МОВНІ МАРКЕРИ І ТОЛЕРАНТНІСТЬ

Зізнаюся, був трохи здивований, коли почув, що почесний консул України в місті Шіофок (Угорщина) Золтан Хорват, налагоджуючи ділові контакти з нашими бізнесовцями, паралельно пропагує угорську мову на Донбасі.

Про свою мотивацію він пише так: «В Угорщині деякі соціальні проєкти я реалізую за допомогою власного благодійного фонду. Цю справу ми успішно зробили й у Волновасі: наприкінці року учні однієї зі шкіл отримали комп’ютерний клас. Місцеві дітки щоразу тепло приймали мене, але без перекладача нічого не розуміли, що я їм розповідаю. Тоді мені прийшла ідея запропонувати школярам вивчати угорську мову як іноземну. На мою пропозицію зголосилося десять діток. Ми закупили і привезли для них угорськомовні підручники і після новорічних канікул провели перший онлайн-урок. Під час літніх канікул я запросив усю цю групу разом з двома вчителями на відпочинок та практичне оволодіння угорською в Шіофоку на Балатоні...».

До слова, Золтан — наполовину українець: його мама — з Тернопільщини. Бував неодноразово у діда з бабою, тож міг би й українську вивчити досконало. А так... Скаржиться, що дітки Донбасу не розуміють як слід угорську.

Один лише факт, а який ланцюжок невеселих роздумів тягне за собою! Виходить, угорці можуть собі дозволити займатися десятком дітей з Волновахи та викидати на свої гуманітарні програми чималі гроші? Значить, їм потрібні ось такі маленькі символічні перемоги — як не в Закарпатті, то хоча б на Донбасі? Такі собі маркери угорськомовного світу... А з іншого боку — чому б і ні? Коли щось даруєш, то легко нав’язати попутно щось своє.

Чому б нам не повчитися подібним чином пропагувати українську на Кубані, Воронежчині, в Молдові, Словаччині, Білорусі? А може, краще почати зі своїх Краматорська, Запоріжжя, Одеси? І хто заважав нам робити це раніше?

Останнє запитання в українських умовах завжди було актуальним. Вороги довго знищували нашу провідну верству фізично, а тепер навчилися нейтралізувати її руками... самих патріотів.

Ви звертали увагу на часте використання слова «толерантник» чи «толераст» у негативному контексті? Це наші радикали так стараються. Ті, про яких Дмитро Гордон каже, що вони є агентами Москви. Не певен, що вони є ворожими агентами, але об’єктивно радикальні базіки неабияк допомагають Кремлю. У нас досі вкрай низькі темпи національного відродження. А додатковий поділ патріотів на поміркованих і радикалів сповільнює його ще більше. Нас же хлібом не годуй — дай лише зайнятися самопожиранням!

Насправді ж, толерантність — це риса, без якої мовне відродження стає апріорі неможливим. Чи змогли б євреї відродити іврит, якби, починаючи з 1947 року, чубилися між собою? А в Палестину ж тоді приїхали євреї, для яких рідною була якщо не ідиш, то німецька, польська, російська... Яка завгодно — лише не іврит! Але всіх об’єднало бажання побудувати успішну державу, рідну для кожного єврея. Коли Фінляндія проголосила незалежність, значна частина Гельсінкі ще розмовляла шведською та російською. Але ж вони не сварилися між собою! І лідер наших «правосєків» Дмитро Ярош якось зізнався, що 70% з його бійців, які воювали на Сході, були російськомовними. І це добре, що ми виявилися на висоті, виявилися мудрими й толерантними, бо інакше воювали б лише тією україномовною третиною.

Не толерантність нам шкодить, а лінь, боягузтво, нелюбов одне до одного, відсутність креативу. Навіть деяка пришелепкуватість, вибачте на слові... Тільки-но стикаються дві різні точки зору, як відразу й сваримося. А можна було б використовувати відмінність у поглядах собі на користь. Скажімо, одна група патріотів Одещини заявляє про прихильність до нового мовного закону. Всіляко пропагує його. А інша каже, що в умовах Бессарабії керуватися законом Ківалова-Колісниченка було б ефективніше. Перша група пробує щось робити на півночі області, друга вибирає південь. Друга, зрозуміло, тісніше співпрацює з владою, отримує якісь гроші. І займається... ну, скажімо, вивісками в Ізмаїлі та Болграді. Хіба для цих міст 50% україн-ських вивісок було б погано? А таке навіть закон Ківалова-Колісниченка допускав. Скажу авторитетно: там навіть 30% було б чудово! Бо поки до цієї цифри ще дуже і дуже далеко. А якщо місцева влада не дасть грошей, то група публічно зрікається від курсу, запропонованого «регіоналами» у 2012 році. Забезпечується всеукраїнський розголос. І це маленький крок уперед! Але, боюся, що ми пересваримося на ранніх стадіях обговорення проблеми, і в результаті на показник у 50% вийдемо хіба що через пів століття. А хотілося б швидше! Тож справа за креативом. Завжди краще толерантно працювати, постійно об’єднуючи людей, аніж «радикально» молоти язиком.

Наведу приклад. Письменниця з Донбасу Ірен Роздобудько так описує своє вростання в український світ: «У 1988 році я переїхала до Києва. І вирішила, що поки не вивчу мови, то буду мовчати. Я рік промовчала, а потім заговорила українською і пішла працювати в українське видання...». Як бачите, щодо себе вона проявила категоричність, вимогливість. Зате стосовно інших письменниця є прикладом української мудрості й толерантності. Наголошує, що все повинно бути добровільно: «Немає нічого страшного, коли люди просто вивчать і будуть говорити: «дякую» або «будь ласка». Слова «прошу» та «дуже смачно» легко вивчити навіть тим людям, які зовсім не знають мови...».

Згоден. Оті десять учнів з Волновахи навряд чи вивчать угорську досконало. Але вони точно будуть друзями Угорщини! Бо добро мотивує. А мотивація завжди важливіша, ніж рівень володіння мовою. Скільки на Одещині є людей, які українською володіють непогано, але ніколи нею не послуговуються, бо не відчувають потреби? І вже давно «прибилися» до протилежного мовного табору, в якому їм комфортніше. Тоді як приналежність до касти україномовних неминуче гарантує проблеми. Тому в умовах Одеської області, можливо, варто почати із запровадження активної (а не декларативної, як було досі) двомовності. Це зменшить вплив «мовних» полюсів.

Розпочати творення нової одеської (рівно ж і миколаївської, херсонської, запорізької тощо) ідентичності, де українська була б хай і не домінуюча, але неодмінно присутня. І головне — сприйнята більшістю! Треба зосередитися на легітимній присутності української мови у містах Південного Сходу. Крайнощі відкинути. Подумати про толерантні шляхи досягнення. Думаю, це і при новому президентові можна буде реалізувати. Такий підхід об’є-днає більшість одеситів, а шовіністична меншість із часом втратить свій вплив. Сформується креативне ядро, яке поведе регіон у бік проєвропейської України, а не в путінський «рай». Процес тривалий, він потребуватиме детального обговорення, вивчення іноземного досвіду, а ще — терпіння і послідовності. Але результат буде.

Сергій ЛАЩЕНКО.