилівської сотні. Родина була небагатою, іноді малому Іванку доводилося вдовольнятися шматком хліба й ходити босим, але весела вдача допомагала зносити домашні нестатки.

Дитячі роки Івана Котляревського пройшли поруч зі зруйнованими валами старої Полтавської фортеці. Разом з однолітками він слухав розповіді про поразку Мазепи під Полтавою, про криваву розправу в Батурині та на Січі. Коли хлопчикові було шість років, полтавськими шляхами повз його двір царські війська сунули руйнувати Січ. Він розумів ще дуже мало, та плач крізь стиснуті вуста запав йому в серце, заліг важким каменем, і поет, попри веселу вдачу, проніс його крізь усе своє життя, щоб вибухнути в іронічних творах. Змалечку в нього проявилася охота до читання і старанність у заняттях. Діставши початкову освіту у місцевого дяка, продовжив навчання у Катеринославській семінарії Полтави. Юнак вивчає стародавні, а також німецьку й французьку мови, знайомиться з античною літературою, зокрема з творчістю великого римського поета Вергілія. Ще в семі-нарії Іван Котляревський мав особливу пристрасть до віршів, умів до будь-якого слова дібрати дотепні рими, за що товариші звали його «римачем». Трохи згодом у цій семінарії навчався Микола Гнєдич, перекладач «Іліади» Гомера.

Після смерті батька Іван Котляревський у 1789 році залишає семінарію, хоча його, одного з кращих учнів, збиралися відрядити для подальшого навчання до Олександро-Нев-ської семінарії в Петербурзі. Двадцятилітнім починає служити в Новоросійській канцелярії, що розташовувалася в Полтаві. Але одноманітна робота юнакові не подобалася, відтак береться вчителювати у поміщицьких маєтках, зокрема в Золотоніському повіті на Полтавщині. Наприкінці XVIII століття це була досить небезпечна робота. Нерідко траплялося, що до кріпаків записували навіть домашніх учителів. Таке загрожувало і Котляревському. Щоб уберегтися, Іванові довелося заручитися документом про дворянське походження.

Молодий розумний красень-учитель, із чарівною усмішкою й свідоцтвом про дворянство, неодмінно мав полюбитися котрійсь із панночок. У той час, коли Котляревський займався вихованням панських дітей, молода і вродлива племінниця господаря Марія (Семикон) прибирала житло, виділене для вчителя. Частенько траплялося, що він повертався додому раніше й заставав дівчину у себе. Потроху почав навчати її грамоти, й невдовзі тямуща покоївка вже уміла читати. Котляревський цитував їй уривки з «Енеїди», планував освідчитися й жити з нею щасливо.

Будучи цікавою від природи, Марія інколи, за відсутності Івана, заглядала у шухляди його письмового столу. Якось наважилася взяти маленький аркушик паперу, списаний дрібним почерком. Прочитала написаний на ньому вірш і впізнала у тексті себе. Однак дівчина вже була обіцяна в дружини багатому панові... Дізнавшись, що звичайне людське щастя для нього заказане, на початку квітня 1796 року Іван утік до війська. Уже з полку послав Марії листа з проханням хоча б зрідка писати йому. До нього додав золоту каблучку з написом «На пам’ять від кадета Котляревського».

Проходив військову службу в Сіверському карабінерському полку. Невдовзі отримав перший офіцерський чин. Прапорщику Івану Котляревському, прикомандированому до штабу полку, доводилося частенько бувати в роз’їздах, чути розмови різних людей. Від когось дізнався, що із панського маєтку в Золотоноші якийсь гульвіса-поручик викрав красуню-кріпачку. Виявилося, що той баламут служив у Сіверському полку разом з Котляревським. Іван, розшукавши поручика, впізнав його: ще в часи учителювання Котляревського гульвіса часто приїздив до Золотоноші, брехливими обіцянками задурив поміщикові голову, і той вирішив видати за нього сироту-служницю. Відомо, що Марія, яка дуже любила свого Івана, сподівалася на його повернення. Коли ж стало зрозуміло, що господар затіяв справу з її заміжжям, у відчаї спробувала накласти на себе руки. Тільки випадок урятував життя дівчини. Горда Марія втекла в монастир і стала черницею.

