Та не слід забувати, що територіальні апетити Росії аж ніяк не зменшилися. Й Одеса успішно може виконати роль «нового Севастополя». Адже Одещина (а особливо південь області) не менш інтернаціональна, ніж окупований Крим. Українці, росіяни, болгари, молдовани, гагаузи, албанці, чехи... Колись і німецьких колоній було багато, але після війни депортовані на Схід німці в основному виїхали на прабатьківщину, а ті, що залишилися, живуть у містах. Тому й кажу: з точки зору багатонаціональності порівняно з Одещиною Крим відпочиває. Щоправда, відсоток українців в Одеській області суттєво більший, ніж до війни 2014 року був у Криму.
До речі, як почуваються представники титульної нації у «перлині біля моря»? Уважно розглянемо це питання.
Шкіл формально ніби й вистачає. Але вони, на жаль, не продукують україномовних громадян. Лише влітку української мови в Одесі суттєво більшає, особливо на морському узбережжі. На деяких пляжах я нарахував до 20%—25% україномовних відпочивальників. Але із закінченням пляжного сезону закінчується навіть така, урізана й далека від справедливості «двомовність».
У Львові, Ужгороді, Чернівцях стільки ж (а то й більше) росі-йської чути впродовж цілого року. І попри це, згадані міста чомусь досі вважаються «бЕндеровскими». Принаймні, з точки зору старшого покоління східняків. А які ж тоді ярлики могли б ліпити західняки на Одесу, Чорноморськ, Ізмаїл, Очаків, Миколаїв, якби мислили аналогічно?
Окрім того, ставлення одеситів до української мови чітко фіксується у таких ось коротких діалогах, яких повно в соцмережах:
«Мати, біля тридцяти, і син, десь восьми років ідуть від проспекту Добровольського в бік «Сільпо», їдять морозиво. Зупиняються біля прилавку з овочами, доїдають пломбіри і викидають обгортки просто собі під ноги. У цей момент я опиняюся поряд і підіймаю сміття. Вони уважно дивляться. Кажу: «Перепрошую, але ж смітник зовсім поруч».
Жінка визвіряється:
— Слушай, ето вообщє нє твойо дєло! Ти собрался указивать нам, как жіть? Іді в свойом сєлє командуй, а ми будєм жіть, как хотім...
До речі, це моя рідна вулиця, проживав там з 1992 року...».
Хіба це не характерний випадок, що свідчить про рівень українофобії та відчуття повної безкарності у головах місцевих шовіністів? Дехто зауважує, що таких радикальних українофобів там не більше 10%—15%. Навіть якщо й так — цього достатньо для того, щоб Одеса й надалі залишалася одномовною.
* * *
Нещодавно, проїжджаючи трамваєм зупинку «Одеська кіностудія», побачив під навісом двох нетверезих, побитих (хлопців ніби носами волочили по асфальту), голих до пояса «відпочивальників». Потягнувся за фотоапаратом, щоб зробити знімок. Сусіди по трамваю помітили мій рух і почали підбадьорювати: «Давайте-давайте, фиксируйте эти колоритные одесские типажи!».
У цей час жінка бальзаківського віку, яка сиділа перед нами, категорично і владно заявила: «Это точно не одесские! Наши такими не бывают. Это приезжие... Сами знаете, откуда».
Кондукторка кинулася до відчинених дверей, намагаючись не пустити молодиків до трамваю. Звернулася до них чомусь саме українською. І тут же — до водія російською: «Валя, закрывай двери быстрее! А то залезут сейчас, проблем не оберешься...». Таки не впустила.
Але ж яка живучість одеських міфів! Які залізобетонні установки! Коли треба, то й мову згадають. І це показово, що україн-ською кондукторка говорила до ситуативно «чужих», а російською — до «своєї». А це якщо й не місцеві хлопці були, то, принаймні, мешканці Південного Сходу, бо розмовляли винятково російською. Українська ж з уст кондукторки була б доречною щодня, щохвилини. І до всіх пасажирів, а не лише до алкоголіків, як це сталося в описаній ситуації.
* * *
Це означає, що міфи, штучно створені ідеологами «русского мира», в Одесі живуть й успішно працюють. Й одесити (принаймні, значна їх кількість) вірять, що українці з «материка», а особливо з Галичини, — нахабні та агресивні. Мовляв, саме від них усі проблеми. І жертви у Будинку профспілок — теж їхніх рук справа.
Насправді ж усе зовсім навпаки. Україномовні приїжджі «тише воды, ниже травы», поводяться так, щоб у «перлині біля моря» їх не помічали. А дарма, бо треба об’єднуватися. Хоча б тому, що ми жили на цих землях задовго до росіян. І досі, попри два століття насильницької асиміляції, становимо більшість як в Одесі, так і в Одеській області.
Перепис 1989 року зафіксував в Одесі 49% українців. Це трошки менше від половини, та все ж більше, ніж було тоді росіян. За переписом 2001-го українців у причорноморському місті було майже 62%. Зрозуміло, що багато людей переїхало в обласний центр з провінції та й факт існування української держави вплинув на самоусвідомлення. А нині опитування показують і 68,8%, і 72%, і навіть (мені хвалилися місцеві просвітяни) 77%.
Та чи слід радіти таким тенденціям? Перш, ніж це робити, в них треба як слід розібратися. Думаю, варто зацитувати уривок зі статті Павла Шубарта «Українці Одеси — кріпаки чужої мови». Автор резонно запитує:
«Українці Одеси — хто вони? У той час, як нечисельні болгарська, польська, чеська, німецька громади мають у місті свої осередки культури, у яких плекають свою мову, перебуваючи далеко від землі прабатьків, в українців Одеси майже відсутня боротьба за утвердження своєї мови в рідному місті. Більшість українців люблять ховатися за терміном «російськомовний українець». До цієї когорти зараховують себе дедалі більше росіян, яким важко навіть слово українською вимовити. Вони не бажають себе називати «російськомовними болгарами» чи «російськомовними гагаузами». Називаючи себе «російськомовними україн-цями», вони будь-що намагаються довести: «ми не нацменшина, ми — титульний народ». Причому, говорять це чужою українцям мовою. Тут проявляється лінія — розділяй і пануй: «Мы — правильные украинцы, а вы — понаехавшие бендеровцы».
* * *
Тож невідомо ще, чи варто радіти отій показній «українізації» одеських росіян. Повірю тоді, коли на вулицях міста вони заговорять українською. Бо недаремно ж Володимир Даль писав: «Хто якою мовою говорить, той до того народу і належить».
Звісно, успішне відродження української в Одесі призвело б до реальної двомовності. Адже саме вона утвердилася в Києві, Полтаві, Чернівцях, та чомусь досі відсутня у великих промислових містах Півдня та Сходу. Тому, як на мене, нема жодних підстав хвилюватися за витіснення російської. Але двомовною Одеса таки повинна стати! Інакше дамоклів меч кремлівсько-імперських планів постійно нависатиме над містом. А це означає, що загроза війни залишається.
Натомість, в Одесі лише внук просвітянки Валентини Сидорук порадував мене гарною україн-ською мовою, інші ж діти активістів розмовляють російською. І я не засуджую тих патріотів, які не змогли виховати україномовних нащадків. Це практично неможливо — якщо говорити саме про більшість, а не про окремі винятки. Засуджую лише Київ, центральну владу за те, що зовсім не помічає важливої проблеми.
Сергій ЛАЩЕНКО.
Львів — Одеса — Львів.
ОДЕСА, МОРЕ, МОВА, ІДЕНТИЧНІСТЬ