Німецькі колоністи оселялися не лише на півдні (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії), а й у Поволжі, Петербурзькій губернії, Грузії, Азербайджані, Бессарабії, Чернігівщині та під Воронежем. Сюди їх приваблювали численні привілеї: по 60—65 десятин землі на родину, звільнення від податків на 50 років, свобода віросповідання, самоврядування, а також матеріальна допомога — худоба, реманент, кошти на облаштування.
Царський маніфест 1804 року вимагав, щоб до переселення допускалися лише «добрі господарі» з досвідом у виноградарстві, садівництві та тваринництві. Вони повинні були мати не менше 800 гульденів у майні. Переселенців намагалися оселяти ближче до портів — для зручності збуту продукції.
Перші німецькі колоністи прибули до Одеси 1803 року. А вже в 1804-у виникли перші поселення — Великий і Малий Лібенталі. Відтак до 1810-го на Нижньому Придністров’ї з’явилося 30 німецьких поселень, серед яких 16 були так званими «материнськими».
Центром колоністського життя став округ Грос-Лібенталь (у перекладі — «Велика улюблена долина»), назву якому дав херсонський губернатор А.-Е. де Рішельє. Колонія була заснована в 1804 році й згодом стала адміністративним центром округу, що об’єднував 11 материнських поселень. На той час колоністи вже мешкали в будинках, зведених державним коштом.
Життя колоністів не було легким. Першу зиму 1803—1804 років частина поселенців пережила в морських казармах Овідіопольської фортеці, де через погані умови багато хто хворів і помер. Але вже до 1805-го ситуація значно покращилася: у нових будинках мешкали понад 170 родин.
Колоністи створили самоврядування: староста (шульц), бейзіцери (бургомістри), десятники. Кожну колонію контролював наглядач від державної контори. Колонії підпорядковувалися Грос-Лібентальському колоністському округу (до 1871 року), згодом — Лібентальській волості Одеського повіту.
До середини XIX століття колоністи займалися вівчарством, виноградарством, садівництвом, ремеслами. У 1841-у в окрузі було 936 будинків, 9 церков, 12 шкіл із 1710 учнями, велике господарство: понад 39376 десятин землі, 4423 коней, 8198 голів великої рогатої худоби, 6403 овець (4528 мериносів), 216507 дерев (117137 — фруктових, 18341 — тутових, 18029 — лісових) і 3379556 кущів винограду.
Виноробство процвітало — щороку виробляли 72394 відер вина.
Соціальна інфраструктура теж розвивалася: училища, притулки, шпиталі. У 1869 році відкрили п’ятикласне училище, а пізніше — сирітський притулок, лікарню, училище для глухонімих, жіночу прогімназію, кооперативи.
Цікавим фактом є падіння 21 листопада 1881 року поблизу Грос-Лібенталя метеорита «Грослібенталь», який складався із двох частин загальною вагою 7,6 кілограма. Його знайшов колоніст Я. Гешеле.
Процвітала в окрузі й контрабанда: після запровадження в Одесі «порто-франко» деякі колоністи займалися нелегальним перевезенням товарів.
Наприкінці XIX століття колоністи майстрували вози, виготовляли віники із сорго, робили цеглу; працювали млини, гончарні та каретні майстерні. Щороку проводилися ярмарки, діяла поштова станція. А відомий водолікувальний заклад на основі методів Прісніца і Кнейпа приймав пацієнтів аж до 1920-х.
Отже, Грос-Лібенталь та інші німецькі колонії стали не лише символом господарської вправності, а й частиною історії українських степів. Вони були й осередками господарського розвитку, й унікальним прикладом організованої колонізації з високим рівнем самоуправління, соціального забезпечення та культури.
