Така вже властивість людини: чим віддаленіша від сьогодення епоха, тим сильніше бажання розгледіти обличчя тих, хто колективно творив нашу історію.
Буваючи у Багатому, я не раз чув про Анну Василівну Станкову. Про неї мені розповідали, зокрема, завідувачки бібліотеками: сільської — Т.І. Чилік і шкільної — А.Г. Картелян, сільський голова М.П. Бабенко, начальник Багатянської дільниці АРК «Придунайська Нива» І.Г. Прокурор та інші. Загалом, зважаючи на передвеликодні клопоти та карантин, міг би підготувати замальовку і не зустрічаючись з нею. Але я дуже хотів побачити людину, яка пережила війну, найбільшу з тих, які коли-небудь прогриміли на землі, й почути, про що вона думала, коли її і таких, як вона, дітей разом з матерями в далекому 1942-у в селі Лужниця Калузької області фашисти вели на розстріл…
Ця зустріч відбулася завдяки Тетяні Іванівні Чилік і невістці героїні моєї оповіді Анні Петрівні Станковій. З Анною Василівною ми розмовляли в її невеликій спальні, з якої вона не виходить у двір вже другий місяць через травму ноги. «Мабуть, уже час збиратися до своїх... Спасибі Богу, дав мені довге життя ... Хоча куди поспішати, встигну... Але не хочеться бути тягарем для невістки... Їй і без мене по господарству — справ і справ. А син постійно в рейсі…».
З такого ось «підведення підсумків» тихим, втомленим голосом почала вона свою сповідь...
Анні Василівні Станковій, якій 14 січня (у старий Новий рік) сповнилося 88, справді випало довге й насичене всякими — і драматичними, і радісними — подіями життя. Її батько, Василь Васильович Синотов, працював бригадиром рільничої бригади в місцевому колгоспі, мати, Парасковія Андріївна, була простою колгоспницею. «У 1941-у батька разом з іншими чоловіками забрали на фронт. Проводжали їх усім селом, всі плакали, — розповідає, ледь стримуючи сльози, моя співрозмовниця. — У 1944-у на батька прийшла похоронка. Ми так і не дізналися про місце його поховання…».
Всього у батьків було восьмеро дітей: Анастасія, Семен, Мотрона, Олексій, Марія, Катя, Рая і вона. Анна народилася четвертою. Крім неї, сестер Марії та Катерини, всі давно померли. Марія живе в рідному селі Лужниці, а Катерина — в Маріуполі. Дитинство таких, як Анна, було жахливим. Після того, як усіх, хто міг тримати в руках зброю, забрали на фронт, в селі залишилися лише люди похилого віку, жінки та діти. Із села німці нікого не випускали. Тих, хто хоч якось виявляв невдоволення, тут же, в центрі села, розстрілювали. Розстрілювали при дітях свої ж, які служили в окупантів поліцаями. Ховати не дозволяли. Трупи, бувало, лежали по п’ять-десять днів. Кому вдавалося, ночами забирали своїх і десь закопували. Їжі не було. Одні німці йшли, інші приходили. Всі вони, кожен на свій лад, знущалися над старими, жінками і дітьми.
«Поруч з нашим селом були знамениті партизанські брянські ліси. І деякі сільські хлопчаки, люди похилого віку, жінки, чим могли, допомагали партизанам. Як помсту-залякування фашисти розстрілювали по п’ять-десять осіб... А в серпні 1942-го провели каральну операцію. Всіх чоловіків із села (70 старих і 15 хлопчаків) вивели за околицю і розстріляли, а жінок відправили в концтабір», — розповідає Анна Василівна.
Потрапила разом з мамою туди й Анна. А Лужницю (близько 400 дворів) окупанти спопелили... Ті, хто якимось дивом уцілів, жили в землянках, окопах. Туди, в окопи, повернулися й ті, хто був у концентраційному таборі, коли наші війська прогнали німців. Так, повернулися, а їсти було нічого. Багато дітей і дорослих помирали від голоду і хвороб. Вижили небагато. І з фронту теж повернулося небагато. Ось вони і зводили потихеньку знову житла.
Анна, зовсім ще юна, разом з однолітками нарівні з дорослими працювала на лісоповалі, на овочебазах — де тільки не працювала! Зі своїм майбутнім чоловіком, Іваном Гавриловичем, познайомилася на початку 1962-го — він служив у тих краях в армії. Через кілька місяців приїхали в Багате вже як чоловік і дружина. Анна працювала в городній бригаді колгоспу «Прапор комунізму», звідки в 1987-у вийшла на заслужений відпочинок. Іван Гаврилович майже все життя (не стало його в 1996-у) трудився в «Дунайводбуді». Виховали трьох дітей. Старший, Іван, живе в Ізмаїлі, підприємець. З дружиною Оксаною мають двох дочок. Молодшу звуть Віталіна, старшу — Тетяна (у неї вже двоє своїх діток — Ромчик й Аліса). Другий син, Валерій, з дружиною Анною й дітьми-студентами, Євгенією та Іваном, мешкають з мамою. Валерій працює механіком на судні. Як і всі моряки далекого плавання, вдома буває мало. Дочка Євдокія подарувала мамі з татом внучку Аню, а та — правнучку Людочку.
Анна Василівна каже, що з чоловіком вони прожили хороше життя: сім’я у них була дружною і міцною. Іван був працьовитим, любив дітей і хотів, щоб вони виросли добрими і щасливими людьми. Так і сталося. І хоча чоловік помер майже чверть століття тому, Анна Василівна вважає, що, як і раніше, вони духовно разом, усі ці роки вона щодня веде з ним внутрішній діалог і ділиться всіма своїми думками. «Ось дивлюся на нього (показує на портрет, що висить на стіні) і розмовляємо. Іноді мовчить, а іноді — говорить зі мною. Вчора, наприклад, розмовляв. Я йому кажу, що скоро ми зустрінемося, а він мені: не поспішай, встигнеш, побудь ще з онуками-правнуками, з дітьми…».
Уже прощаючись, я зробив фото і запитав Анну Василі-вну: про що вона думала, коли її разом з мамою вели на розстріл.
— На розстріл я, як і багато дівчат, напросилася сама. Коли німці забрали наших мам і повели їх розстрілювати, ми не уявляли собі, як житимемо одні — наші батьки були на фронті. Наздогнали матусь на околиці села, де збиралися їх розстріляти. Наші мами нас просили: «Ідіть, біжіть звідси... Чекайте татусів — вони повернуться...». Тоді я думала про маму, про те, яка вона у нас хороша і що її скоро вже не буде... Я просила Боженьку зробити так, щоб ці фріци разом з поліцаями не вбивали її... Не знаю, чи почув тоді моє прохання Бог, але партизанам хтось повідомив, що на околиці Лужниці фашисти збираються розстрілювати жінок, і вони встигли прийти на допомогу…
— А що найголовніше для вас у житті як жінки?
— Найголовніше — це сімейне щастя і здоров’я дітей та онуків. Бо, як казала ще моя мама, жінка — як верба: де пустить коріння, там по праву й живе. А ось чоловік обов’язково повинен залишитися на своїй малій батьківщині. Адже головне для нього — продовжити свій рід на землі предків. Бессарабська земля з перших днів стала і моєю землею. Мені відразу все припало до душі: і природа, і люди. Тут живуть дуже хороші люди.
Петро ХАДЖІ-ІВАН.
Ізмаїльський район.
ДУША ГОВОРИТЬ БЕЗ СЛІВ