Уже четвертий рік продовжується досудове розслідування причин і мети цього незрозумілого нормальній людині рішення.
Основна інтрига зав’язалася із з’ясування причин ліквідації. Ректор політехнічного університету від початку провадження висував причиною ліквідації кафедри начебто її реорганізацію. Але за детальної перевірки не було знайдено навіть ознак реорганізації, яка мала б дати поштовх до розвитку кафедри, бо, фактично, не залишилося й ознак її існування. З’явилися публікації про цю невідповідність тверджень керівництва політехнічного університету про «добрі наміри», а насправді — безслідне зникнення цієї навчально-методичної, адміністративної і наукової структури. Тоді керівництво миттєво «перефарбувало» причини. Мовляв, ідеться про реорганізацію і зміну структури. Але й тут незрозуміло: зміна структури, виявляється, зведена до зникнення кафедри.
Пішли чутки про те, що ректора, який був лідером міської організації Партії регіонів і керівником однойменної депутатської фракції, примусили ліквідувати кафедру. Правдоподібно. У пресі з’явилися прохання уточнити, хто саме примусив. Мовчанка.
Вигадування нових і нових причин ліквідації кафедри історії та етнографії України продовжувалося. Навесні 2026 року з’явилась ще одна — об’єднання з кафедрою філософії. Датували це «об’єднання» заднім числом — майже за півтора року до фактичної ліквідації кафедри, забувши, що весь час вона функціонувала, а професор Г.І. Гончарук залишався завідувачем, про що, зокрема, записано в його трудовій книжці.
У зв’язку із затримкою справи у слідстві на значний термін потерпілий звернувся за консультацією або конкретною допомогою до тодішнього голови Служби безпеки України Василя Васильовича Малюка. Незабаром прийшли листи-відповіді від слідчих СБУ та інших високопоставлених осіб, у яких висловлювалося припущення, що у фактах, викладених у заяві потерпілого й, очевидно, у його книгах, які також були надані СБУ, можливі ознаки державної зради у зв’язку з ліквідацією кафедри. У листах містилися рекомендації до керівників поліції здійснити об’єктивне розслідування ситуації, вжити заходів і повідомити про результати Г.І. Гончаруку.
Але час плинув. Потім наді-йшов лист потерпілому за підписом т.в.о. начальника Відділу поліції №5 ОРУП №1 ГУНП в Одеській області про те, що слідчим цього відділення ознак кримінального провадження не виявлено.
Потерпілий звернувся до нового начальника Відділу поліції №5 — полковника Геннадія Михайловича Матковського зі скаргою на непереконливу відповідь слідчих цього відділу і попросив здійснити об’єктивне розслідування причин і мети ліквідації однієї з найкращих кафедр історії та етнографії України в технічних вишах держави.
Г.І. Гончарук отримав від-повідь від начальника служби дізнавачів ВП №5 ОРУП №1 майора поліції Марини Трофімової, в якій сказано: «За результатами розгляду зазначеної скарги дізнавачем… проводиться досудове розслідування у вищеза-значеному кримінальному провадженні та, наразі, встановлюються всі обставини, зазначені у Вашій заяві та допиті, з метою встановлення причин ліквідації кафедри історії та етнографії України у вищезазначених закладах».
Перше — зрозуміло, а навіщо «встановлювати причини лі-квідації кафедри історії та етнографії України у вищезазначених закладах»? Потерпілий про це й не просив. Якщо це якась нова інтрига, то про неї дізнаємося зі звіту дізнавача.
У цій ситуації потерпілий відчував себе самотнім і беззахисним. Задля суспільного розголосу і відповідної громадської підтримки він звернувся до друкованого слова та почав видавати на цю тему книжки. Уже вийшло п’ять книжок про знущання керівництва політехнічного університету над кафедрою історії та етнографії України.
Остання — під назвою «Історія України важливіша за посадові амбіції» — була презентована кілька тижнів тому. Вона має низку особливостей. Саме у цей час Google Академія опублікувала кількість найбільше цитованих робіт доктора історичних наук, професора Григорія Івановича Гончарука з відображенням на діаграмі кількості робіт із 2005 року з кількістю цитувань. Також Google Академія останню опубліковану книжку вже запустила в свою мережу. Такого успіху серед учених Одеси та України мені, рецензенту, не відомо. У книжці містяться також листи високопоставлених осіб СБУ, які відгукнулися на підтримку потерпілого, а також переконлива відповідь протилежній стороні на спробу звинуватити автора у криміналі за розголошення досудового процесу.
А тепер мій коментар як автора рецензії. Уже четвертий рік відповідачі, вибачайте, вимотують нерви професору, якому пішов 90-й рік. Невже чекають його смерті, щоб назавжди поховати справу? Такі спроби вже були, але в іншому виконанні: тричі дізнавачі закривали справу, але двічі прокурори й один раз слідчий суддя скасовували ці постанови дізнавачів. А тепер що задумано — не зрозуміло. Але здогадки схожі.
У мене, рецензента, який знає проблему й учасників процесу (потерпілого і відповідачів) багато років, є запитання до них: «Чому не можна на законних підставах завершити справу? Через суд. Суд — це ритуал честі. І відповідач, який поважає себе, мав би бути зацікавленим у законному вирішенні цього кримінального провадження».
Або ж — мирна угода. Потерпілий від самого початку був на це готовий і неодноразово про це говорив. Чому відповідач уникає такої розмови? Невже керівні амбіції заважають прояву мудрості, розсудливості?
Я, рецензент, готовий виступити посередником або представником будь-якої зі сторін. Чекаю запрошення. Не можна інакше: солідні люди, а нескладну справу довели до абсурду. В основу рішення, переконаний, потрібно ставити інтереси держави і порядність посадовців.
Ілля ЄРИМІЧОЙ,
професор.
Чотирирічний марафон