Іван, довідавшись про гірку долю коханої, вирішив поквитатися з її кривдником: викликав поручика на дуель. Постріл суперника виявився невдалим, а Котляревський не промахнувся і тяжко поранив кривдника. За тогочасними законами молодого офіцера за участь у дуелі мали покарати, тож інспектор Дністровської та Кримської інспекції російської армії генерал Дотішамп викликав до себе дуелянта. Однак, дізнавшись про причину поєдинку, а також упізнавши автора щойно виданої «Енеїди», призначив його своїм ад’ютантом.

У 1806-у штабс-капітан Котляревський бере активну участь у російсько-турецькій війні, будучи ад’ютантом командира 2-го корпусу російської армії генерала Казимира фон Меєндорфа. Пройшов бойовий шлях від Умані через Балту, Дубосари до Дунаю (Кілія, Ізмаїл). Майже два роки Іван Петрович перебував на землях Буджаку та Молдови. Про це можна почитати в «Журнале военных действий», який він вів у цей час. Цей журнал спростовує міфи про подвиги росі-йського війська при штурмі фортець у Дубосарах, Бендерах тощо. (Автор особисто чув ці міфи, проходячи військову службу в Бендерській фортеці). Втрати росіян становили кілька тисяч рублів, які пішли на підкупи комендантів фортець та очі-льників місцевих татарських поселень. Єдина фортеця, яку довелося брати штурмом, — Ізмаїл.

Іван Котляревський особисто відзначився у воєнних операціях під Ізмаїлом, де «отличил себя, за словами генерала Мейєндорфа, неустрашимостью». Тоді ж, за дорученням командування, він, разом з бригадиром І.Ф. Катаржи, успішно провів переговори з буджацькими татарами, схиливши їх на бік Росії, за що отримав орден Анни 3-го ступеня. За результатами переговорів чотири повіти (понад 200 поселень) перейшли на російський бік.

У своєму «Журналі» автор підкреслює, що татари, «знали по разнесшимся слухам, с какою добротою и приязнью обращаются войска российские в Бендерах. И что, будучи властителями города, не входят ни в какое распоряжение противу обычая турков, однако же, а между тем от посланных услышав обещание дружелюбия, даже выгод тех, что войска за все взымаемое у татар будут платить наличными деньгами, согласились мало по малу к преклонению на российскую сторону». (Не було тоді ще німецького канцлера Бісмарка, який стверджував, що договір з москалями не вартий паперу, на якому він написаний.) Ще до початку бойових дій на найвищому рівні вирішили переселити тюркське населення з Буджаку в Таврійську губернію, на Приазов’я, в район річки Молочної.

Вже за рік від татар у Буджаку не залишилося й сліду, про що свідчать записи генерала від інфантерії графа Олександра Лонжерона: «Ця провінція була населена татарами, які могли б легко виставити до 30000 кінноти й не-

очікуваним швидким набігом зруйнувати Одесу». Одразу після приходу російських військ разом з донськими козаками почалися грабунки ногайських поселень. Частина ногайців переправлялася на південний берег Дунаю, інша переходила в Ізмаїл для подальшого опору росіянам. Штабс-капітану Котляревському було дуже соромно за ошуканих татар. Під час своїх подорожей по Буджаку, звідки вигнали татар, він бачив сумне видовище: покинуті житла з майном, худоба і птиця, що пропадали від голоду та спраги.

Не краще повелися «визволителі» і з задунайськими козаками, які перейшли на російську службу. Котляревський часто навідувався в Кілію, де була канцелярія майбутнього Усть-Дунайського козацького війська. Туди прибували козаки не тільки з південного берега Дунаю, а й з самої України. Зібравши більше чотирьох тисяч «задунайців», їх у примусовому порядку виселили на Кубань. Щоправда, до Краснодара дійшли лише 450 з них, решта розбіглася по Херсонщині, а дехто знову повернувся за Дунай.

