День пам’яті жертв політичних репресій — щорічний національний пам’ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня. Встановлений на честь повстання політичних в’язнів Степлагу в табірному відділенні Кенгір, під Джезказганом (Казахська РСР), 16 травня — 26 червня 1954 року. Більшість із засуджених за політичними статтями у Степлагу — 46,3% — становили українці, серед яких — колишні члени ОУН і бійці УПА, а також учасники націоналістичного руху в республіках Балтії (майже чверть) — латиші, естонці та литовці.
І знову — День політв’язня. Цього року — 17 травня.
А вся Україна — чуєте? вся Україна! — стала в’язнем якогось незрозумілого вірусу. І я сиджу цілими днями вдома, як колись у в’язниці КГБ. І пишу друзям, які питають мене про самопочуття, отаке:
Що можу я сказать о собі?
Чернець і зек в одній особі.
Але мені телефонує Жанна Зайви, голова міської комісії з реабілітації. Колись і я був головою, а пані Жанна — секретарем.
— Олексо Сергійовичу! Ми все-таки вирішили вирватися із хатніх камер і піти у неділю на цвинтар, пом’янути невинно убієнних. Як ви — готові?
— Я можу. Я — завжди готовий.
— Ми вирішили не збирати багато людей, а буде лише кілька священників і троє-четверо політв’язнів.
— Що ж, — кажу, — знаю, мені донька телефонувала теж, від імені відділу культури області запрошувала при-йти. Якщо ми не боялися комуністів і ворохобилися, то хіба злякаємося якогось віртуального вірусу?..
Й ось ми з Павлом Отченашенком, головою Одеського відділу Всеукраїн-ського товариства політв’язнів та репресованих, і журналістом Володимиром Барсуківським, який був моїм посправником у першій справі, уже біля могили невинно закатованих та убієнних у часи Великого терору.
Священники помолилися за душі замордованих більшовиками-комуні-стами українців. У коротких виступах промовці наголошували на важливості збереження пам’яті про ті жорстокі часи як запоруки неможливості повернення тоталітаризму.
Кладемо червоні, ніби кров, троянди.
Розуміємо, що лише власна самостійна держава гарантує українській нації збереження і розвиток, а тому нашими основними гаслами залишаються «Геть від ворожої Москви!» й «Україна — понад усе!».
Розходимося з тяжким почуттям. Знищували кращих: письменників (понад 400!), академіків, професорів, артистів… А мільйони українських селян — найкращих у світі господарів-хліборобів — лише за те, що були основою, підґрунтям нашої нації.
Під час виступу я прочитав вірш про свій день народження 24 лютого 1937 року, а тоді щодоби розстрілювали сотнями, тисячами, і їхні душі літали над землею… Я іноді думав, що з першим, судомним вдихом міг вдихнути і чиюсь душу, або й не одну. Тому й маю таку долю.
24 лютого 1937 року
У тридцять сьомому, вночі,
коли із крику, болю, крові,
дитям надії і любові
з’явився я, іще нічим,
матерії рухома крихта,
без тіла ще і без душі —
чекали мого вдиху-крику
десятки душ, іще чужих.
Чиї то крила шелестіли,
чиї то душі прилетіли,
кого покинули, чого,
чом спрагло прагли і хотіли
дев’ятимісячного тіла,
іще бездушного мого?...
В лютневій лютій заметілі
палахкотіли, мерехтіли,
мов рваний бурею вогонь,
роїлись, кублились, сплітались,
ясними іскрами здавались
прозорі краплі з рваних ран,
бо були з коренями рвані
у їх останньому світанні,
у першому з моїх світань.
Із першим із судомним вдихом
чию вдихнув, якщо одну,
з таким несамовитим криком
її зустрінувши? Чому??
Чию верстаю далі долю
із 37-го, того??
Спадковість полум’я і болю
народу їхнього-мого.
Той рік був 20-літтям більшовицького перевороту. І «біси» розкошували, раділи, що протрималися на шиї народу так довго. У Сандормосі, в Карелії, один капітан-кагебіст на честь 20-річчя перевороту розстріляв 1100 політв’язнів, серед яких і майже 200 українців, письменників, науковців, політиків…
Сталін щороку топтався по Мавзолею, а маси ошуканих, одурених ішли і вітали його. А він нищив і нищив, навіть тих, хто привів його до влади.
Лише одна цифра: із 1966 делегатів XVII з’їзду ВКП(б), що відбувся в 1934-у, в роки терору розстріляно 1108. Це — партактив епохи колективізації, ті, хто виганяв селянські сім’ї з їхніх домівок, забирав у дітей останню скоринку хліба. Можна думати, що Сталін планував винищення своїх опричників ще тоді, коли кинув їх на «побудову соціалізму», щоб потім звалити на них вину за всі так звані перегини.
Це дало мені привід написати вірша
Топтання
Не будували — бутували
Тілами з кровію навпіл
Вождю світів під п’єдестала
Фундамент з душ, із вір, із тіл.
І трамбували, трамбували
Тремтінням люду по ночах,
Коли по ленінцях топтались
При світлі лампи Ілліча.
