Чи знають вітчизняні історики, що означає назва міста «Шепетівка»? Мабуть, не знають, бо пропоноване пояснення, що вона означає «шепіт» чи «шелест» струмків, не вірне. У цьому топонімі вжито північнонімецьку назву присяжного судді — «Schцppe» — «судовий засідатель» (іноді його називали «Schцffe», як у назві присяжного суду — «Schцffengericht»). Такий присяжний засідатель обирався громадою й обіймав свою посаду поруч зі старостою. Питомий образ назви «Шепетівка» збережено в сусідніх топонімах — «Судилків» і «Траулин» (від «traulich», наприклад, у Й. В. Гете, що є синонімом до «vertraulich» — «довірений»).
На Полтавщині це значення має назва «Диканька», яка утворена на основі грецького слова «дйкз» — право, або правосуддя, справедливість (первісно «дйкз» — звичай). Тому назву повісті Миколи Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» можна сприймати як «Вечори на хуторі Справедливості» — як осуд кріпосного права на Московщині, як натяк: «Дивіться, москалі, як можна жити!».
Стрижневим питанням історії, сучасності і майбутнього України, практичне значення якого не можливо переоцінити, є питання взаємодії суспільства і його держави. Це питання для українців здавна і донині стоїть у порядку денному.
Так, уже в 1187 році його ставив перед суспільством автор «Слова о полку Ігоревім» воєвода і дипломат Ольстин Олексич, «онука Прохора Лобедника», ігумена Києво-Печерського монастиря. Його слова звучать так: «Були віці Трояні, минула Літа Ярославля, були полці Ольгові». Слово «віці» має основою санскрит «vic» — територіальна громада («мир») і громадський схід (рада). В Австрії «мир» називався «Vizetum», а його голова — «Vizedom». У санскриті існує й інша назва територіальної одиниці (території і громади) — «umma» — у назві «Умань», в готській мові — «heiva» — у назві «Гайворон» та у слові «garda» (спільний дім) — у назві «Гардаріха» (Україна). Вислів «Літа Ярославля» має своїм образом парафіяльну територіальну одиницю («Літа» — богиня молит-ви — «літанії»), а «полці Ольго-ві» — про козацьку традицію адміністративного поділу (т. з. «військова демократія»). Самовільний сіверський князь Ігор Святославович після невдалого походу на половців приходить до розуміння загальнодержавного інтересу і засвідчує таке своє усвідомлення приходом до церкви Святої Богородиці Пірогощої «України заради» (в тексті змінено на «страни ради»). Свята Богородиця Пірогоща — Богоматір Державна. Отже, автор нагадує про три соціальні й територіальні (адміністративні) форми організації суспільства — «мирську», «парафіяльну» і «вій-ськову» (козацьку). Головна ідея твору й автора — заклик до відновлення військових Січей на кордонах держави («в Лозі і Поморію, і по Сулію і Сурожі, і Корсуні — і тебе Тьмутороканський болване!», бо ж в Україні «лиха година настала» — через від-сутність військового оплоту (захисту) «по Русі-Україні простерлися половці, як пардужий виводок». Отже, одна з головних функцій держави — захист суспільства країни.
Марксизм свого часу відхиляв існування держави, розглядаючи її як інструмент панівного класу і, відповідно, експлуатації. Цікавий приклад. В Австрії 1918—1920 років сталися значні зміни: на місце монархії прийшла нова реальність — республіка та її уряд, і, природно, перед соціал-демократією зразу постало питання участі в уряді республіки. Отто Бауер, теоретик і лідер соціал-демократії, в історичній праці «Австрійська революція» (1923) знайшов вихід із ситуації у твердженнях, що при рівності класових сил соціал-демократія може і повина брати участь в уряді буржуазної республіки. Опонентом Отто Бауеру виступив Ханс Кельзен. З імманентною марксизму критичністю (непоступливістю) він оголосив, що Отто Бауер модернізував і ревізував теорію, а відтак перестав бути вірним марксизму. «Ні! — спо-кійно відповіли австрійські марксисти. — Нові обставини і роль австрійців у розробці теорії соціалізму дають нам право говорити про австрійський марксизм» (Austromarxismus).
Безсумнівно, такі блискучі теоретики, як Отто Бауер, Рудольф Гільфердінг, Карл Каутський, Макс Адлер та інші, зробили вагомий внесок у розвиток теорії марксизму, що дає підстави для вживання терміну «австрійський марксизм». Знаємо, що ці та інші творчі течії європейського соціалізму не були сприйняті російськими більшовиками, які оголосили себе найбільш послідовними марксистами.
Щось подібне відбулося раніше і відбувається сьогодні в релігії: «російське православіє» (ортодоксія) проголошується там як найпослідовніше. А всі інші — ренегати, опортуністи, ревізіоністи. Все б і нічого, якби свої погляди російські марксисти захищали на кафедрі марксизму-сталінізму в Петербурзі чи у Москві (Леніна вони недолюблюють), однак марксистам-москалям потрібен був весь світ, а якщо ні, то хоча б весь православний світ (читай: «русскій мір»). Врешті-решт, москалі погодилися, що комунізм можна будувати в межах окремо взятої країни. Повторимо: все б і нічого, якби москалі відстоювали свої погляди на кафедрах і не несли свою комунію іншим з кіннотою, згодом — на танках і літаках. Все б нічого, якби в центрі ідеології «русского міра» не був народ України з його власним історичним і діалектичним матеріалізмом у теорії та з українським соціалізмом на практиці.
