Езопівська мова в житті репресованих народів — звичне явище з античних часів. І це стовідсотково також мова азійсько-феодальної рабської Росії — у всі часи її існування (в тому числі й за радянського, бюрократично-феодального суспільства) й аж до наших днів.
Писати прямо про колоніальний гніт України, вже давньої та «невід’ємної» колонії російської імперії, так чітко і відверто, як це зробив Тарас Шевченко у поемі про Кавказ, ще не завойований, ще вільний, ще не частина імперії, ще закордон, ще «не нами даний», — потребувало великої мужності.
Символом стійкості й незламності вже на початку поеми виступає Прометей, титан, який «споконвіку» бореться із вселенським злом — не переможеним «споконвіку» — і споконвіку сам є непереможним. Бореться він з хижаком, якого уособлює орел — символ зла. Хижим орел є і буде вічно. У різні часи Україну карав саме хижий птах — турецький чорний орел, двоголовий червоний польський, російський «двоголовий змій» та інші хижі зайди з усіх сторін світу — такою є сумна доля України. Хижак
…серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові –
Воно знову оживає
І сміється знову.
І далі поет уже веде мову про нас, про Україну:
Не вмирає душа наша
Не вмирає воля.
…
Не скує душі живої
І слова живого.
Ще далі:
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.
Та все ж поет-пророк впевнений:
Встане правда! Встане воля!
Про звичаї ж тієї хижої країни — імперської Росії – пише так:
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
Тарас Григорович майстерно користується величезним масивом знань, почерпнутих ще під час навчання в Художній академії та у великій бібліотеці свого вчителя, знаменитого художника Карла Брюллова. Дивує його широка гуманітарна та громадянська освіченість. Ось, наприклад, у передмові до другого, так і не виданого, підготовленого ним «Кобзаря», він закликає до просвіти народу, закликає вивчати свою та світову культуру через свою мову:
Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя?
…Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.
А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
Шевченко робить дуже щире – на весь голос – послання саме нам, саме до нашого сьогодення: згуртуймося у виданні книжок саме рідною, українською мовою, підтримаймо українську культуру.
За приклад наводить славетних діячів культури, літератури, науки, що спиралися на традиції свого народу: шотландця Роберта Бернса, українця Івана Котляревського та ін. Він порівнює їх (на користь перших) з англомовним шотландцем Вальтером Скоттом, з московськомовними українцями Гоголем, Гулаком-Артемовським, Квіткою-Основ’яненком… І навіть про Григорія Сковороду каже: був би за значенням, як Бернс, «якби його не збила з пантелику латина, а потім московщина».
«Чому В.С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної…».
В Шевченковому словнику — численні біблійні та історичні діячі: — Нум Пампілій, Сарданапал, Нерон, Децій, Ян Гус, Вашингтон, серед науково-технічних авторитетів — «…і Архімед, і Галілей», Джеймс Ватт; композитор Бортнянський, українська письменниця Марко Вовчок та багато інших, дотепер знаних імен.
Згадаймо також крилаті, неначе звернені до сьогодення, вислови про чиновників-хабарників (каламарів) з «Юродивого»:
Во дні фельдфебеля-царя
Капрал Гаврилович Безрукий
Та унтер п’яний Долгорукий
Украйну правили. Добра
Таки чимало натворили,
Чимало люду оголили
Оці сатрапи-ундіра.
…
А ми дивились та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби!
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного!
…
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись.
Про своє громадянське кредо в кінці життя Тарас Григорович Шевченко пише:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
І – про могутню силу слова:
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!
І ще — про могутню силу слова (чи, як тепер кажуть, інформаційного простору):
…Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово…
Поміркуймо тепер про національну ідею, заповідану нам Т.Г. Шевченком. Дуже часто наші полі-тики сперечаються, яка в України національна ідея і чи є вона взагалі. Наш народ останнім із великих європейських народів виборов державність і незалежність. Виборов, та чи втримає? І чи може існувати держава без справжньої національної ідеї, яка об’єднує свідому верству народу, а несвідому — веде за собою?
Національні пророки є у кожного цивілізованого народу. Згадаймо, що для французів беззаперечний авторитет — Вольтер, для англійців — Шекспір, для німців — Гете, для росіян — Толстой. Для українців — це, безумовно, Тарас Шевченко. Можливо, саме він закодував у своїх творах національну ідею України?
Спробуймо ще раз зазирнути у зміст його громадянського епосу — поеми «Кавказ». У ній, як уже мовилося, злий хижак щоденно розбиває серце шляхетного титана Прометея. В України впродовж її історії був не один мучитель: її шматував і червоно-кривавий польський орел, і чорний турецький сокіл, і двоголовий російський птах-горинич. Та, попри страждання, Тарас вказує на нашу позитивну історичну перспективу, нашу надію: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля...». Саме про наше сьогодення говорить пророк і далі: «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить». І звертається до всіх, хто бореться:
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
і воля святая!
То де ж та наша національна ідея? Про що, врешті, веде мову пророк Тарас? «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля...». Шевченко посилає нам своє пророцтво — про нашу національну ідею, яка ніколи не вмирає, бо це — душа наша і наше живе слово. Отже, мова та культура і є нашою національною ідеєю. Бо яким би щирим не був заклик до матеріальних та економічних пріоритетів для розвитку країни, він обернеться не добробутом для народу, а лишень збагаченням хижих. Ще один висновок: яким би не було економічне зростання, без культурної самобутності, без виразного національного «я» нам не вдасться виборсатися з внутрішньої руїни, не стати великою нацією, великим європейським народом.
Усвідоммо ж заповітні слова Тараса Шевченка, усвідоммо, що наша мова і духовність — то і є заповідана Кобзарем-пророком національна ідея України.
Володимир ЛИТОВЧЕНКО,
член-кореспондент
Національної академії наук України,
президент Українського фізичного товариства (2004–2012).
ПОЕМА «КАВКАЗ» — ЗАКОДОВАНЕ ПОСЛАННЯ УКРАЇНЦЯМ – «І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ…»