У другій половині ХІХ століття колонії зазнавали подальших змін і модернізації. Почалося будівництво шкіл, розвиток соціальних установ, впровадження нових технологій у сільське господарство. Колоністи активно підтримували освіту: до 1890-х в окрузі працювали десятки навчальних закладів, включно з училищами для дівчат, сирітськими притулками, училищами для медсестер і навіть школою для глухонімих. Розвивалися ремесла: виготовлення фургонів, бочок, цегли, гончарна справа, бджільництво. Пожвавлення було й у торгівлі — щорічні ярмарки в Грос-Лібенталі збирали люд з усієї округи
Однак життя у колоніях не було лише мирним та поступальним. На початку XX століття відбувалися значні суспільно-політичні зрушення, які згодом позначилися і на долі колоністів. Перша світова війна, революційні події 1917 року, громадянська війна, а пізніше — сталінські репресії завдали значного удару по німецьких поселеннях в Україні.
Із 1920-х відбувається поступове згортання автономії, починаються репресії проти «іноземців», розкуркулення, а під час Другої світової війни — депортації. Тисячі нащадків колоністів були вислані в Казахстан, Сибір, на Урал.
Утім, пам’ять про Грос-Лібенталь і подібні німецькі колонії живе. Сьогодні нащадки переселенців намагаються зберегти свою спадщину, традиції та ідентичність, відновлюють зв’язки з історичною батьківщиною, проводять дослідження і культурні заходи.
Такі колонії, як Грос-Лібенталь, залишили помітний слід в історії Півдня України — у його архітектурі, культурному ландшафті, місцевих назвах і навіть у звичаях. Вони стали символом праці, витривалості та взаємної підтримки, що долає кордони і час.
Сьогодні Грос-Лібенталь, як і більшість колишніх колоній, уже не існує в тому вигляді, в якому його знали в ХІХ столітті. Ця територія увійшла до складу сучасного селища Великодолинське Одеського району. Багато будівель не збереглися або були перебудовані. І все ж деякі елементи архітектури ще мають риси німецької забудови, зокрема старі будинки, фрагменти садиб, залишки господарських споруд, дороги.
Інтерес до німецької спадщини в Україні зростає, особливо серед науковців, краєзнавців і самих нащадків колоністів. У рамках українсько-німецьких культурних проєктів проводяться дослідження, створюються виставки, знімаються документальні фільми, встановлюються пам’ятні знаки. Зусиллями громадських організацій та місцевої влади в деяких колишніх колоніях відбуваються спроби збереження культурної спадщини.
Грос-Лібенталь як один із прикладів великої колонізаційної хвилі XVIII—XIX століть заслуговує на ширше вивчення та збереження пам’яті про нього. Ця колонія була не просто поселенням — це була модель організованого суспільства з власною системою цінностей, традицій, освіти та соціальної підтримки.
Знання про такі місця важливе не лише для нащадків переселенців, а й для всієї української минувшини. Адже історія Грос-Лібенталя — це частина великої мозаїки нашого спільного минулого, яке формувалося на перетині культур, народів та ідей.
Для України сьогодні важливо не лише пам’ятати про такі поселення, а й усвідомити їхній внесок у формування місцевої культури, економіки та побуту. Німецькі колоністи привносили нові форми землеробства, архітектури, освіти та самоврядування, які мали позитивний вплив на регіони, де вони оселялися.
У сучасних умовах такі приклади можуть стати основою для міжкультурного діалогу, відновлення історичної справедливості, популяризації локальної ідентичності, розвитку зеленого туризму.
Збереження пам’яті про Грос-Лібенталь — це не лише справа нащадків колоністів чи істориків. Це важлива частина нашої спільної європейської культурної спадщини, яку варто досліджувати і передавати наступним поколінням.
Усі ми — не чужі. Німецька національна меншина як складова єдиної української політичної нації, як частина спільноти народів, котрі населяють нашу державу, поділяла і поділяє всі радості й усі незгоди, які випадали і випадають на нашу спільну долю.
Сергій АГЕЄНКО,
краєзнавець, голова Овідіопольської місцевої організації
Національної спілки краєзнавців України;
Катерина ЧЕРНЕНКО,
завідувачка відділу краєзнавчої літератури і бібліографії
Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського.
Грос-Лібенталь – складова мозаїки українського півдня До 220-ї річниці заснування німецьких колоній на півдні України