Чи можемо ми говорити про український соціалізм як властивий тільки Україні суспільний лад? Без сумніву — так. Укра-їнський соціалізм формувався під впливом народних традицій — суспільного ладу, заснованого на виборності в громадському і церковному житті. Козацька Україна зовсім не знала крі-пацтва. Соціальні відносини завжди були під наглядом громади (мирян) та виборних осіб — старости, судді, церкви. Можна сказати, що соціалізм в Україні крокував попереду теорії того ж таки марксизму. Гетьмани в Україні обиралися, а держава з давніх-давен сприймалася суспільством як інститут, який можна критикувати чи не любити і який завжди можна реформувати: «держава» і «суспільство» не демонстрували
ідеологічної антитези як закостенілих постулатів. Навіть в умовах сталінської тоталітарної системи: український колгосп, який існував на території сіль-ської ради, відрізнявся від ро-сійських радгоспів, де все було детермінованим згори. Інша річ, що над українським соціалізмом висів московський центр з армією, чекістами та комуністами. Але тільки-но у 1953—1957 роках, з політичною «відлигою», ситуація змінилася, досвід і традиції українського соціалізму дали про себе знати. Це був період, який ще й сьогодні згадується старшим поколінням, що «при соціалізмі було краще». Український соціалізм тривав в СРСР 20 років (у роки «си-діння» на Москві М. С. Хрущова і Л. І. Брежнєва).
Виразниками соціалістичних поглядів в Україні були філософи Теофан Прокопович, Григорій Сковорода, члени Кирило-Мефодіївського братства, Микола Костомаров, Михайло Дра-гоманов, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Туган-Барановський (він народився побіля Одеси) та інші представни-ки української національної демократії XVIII, XIX і XX сторіч. Себто, як і «австромарксим», «український соціалізм» — реальність.
Не гоже сприймати соціалізм як формацію з певним рівнем виробничих сил — матеріально-технічною базою соціалізму. Це правда, що «шведський со-ціалізм» набагато привабли-віший, аніж «китайський соціалізм», але тут важливо й потрібно говорити про організуючу роль у суспільстві «швед-ських» і «китайських» традицій, які трансформувалися в норми права або були замінені правом, а не про рівень матеріально-технічної бази цих двох «соціа-лізмів». При тому, коли мовиться про державу як надбудову над суспільством, то «держава диктатури пролетаріату» і «держава диктатури буржуазії» кожна по-своєму не досконалі.
Ненависть «манчестерських мужів» (так називає марксистів Фердінад Лассаль) проти «буржуазної держави» (і держави взагалі) подібна до такої ж ненависті капіталістів до «держави пролетаріату» (NB: бездержавні нації не люблять державу, допоки у них її нема).
Самого Фердінанда Лассаля, для якого ідея держави в її історичному розвитку була ідеєю позитивною і конструктивною, з усіх боків звинувачували в «культі держави». У «Робочій програмі» він бачить мету держави так: «... сприяти позитивному і прогресивному розвитку людини, а це означає піднімати її культуру, ... виховувати для свободи». Ліберальну ідею держави як «нічного сторожа» він пропонує замінити новою ідеєю держави: «Історія, панове, — це боротьба з убогістю і бідністю, з незнанням, з безсиллям, з несвободою різних видів, у якій ми перебуваємо відтоді, як людина ступила на історичний шлях. Перемога над безсиллям — це розвиток свободи, яка й становить собою історію».
Лассаль заперечує буржуазну ідею «гарантувати кожному саморозвиток» (дати вудку в руки). Він пише: «Якби всі ми були однаково дужі, однаково розумні, однаково освічені й однаково заможні, то ця ідея могла би розглядатися як достатня і моральна. Але коли це не так, то така ідея врешті веде до аморальності. Тому що сильніший, хитріший, заможніший експлуатує слабкішого і залізає в його кишеню. Ідея в тому, щоб існувала солідарність інтересів і взаєморозвитку». Фердінанд Лассаль бачив завданням держави правове регулювання питань солідарності. «Не сучасну державу я маю на увазі, а державу, яка постане мирним і легальним шляхом, через переконання та загальне і пряме право вибору» (і додамо — вибору чесного).
Таким чином, у Лассаля держава і суспільство інтегруються, а не протиставляються, суспільство творить державу як інститут самоуправління, а не диктату панівного осередку, чи він у вигляді «царського двору», чи «Кремля», чи «Луб’янки». Фердінанд Лассаль нам ближчий за його розумінням ролі держави. Додамо тільки, що однією з головних функцій держави, як суспільного інституту, залишається захист суверенітету і територіальної цілісності країни.
Оксентій ОНОПЕНКО.
м. Відень (Австрія).
ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО, АБО ПРО ХЛІБ І СІЛЬ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІАЛІЗМУ