Виставка з промовистою назвою «Храми Балтщини: історія жителів рідного краю» об’єднала минуле і сучасність, особисті спогади й колективну пам’ять, нагадуючи, що релігійна споруда — це серце громади, її духовний осередок.
«Головна мета експозиції — нагадати людям, що храми — це не тільки пам’ятки архітектури. Це місця, з яким пов’язане все наше життя. Ми приходимо сюди від народження й до останнього шляху: дитину приносимо до церкви на хрещення, приходимо сюди молитися і, врешті-решт, проводжаємо в останню путь. Саме через історію культових споруд ми показали історію людей нашого краю», — пояснив директор музею Петро Ткач і коротко розповів про кожен храм, зображений на полотнах та фотографіях.
Окремий розділ виставки присвячений костелу Святого Станіслава, якому вже понад 260 років. Тут представлено п’ять картин з його зображенням — і жодна не повторює іншу. На одному полотні він постає урочистим і світлим, на іншому — стриманим і задумливим, на третьому — зануреним у присмеркову тишу. Так художники показують, що храм — не статичний об’єкт, а жива історія поколінь. Скільки людей побували під його склепінням, скільки молитов тут пролунало — це відчувається навіть без підписів.
Серед експонатів — фотографія першого храму міста — собору Різдва Пресвятої Богородиці. Чорно-білий знімок переносить глядача в іншу епоху, нагадуючи, що історія храмів — це історія випробувань і відродження.
Трагічним акордом прозвучала розповідь Петра Ткача про капличку Високогірного монастиря XVII століття, зруйнованого турками. Тут, за переказами, в один день було розстріляно триста монахів. Легенда про «річку крові», що текла з гори, де височів храм, надає цій сторінці історії символічної глибини, жертовності й важких впробувань, які випали на долю вірян.
Особливе місце займає Миколаївська церква у Балті, пов’язана з ім’ям святого Феодосія Левицького. Вона будувалася за його участі, але в 1930-х була закрита і розібрана. Її образ на полотнах — це вже не просто відображена архітектура, а спроба повернути втрачене через мистецтво.
У роботах художників оживає і дерев’яна церква Лісничівки — зразок народного зодчества, легка й водночас міцна, як сама традиція.
Окрема сторінка — знаменита Миколаївська церква в Пасицелах, яку розписували під керівництвом учня відомого художника Васнецова. Її називали «Білою церквою». Це єдина святиня, що не закривалася в радянські часи.
Поруч — зображення ще одного храму в Пасицелах — церкви Казанської Божої Матері, що діє й сьогодні.
Усі ці роботи створені під час щорічних пленерів, які організовувалися в Балті та селах громади. Їх відбулося вже десять. Художники приїздили з різних міст і навіть країн. Митці працювали тут, увічнюючи українську сакральну архітектуру.
Сучасний кафедральний собор Балти представлений у кількох інтерпретаціях: під час реставрації у риштуванні, у сонячному сяйві, в урочистій тиші. Один із художників включив у композицію символи міста — підземелля, що зображені колами, ніби пам’ять, прихована під шарами часу.
Багато робіт присвячено Балтському чоловічому монастирю. Є й чимало картин та фото 1942 року — Успенський кафедральний собор, який також є окрасою міста.
Цікава історія картини, на якій зображено Саражинську церкву. Приїхавши в село, її написав військовий і подарував місцевому музею. У цьому жесті — поєднання фронтових реалій і духовності.
Останнім акордом експозиції є два старообрядницькі храми. Один із них — сучасний, збудований за проєктом художника Бориса Кольцова. Цей храм і картини, написані ним, зберігають пам’ять про автора у серцях балтян.
Експонати, представлені на виставці, ніби нагадують: святині — це точки опори, де зосереджується історія громади. Вони, попри війни, руйнування, заборони, знову відроджуються і постають у камені, дереві чи на полотні.
Виставка «Храми Балщини: історія жителів рідного краю» — це більше, ніж художній проєкт. Це акт культурної пам’яті. Через живопис і фотографію музей зберігає не лише образи будівель, а й духовний досвід поколінь.
Людмила ШЕЛИХ
Більше, ніж камінь і куполи
