Коли в середині XVII століття Швеція воювала з Польщею, вона хотіла мати козаків за союзників. Усе йшло ніби добре, але була одна точка незгоди. Це стосувалося «руських земель» самої Речі Посполитої. Богдан Хмельницький через писаря Виговського передавав шведському королю, що він хоче мати «всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тобто по Віслу».
НЕВЖЕ Й СПРАВДІ ТАМ ПРОЖИВАЛИ УКРАЇНЦІ?
Занурився в літературу і дещо таки знайшов: «…Поселення українців відомі з історичних документів не тільки на правому березі Вісли, але й на лівому. Зокрема, давні хроніки засвідчують, що коли 1283 року волинські князі переправлялися по льоду вище Сандомира «воювати землю лядську», то виявили, що місто в повному розумінні польське, а от поза його стінами ще в давнину поселилися русини. І саме їм належала в передмісті Сандомира церква св. Якова…». Ось ще: «У ХІV столітті литовсько-український князь Ягайло Ольгердович учинив кордон з поляками по Білу Воду, тобто по Віслу…». Про це йдеться в праці російського історика А.Лонгінова «Русский вопрос о Холмщине в историческом освещении» (1912 р.). До-речі, Іоакимівський літопис (990 р.) також зберіг цікаві свідчення. Ода, вдова польського князя Мечислава, загиблого в сутичці з русичами біля Вісли, просила папу Іоана 15-го про захист. Згадувала Ода і кордон з Руссю, який «тягнеться до Кракова».
Отже, якби були сильнішими, то зараз могли б співати про Україну «Від Вісли до Дону».
Добре роблять видання, які максимально занурюють нас у минувшину. Бо історичні рефлексії українцям точно не зашкодять. От у статті Ігоря Сюндюкова «Незбагненне полотно життя» («День» від 4.10.2019) дізнаємося і про сумні моменти. Великий патріот України (у минулому — «боротьбист») Іван Майстренко писав: «До самої революції ніхто в Опішному не знав його української історії — а вона була багатюща. Інтелігенція була вимуштрувана на російський імперський лад... Навіть серед опішнянських інтелігентів, які кохалися в українстві, не було уявлень про українську національно-політичну історію...».
Ось такою вже була Україна сто років тому. І це не Таврія, не Приазов’я, не Стародубщина, а майже етнічно чиста Полтавщина! Суттєвий «відкат», якщо порівняти з часами, описаними в Іоакимівському літопису. Але сто років тому було ще багато української мови. Тільки свідомість кульгала... Тепер же нація більш освічена, зате з’явилися величезні території без мови. І головне, що тінь Росії ще виразніше нависає над нами. Тому й думи такі — сумні та невеселі.
Хочемо свободи, але коли й кого Москва добровільно відпускала зі своїх лабет? Фінляндія й Польща воювали. Більшовики після Другої світової війни суттєво посунули Польщу на захід, але врешті-решт дали їй жити. В цілому польський опір був виправданий. Фінляндія? Вона й зараз не наважується вступити до НАТО, остерігаючись прогнозованої реакції Москви. Цілком лояльна до Кремля. Сто років минуло, а вона й досі на короткому повідку. Але фіни таки здобули дещо: свободу, домінування фінської мови та високий рівень життя. І свято бережуть пам’ять про тих, хто віддав життя за свободу своєї країни.
Саме тому дехто вважає, що «фінляндізація» України — це не найгірше, що може бути. Адже буде мова, свобода та вищий, ніж у Росії, рівень життя. Але для цього треба бути монолітними, як фіни в 1940 році, тобто не розколотими мовно та ідеологічно. І бажано б мати свого Маннергейма.
Чечня? Її повернули в стійло. Хоча дещо таки виграла: стала монолітнішою в етнічному сенсі (суттєво розбавити її вже буде непросто), післявоєнний Грозний набагато красивіший від того, яким був у 1994-у. У чеченців висока народжуваність та значно кращий стан мови, ніж у будь-якій іншій російській автономії. Про жертви не кажу — вони величезні... Але опір окупантам завжди давав якісь плоди. Питання лише в ціні.
Як бути українцям? Нас набагато більше, ніж фінів і чеченців. Та чи готові ми платити ту ціну, яку заплатили вони? Боюся, що ні. Результат президентських виборів досить красномовний. Недаремно ж Володимир Горбулін пише: «Украине все еще не хватает национализма — она задыхается от вакуума национальной идеи...».
А й справді. Тоді, на берегах Вісли, не втрималися. Тепер і Дніпро під знаком питання?
Але ми й не маленькі. І на коліна нас поставити буде ой як непросто. Треба шукати оптимальну модель співіснування з Росією. Неодмінно зміцнювати Збройні сили та спецслужби. Розвивати економіку. Допомога народам Росії та поневоленим кримським татарам — це як Отченаш... Вона завжди буде виправданою.
Альберт Разін, який спалив себе на знак протесту проти знищення удмуртської мови, повинен бути і нашим національним героєм. Бо ми звідти — з СРСР. Кремлю ми повинні поставити чітку умову: східний вектор лише тоді буде для нас привабливим, коли почнеться відродження народів Росії. Коли будуть конкретні кроки з відродження українства Кубані та інших українських етнічних територій. Будуть результати — подумаємо. Якщо ні — вибачайте... Ми природжені антифашисти і насильства не потерпимо. Звісно, щоб говорити з Росією на рівних, треба бути єдиними. Це непросто, треба думати над технологіями.
Одеса, Харків, Миколаїв, Маріуполь — лише українською мовою в свою орбіту їх не затягнеш... Хіба що свободою, високим рівнем життя та добрим, прихильним ставленням з боку україномовної частини держави. Одесит, який здійснив сходження на Говерлу, — це вже інший одесит. Маріуполець, який закохався в ліси та озера Волині, — це вже інший маріуполець. Нас об’єднають толерантність, наступальність та історія. В’ятрович — молодець. І полякам якомога доступніше треба пояснити: Україна з Бандерою — це набагато краще, ніж із Сталіним, Жуковим та Путіним. Усім, хто воював за Україну, треба давати громадянство. Насамперед грузинам, адже «Грузинський легіон» був єдиним іноземним національним підрозділом, який воював за нашу свободу. Він настільки ж рідний українцям, як і «Айдар», «Донбас», «Київська Русь», «Азов»... Російський поет Олександр Бившев, який присвятив вірші воюючій Україні, і якому тепер хочуть дати реальний строк, повинен відчувати, що він для нас такий же дорогий, як і Олег Сенцов. Це сучасні проблеми, але колись усе це стане нашою з вами історією.
Сергій ЛАЩЕНКО.
КОЛИ НАЦІЇ БРАКУЄ НАЦІОНАЛІЗМУ