КОНТАКТЫ
Информация должна быть свободной.
Ссылка — норма приличия.




При использовании материалов ссылка на источник обязательна. Copyright © 2018.
Top.Mail.Ru


 ПОЕМА «КАВКАЗ» — ЗАКОДОВАНЕ ПОСЛАННЯ УКРАЇНЦЯМ – «І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ…»


2-02-2020, 17:00 |

Езопівська мова в житті репресованих народів — звичне явище з античних часів. І це стовідсотково також мова азійсько-феодальної рабської Росії — у всі часи її існування (в тому числі й за радянського, бюрократично-феодального суспільства) й аж до наших днів.

Писати прямо про колоніальний гніт України, вже давньої та «невід’ємної»  колонії російської імперії, так чітко і відверто, як це зробив Тарас Шевченко у поемі про Кавказ, ще не завойований, ще вільний, ще не частина імперії, ще закордон, ще «не нами даний», — потребувало великої мужності.

Символом стійкості й незламності вже на початку поеми виступає Прометей, титан, який «споконвіку» бореться із вселенським злом — не переможеним «споконвіку» — і споконвіку сам є непереможним. Бореться він з хижаком, якого уособлює орел — символ зла. Хижим орел є і буде вічно. У різні часи Україну карав саме хижий птах — турецький чорний орел, двоголовий червоний польський, російський «двоголовий змій» та інші хижі зайди з усіх сторін світу — такою є сумна доля України. Хижак

           …серце розбиває. 
           Розбиває, та не вип’є 
           Живущої крові – 
           Воно знову оживає 
           І сміється знову.

І далі поет уже веде мову про нас, про Україну:

            Не вмирає душа наша 
           Не вмирає воля. 
           … 
           Не скує душі живої 
           І слова живого.

Ще далі:

           Кати знущаються над нами, 
           А правда наша п’яна спить.

Та все ж поет-пророк впевнений:

           Встане правда! Встане воля!

Про звичаї ж тієї хижої країни — імперської Росії – пише так:

         

   Отам-то милостивії ми 
           Ненагодовану і голу 
           Застукали сердешну волю 
           Та й цькуємо. Лягло костьми 
           Людей муштрованих чимало. 
           А сльоз, а крові? Напоїть 
           Всіх імператорів би стало 
           З дітьми і внуками, втопить 
           В сльозах удов’їх. А дівочих, 
           Пролитих тайно серед ночі! 
           А матерних гарячих сльоз! 
           А батькових старих, кровавих, 
           Не ріки — море розлилось, 
           Огненне море! Слава! Слава! 
           Хортам, і гончим, і псарям, 
           І нашим батюшкам-царям 
           Слава.

Тарас Григорович майстерно користується величезним масивом знань, почерпнутих ще під час навчання в Художній академії та у великій бібліотеці свого вчителя, знаменитого художника Карла  Брюллова. Дивує його  широка гуманітарна та громадянська освіченість. Ось, наприклад, у передмові до другого, так і не виданого, підготовленого ним «Кобзаря», він закликає до просвіти народу, закликає вивчати свою та світову культуру через свою мову:

Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя?

…Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.

А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».

Шевченко робить дуже щире – на весь голос – послання саме нам, саме до нашого сьогодення: згуртуймося у виданні книжок саме рідною, українською мовою, підтримаймо українську культуру.

За приклад наводить славетних діячів культури, літератури, науки, що спиралися на традиції свого народу: шотландця Роберта Бернса, українця Івана Котляревського та ін. Він порівнює їх (на користь перших) з англомовним шотландцем Вальтером Скоттом, з московськомовними українцями Гоголем, Гулаком-Артемовським, Квіткою-Основ’яненком… І навіть про Григорія Сковороду каже: був би за значенням, як Бернс, «якби його не збила з пантелику латина, а потім московщина».

«Чому В.С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної…».

В Шевченковому словнику — численні біблійні та історичні діячі: — Нум Пампілій, Сарданапал, Нерон, Децій, Ян Гус, Вашингтон, серед науково-технічних авторитетів — «…і Архімед, і Галілей», Джеймс Ватт; композитор Бортнянський, українська письменниця Марко Вовчок та багато інших, дотепер знаних імен.

Згадаймо також крилаті, неначе звернені до сьогодення, вислови про чиновників-хабарників (каламарів) з «Юродивого»:

  

         Во дні фельдфебеля-царя 
         Капрал Гаврилович Безрукий 
         Та унтер п’яний Долгорукий 
         Украйну правили. Добра 
         Таки чимало натворили, 
         Чимало люду оголили 
         Оці сатрапи-ундіра. 
         … 
         А ми дивились та мовчали, 
         Та мовчки чухали чуби. 
         Німії, подлії раби! 
         Підніжки царськії, лакеї 
         Капрала п’яного! 
         … 
         О роде суєтний, проклятий, 
         Коли ти видохнеш? Коли 
         Ми діждемося Вашингтона 
          З новим і праведним законом? 
         А діждемось-таки колись. 
           

Про своє громадянське кредо в кінці життя Тарас Григорович Шевченко пише:

          Ми не лукавили з тобою, 
         Ми просто йшли; у нас нема 
               Зерна неправди за собою.

І – про могутню силу слова:

            Ну що б, здавалося, слова... 
           Слова та голос — більш нічого. 
           А серце б’ється — ожива, 
           Як їх почує!.. Знать, од Бога 
           І голос той, і ті слова 
           Ідуть меж люди!

І ще — про могутню силу слова (чи, як тепер кажуть, інформаційного простору):

           …Возвеличу 
           Малих отих рабов німих! 
           Я на сторожі коло їх 
           Поставлю слово…

Поміркуймо тепер про національну ідею, заповідану нам Т.Г. Шевченком. Дуже часто наші полі-тики сперечаються, яка в України національна ідея і чи є вона взагалі. Наш народ останнім із великих європейських народів виборов державність і незалежність. Виборов, та чи втримає? І чи може існувати держава без справжньої національної ідеї, яка об’єднує свідому верству народу, а несвідому — веде за собою?

Національні пророки є у кожного цивілізованого народу. Згадаймо, що для французів беззаперечний авторитет — Вольтер, для англійців — Шекспір, для німців — Гете, для росіян — Толстой. Для українців — це, безумовно, Тарас Шевченко. Можливо, саме він закодував у своїх творах національну ідею України?

Спробуймо ще раз зазирнути у зміст його громадянського епосу — поеми «Кавказ». У ній, як уже мовилося, злий хижак щоденно розбиває серце шляхетного титана Прометея. В України впродовж її історії був не один мучитель: її шматував і червоно-кривавий польський орел, і чорний турецький сокіл, і двоголовий російський птах-горинич. Та, попри страждання, Тарас вказує на нашу позитивну історичну перспективу, нашу надію: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля...». Саме про наше сьогодення говорить пророк і далі: «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить». І звертається до всіх, хто бореться:

           Борітеся — поборете! 
           Вам Бог помагає! 
           За вас правда, за вас слава 
           і воля святая!

То де ж та наша національна ідея? Про що, врешті, веде мову пророк Тарас? «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля...». Шевченко посилає нам своє пророцтво — про нашу національну ідею, яка ніколи не вмирає, бо це — душа наша і наше живе слово. Отже, мова та культура і є нашою національною ідеєю. Бо яким би щирим не був заклик до матеріальних та економічних пріоритетів для розвитку країни, він обернеться не добробутом для народу, а лишень збагаченням хижих. Ще один висновок: яким би не було економічне зростання, без культурної самобутності, без виразного національного «я» нам не вдасться виборсатися з внутрішньої руїни, не стати великою нацією, великим європейським народом.

Усвідоммо ж заповітні слова Тараса Шевченка, усвідоммо, що наша мова і духовність — то і є заповідана Кобзарем-пророком національна ідея України.

Володимир ЛИТОВЧЕНКО,
член-кореспондент
Національної академії наук України,
президент Українського фізичного товариства (2004–2012).


Газета: Чорноморські новини
 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.