А коли хто найбільше вірив
У світло ленінського дня —
Страшніш було топтання звірів
І озвірілих вожденят.
На плечі змученого люду
П’ялись, топтавши всіх і вся,
вишинські, берії, іуди,
Кров-плоть шакалова і пся.
Як ніби суть царево-панська
Сфокусувалась у жало:
Що не вдалось у громадянську —
У 37-му вдалось!
І піраміда виростала
З тілами мощеного дна,
Аж поки стала п’єдесталом
Живому Сталіну вона.
Він, як те сонце, сходив, сходив,
А щоб не сісти — сам садив.
І всьому світові на подив
Аж на вершечку утвердивсь…
І двічі в рік, коли в єлею
Демонстраційному купавсь, —
Топтався не по мавзолею!
То він по Леніну топтавсь!!
Я не забуду ніколи, як весною 1960 року нас з Володимиром Барсуківським везли у Мордовські табори. Про це маю такого вірша:
Далекий рік 60-й
Мою персону нон грата,
тоді запальну й палку,
трактовано, як гранату,
з якої зірвеш чеку —
і стиснуто межи грати
в чекістському кулаку.
У страсі, у струсі, в стресі
невидимих орд бійці
везли мене із Одеси,
розряджування митці,
в столипінському експресі
на імперські манівці.
В тайгу, де ще лєшій бродить,
де вихолощена мордва,
щоб там розрядить, знешкодить,
а може — й ескплодувать.
О, як старались чекісти,
сплітаючи сіть тонку,
у душу, у мозок влізти,
щоб знову вправить чеку,
щоб нашу правду пречисту
ми мали не за таку.
О, як намагався ворог
до нас підібрать ключі,
щоб наш самостійний порох
зволожити, підмочить,
щоб наш ще не Рух, лиш порух
до своїх команд привчить.
Але не могли ми, вперті,
прийнять від ЧК чеку:
хай ліпше на мить від смерті,
хай в їхньому кулаку —
зате у собі відверті!
Зате не на мотузку!!!
Але як ріки зимові,
убравшись іззовні в лід,
ми крили двигтіння крові
і вільної думки літ,
молились Волі і Слову.
Плекали Свободи плід.
О, зародження і плекання у свідомості, у душі плоду Свободи! Уявляєте, як це тяжко приховувати отой плід?! Якщо ти вже зрозумів облудність комуністичної влади, якщо зрозумів, що живеш в окупації, то це значить, що ти завагітнів Свободою. Тобі кортить сказати друзям, родичам, що ця банда захопила владу, що створено новий клас визискувачів — партію. Але стоп! Як це озвучити? Бо той, хто почує це від тебе, може піти сказати іншому, а той — далі, й почує це стукач. А стукачі були у кожному колективі, у кожному класі, студентській групі… Скажеш — і потрапиш у лабети. Скажеш — і будеш арештований. Ось така наша доля, доля людей, «вагітних» Свободою…
У таборах ми отримували пАйку. Комуністи вищого ешелону — пайОк. Різниця була досить відчутною.
Речитатив про пайок і пайку
Найсмачніша з усіх байок
Була ваша — про рівність байка.
Ми й повірили: ваш пайок
Рівно той же, що наша пайка.
Але — леле! Важчав пайок
І мізерніла наша пайка:
Вам — осердя без лушпайок,
Нам з осердя того лушпайки.
Розкошуючи, зі смаком
Насолоджуєшся пайком.
Я ж давлюся своєю пайкою
Зі сльозами, із лайкою.
Коли чуєш ти марш кишок —
В моїм череві — лайка!
Сходить Сонцем тобі пайок,
Мені Місяцем — пайка.
Ти мандруєш на пляж, в гайок.
Мене стискують межи гайок.
Знаєш, скільки на спецпайок
Треба видерти наших пайок!?
Хто змією проліз в райком,
Запихається спецпайком,
А в обкомах, а у цека
Має два, має три пайка!
Твоя Родіна — мать в соку! —
Нам — уродіна, скупердяйка,
Бо дарує вам по пайку,
Нам жбурляє гидливо пайку.
Будь слухняним, будь хлопчик-пай,
Владоможців не зачіпай —
І одержиш свій пай, пайок,
З мого рота жуйок!
Яке життя складне! Ми думали, що Карфаген упав, що Україна стала вільною і нарешті у нас піде все добре… В своїй хаті — своя воля… Аж ні! «Біси» не емігрували у своє пекло, а мімікрували… ходять між нас, керують нами. Скільки ще треба років? Сорок, як у Мойсея було?..
Я вірю, що Україна вистоїть. Тим більше, що тепер нас підтримує весь світ, який сто років тому зрадив молоду республіку. За останні три десятиліття українці стали іншими. І головне:
…бо там десь, на сході Донбасу,
у пеклі, в геєні, в огні
новітня гартується раса
крицево-шляхетних синів!
Олекса РІЗНИКІВ.
«ПЛЕКАЛИ СВОБОДИ ПЛІД»