Кризу козаччини Іван Петрович сприйняв як особисту драму. Перед цими подіями Котляревський зустрів на Дунаї козаків, які поцікавилися, чи це, бува, не він написав «Енеїду». Почувши ствердну відповідь, запорожці звернулися до автора: «Так це ти, батьку наш рідний! Іди до нас, ми тебе кошовим зробимо». Можливо, ця фраза стала відомою російському командуванню, бо через кілька місяців, 15 грудня (3 грудня за ст.ст.) 1807 року штабс-капітана Котляревського наказом нового головнокомандувача Прозоровського було переведено на нове місце служби — у Псковський драгунський полк, розквартирований у Віленській губернії, в місті Ліда. У люті грудневі та січневі морози він їде верхи більше 1500 верст, аби вручити новому командиру полку пакет з наказом про свою відставку. Такою була «подяка» за 12 років служби. Нещасна любов до бідної дівчини-сироти привела юнака до війська, а любов до України та козаків стали причиною відставки досвідченого офіцера.

Після відставки Іван Петрович поїхав до Петербурга з надією влаштуватися на цивільну службу, але, не знайшовши там посади, повернувся в Полтаву до матері. У Петербурзі Котляревський підготував до друку й у 1809-у видав поему «Енеїда» в чотирьох частинах. Наступного року обійняв посаду наглядача (керівника) Полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян. Просвітитель за своїми переконаннями, він прищеплював вихованцям ідеї гуманізму, справедливості, постійно піклувався про їхнє матеріальне забезпечення. Серед його вихованців був Михайло Остроградський, майбутній видатний український математик, академік Російської академії наук.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревський відгукнувся на пропозицію генерал-губернатора Я.І. Лобанова-Ростовського взяти участь у формуванні на Полтавщині козацьких полків і за 17 днів сформував 5-й козацький кінний полк у містечку Горошині Хорольського повіту, за що згодом отримав військове звання майора. Під час формування цих військових з’єднань лунали обіцянки створити саме козацькі полки (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо), але цих обіцянок знову не дотрималися. Успішно впоравшись із дорученням, Котляревський повертається до своїх вихованців.

Працюючи наглядачем будинку для дітей бідних дворян, Іван Петрович увесь вільний час віддає літературній праці, захоплюється театральним мистецтвом, зокрема керує аматорським театром, бере активну участь у постановці багатьох п’єс, «прегарно виконуючи комічні ролі». У 1818 році письменника признають директором Полтавського театру. Тоді ж він познайомився з молодим талановитим актором Михайлом Щепкіним, який прибув до Полтави з Харкова у складі трупи Івана Штейна; Котляревський сприяв викупу Щепкіна з кріпацтва. У 1819-у на сцені Полтавського театру були поставлені щойно створені Котляревським п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» за участю Михайла Щепкіна.

Того ж року Котляревський вступив до полтавської масонської ложі «Любов до істини», заснованої одним з органі-заторів декабристського «Союзу благоденства» Михайлом Новиковим. В архіві декабриста Сергія Волконського знайдено загадковий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любить». Відомо, з якою жорстокістю Микола І розправлявся з декабристами (у списку значився й Іван Котляревський). Щоб урятувати приреченого письменника від каторги, треба було мати дуже вагомий авторитет в імператора. Саме такою ряті-вницею виступила Варвара Рєпніна — дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, одного з найвідданіших служителів престолу. Ми добре знаємо про її доньку, також Варвару, яка підтримувала і Тараса Шевченка.

У 1835 році І.П. Котляревський через хворобу вийшов у відставку, продовжуючи працювати на літературній ниві. Під старість він тяжко хворів, і на сімдесятому році життя тихо згас. 10 листопада (29 жовтня за ст. ст.) 1838 року Івана Петровича не стало. Поховано його у Полтаві на міському кладовищі під віттям тополі, як він і заповідав. Як свідчать дослідники, задовго до смерті Котляревський відпустив своїх селян, будинок разом з нерухомим майном заповів економці, а все інше майно роздав далеким родичам і приятелям.

На жаль, він не залишив після себе нащадків. Так вийшло, що його, знаменитого Котляревського, знали в усій Полтаві й за її межами, але його мрія про сім’ю так і залишилася тільки мрією. Втім, його «діти» — Еней та Наталка Полтавка — ще довго прославлятимуть свого творця. У нашому краї ім’ям Івана Петровича Котляревського названі вулиці в Одесі та Білгороді-Дністровському, а в Ізмаїлі його ім’я носить центральна міська бібліотека.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.