«ЗРОБИМО» ОДИН ОДНОГО

Монополія влади неминуче призводить до розколу всередині цієї влади. Питання лише в тому, коли це станеться, в якій формі втілиться і з яким результатом.

ЦЕНТРАЛІЗМ БЕЗ БЕРЕГІВ

Більше ста років тому (задовго до «трускавецького тренінгу» і формування монобільшості у Верховній Раді України) з проблемами однопартійної влади в умовах декоративної демократії зіштовхнулися російські більшовики. Теоретично вони були непогано озброєні. У роботах Ульянова (Леніна), починаючи зі «Що робити?» (1902 р.) в парті-йному, а потім у державному будівництві послідовно проводився принцип «демократичного централізму» (ДЦ).

З народовладдям у цього принципу мало спільного. Зате багато спільного з диктатурою. Обов’язковою в системі ДЦ була процедура підпорядкування організацій «нижестоящих вышестоящим», а демо-кратія проявлялася у виборах делегатів на з’їзди. Згодом таких делегатів вищі організації почали призначати самі, а вершиною піраміди влади став вождь. Але до того як система на чолі з вождем остаточно сформувалася, внутрішньопартійні дискусії тривали впродовж десятиліть.

Для більшості учасників дискусій участь у них закінчилося погано. Відомих більшовиків у кінці 30-х років розстріляли або згноїли в Гулазі. Але історичний досвід «демократичного централізму» настільки міцно закріпився у свідомості нащадків, що втілився навіть після розпаду СРСР. Монопольну владу, наприклад, і потенційного вождя обрало для себе в 2019 році населення України. І, як писав знаменитий гуморист, все закрутилося.

Часи, певна річ, з попередніми не порівняти. Й українських політиків не порівняти з більшовиками. Нинішній «вождь» та його оточення схожі, скоріше, на клоунів. Але ми — на початку шляху.

Ті, над ким ще недавно сміялися, швидко освоюються в системі однопартійної влади і починають діяти, як і їхні історичні попередники. Починаючи з внутрішньопартійних дискусій. Але якщо сто років тому дискусії точилися в рамках ідеології, то тепер все зводиться до контролю над фінансовими потоками і 30-тисячними хабарами «на брата».

ЦІНА ПИТАННЯ

Саму дискусію у рамках парламентської монобільшості спричинило голосування або, правильніше, неголосування частини членів Комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики від фракції «Слуга народу». Мова — про зареєстрований у ВР законопроєкт №2047 «Про внесення змін до Податкового кодексу України (щодо ліквідації корупційної схеми у сфері реєстрації інформації зі звітів про оцінку об’єктів нерухомості).

Не перевантажуючи читача детальною інформацією, таки варто, мабуть, підкреслити, що оцінка нерухомості та майнових прав громадян дає можливість для реалізації багатьох схем незаконного збагачення чиновників, які працюють у цій галузі, та їхніх покровителів. Корупційна складова оцінюється тут у сотні мільйонів, якщо не мільярдів, доларів. А коло корупціонерів стійке і має зв’язки у вищих ешелонах влади. Як з’ясувалося, з новою владою зв’язки теж налагоджені.

Так чи ні, але голосування в парламентському комітеті щодо законопроєкту № 2047 зірвали таки «слуги народу», яких там більшість. А сама дискусія полягає в тому, чи й справді парламентарі отримали за це хабара (за чутками, у розмірі 30 тисяч доларів на брата), чи не голосували принципово, оскільки виявили в документі «корупційні дірки». Втім, і ті, й ті однаково знехтували рішенням керівництва фракції «Слуг народу» («СН»), яке законопроєкт підтримало.

«Розбір польотів» досяг такого напруження, що глава фракції «СН» Давид Арахамія (на знімку) присвятив йому не тільки внутрішнє «інтимне» розслідування, а й виніс обговорення депутатського бунту на публічний майданчик. 23 жовтня перед дверима Верховної Ради він дав своєрідну пресконференцію, відповідаючи на запитання журналістів протягом години. Полі-тик повідомив про партійне рішення перевірити бунтівників (і себе заодно) на поліграфі й обіцяв у прямому ефірі на ТБ пред’явити свідка пропозиції хабара.

ЧИ ТОЙ ФІНАЛ, ЯКОГО ЧЕКАЮТЬ?

У контексті боротьби з корупцією, варто зазначити, нічого незвичайного не сталося. Навіть навпаки. Депутати, які вперше потрапили до парламенту, — благодатний ґрунт для підкупу.

Пригадайте недавнє: народному депутатові ВР восьмого скликання Ігореві Мосійчуку, наприклад, національна самосвідомість не завадила брати хабар і розмірковувати про те, що і скільки коштує в парламенті.

Нардепів-«слуг народу» від «прийняття подяк» взагалі нічого не стримує. І, здається, голосування щодо законопроєкту №2047 — тільки початок.

Розколів чи дискусій (як хочете, так і називайте) у рамках парламентської монобільшості скоро буде так багато, що ніяких поліграфів для перевірки чесності «слуг народу» в Україні не вистачить. І якщо не вжити надзвичайних заходів (за зразком більшовиків), невдовзі у найбільшій фракції ВР утворяться малі фракції.

У ЗМІ вже з’явилися натяки на те, що в лавах «Слуги народу» та незалежних народних депутатів, які примкнули до них, начебто сформувалася група підтримки інтересів Коломойського.

Подібні групи (маєте сумнів?) з’являться і для підтримки інтересів інших олігархів.

Сто років тому з розмиванням монопольної влади по фракціях партійне керівництво боролося жорстко. Для початку фракціонерів виключали з партії, потім — заарештовували. Тепер такі методи, звісно, не годяться. Більше того: президент Зеленський зі своїми Офісом і спецслужбами фактично неспроможний контролювати дві з половиною сотні народних обранців, які за статусом у парламентсько-президентській республіці вищі за главу держави.

Донедавна найдієвішим інструментом контролю Банкової над депутатським корпусом були саме корупційні схеми. Їх існування забезпечував і підтримував глава держави. А Верховна Рада, умовно кажучи, на схемах трималася і, приймаючи закони, схемами годувалася.

Така ось іронія долі. Бо ж першочерговим завданням нової влади (більше на словах, що-правда) є ліквідація саме корупційних схем.

Якщо ж борці з корупцією і схемами дивом досягнуть успіху, стара система управління державою з її балансами і противагами, швидше за все, впаде. І впаде, зауважте, разом з монобільшістю у Верховній Раді та «головним слугою» в Офісі. Станеться це, схоже, не скоро. Але й поспішати, мабуть, не слід. Бо наслідки для країни передбачити в такому випадку неможливо.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.