Регулярно передплачую і читаю рідномовну пресу, перечитую книжки про минулу війну українських класиків, вкотре переглядаю на різних каналах фільм Леоніда Бикова «У бій ідуть тільки старики» і стає сумно-сумно, бо майже у кожній газеті, від районної до центральної — некрологи, некрологи, некрологи. Ніби нічого дивного в цьому нема, бо нічого вічного, крім Бога, не існує. Та коли на шпальтах стрічаєш, що у небуття йдуть твої побратими, друзі, однокашники, твої учні, стає важко на душі й починаєш згадувати своє прожите-пережите, яке ніякими урядами справедливо не оцінене…
Ще сумніше слухати брехню людей із сумнівним минулим, які під час Другої світової відсиджувалися десь у теплих краях, про їхню любов до переможців (читай: вибери мене…) у жорстокій війні, їхнє прославляння кривавих стягів Сталіна і Жукова, і замовчування того, як ті вожді покинули нас в окупації на поталу ворогові…
У 1978 році виписувався із селища Чорноморське, що в Криму, і зіткнувся з кричущою несправедливістю радянської влади. У паспортному столі поруч мене, 38-літнього, присів набагато старший фронтовик-татарин. Зліва на його піджаку зблискувала оригінальна табличка «Ветеран шостого танкового корпусу», а під нею шеренгами шикувалися бойові й трудові медалі. Другу половину його піджака прикрашали ордени. Дивився на нього ніби на якусь неосяжну легенду, бо серед високих відзнак сяяв золотом та платиною й орден Леніна.
Я вже чув, що татар з Криму високими нагородами не балували. Хоч людина я широкої комунікабельності, але незнайомець вступив у розмову першим, глянувши на мій синій з великим гербом ромбик про закінчення університету. Та й моє захоплення-здивування зрозумів…
— Не можу прописатися у свою хату, хоча коли йшов на війну, не виписувався. Воював наче непогано, поранення, контузії… Але, бачте, радянський закон не дозволяє кримським татарам повертатися у міста. У будь-яке село — будь ласка, робочі руки. Але ж моя домівка у Чорноморську — Ак-Мечеті! Пенсіонер уже…
— А ви в Москву зверніться, маючи такі нагороди, — порадив ветеранові.
— Оце Москва й наробила, приписавши кримських татар до зрадників. Сім’ю у 1944-у вислали до Казахстану. Ми вже воювали недалеко від Берліна, а листи надходили з Криму, і я, як воїн, тоді був спокійним за свій тил. Єзуїтська політика Сталіна… А сім’я в той час уже поневірялася в степах Казахстану. А тепер ось у рідній хаті…
— Хіба вона збереглася?
— Мою домівку нові господарі використовують як сарай. Вклав би кошти, доклав би рук, і домашнє вогнище пращурів знову гріло б душу і тіло моєї родини. Це ж не Каховське море, яке поховало оселі й цвинтарі разом з людською пам’яттю…
Не знаю, не впевнений, що у ті роки ветеран «шостого танкового корпусу» зміг приписатися у щойно відкритій зоні. Тим паче, що там розташовувалася націлена на ворога ракетна точка...
Якось перебираючи свою бібліотеку, що колись вірою і правдою служила мені у вихованні патріотизму в підростаючого покоління, наткнувся на двотомник «Люди безсмертного подвига» (нариси про двічі, тричі і чотири рази Героїв Радянського Союзу, 1975 року видання). Цей двотомник подарував мені однокурсник по ОДУ.
Проглядаючи за алфавітом прізвища героїв, натрапив на знайоме по Криму — Султан Амет-Хан. І перше, що спало на думку: чи повернулася його сім’я після депортації в Алупку і яка подальша доля самого льотчика?
«Був у мене знаменитий друг. Двічі Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан. Батько його — дагестанець, а мати — татарка. Жив він у Москві. Дагестанці вважають його своїм героєм, а татари — своїм.
— Чий же ти? — спитав його одного разу.
— Я — герой не татарський і не лакський, — відповів Амет-Хан. Я — Герой Радянського Союзу. А чий син? Батька з матір’ю. Хіба їх можна відділити одне від одного? Я — людина!». Так писав про Султана Амет-Хана у книжці «Мій Дагестан» відомий поет Расул Гамзатов. Дуже теплу розвідку про знаменитого аса написав журналіст С. Ковальов, назвавши її «Меч Амет-Хана».
Комуніст Амет-Хан зробив 603 бойових вильоти. Брав участь у 450 повітряних боях, особисто збив 30 літаків противника і 19 — у групових боях. Кількох таранив. Утім, бойові побратими стверджували, що не всі збиті ним фашистські літаки записали йому, бо ж… татарин. Ім’я знаменитого льотчика звучало з повагою на всіх фронтах, де він воював. Німці ж, побачивши в небі його «жовтоокого» розмальованого орлами винищувача, попереджали своїх асів: «Ахтунг, ахтунг! У повітрі — Амет-Хан!».
По закінченні війни служити в армії не дозволили. За великої протекції друзів-побратимів влаштувався льотчиком-випробувачем. У 1971 році, рятуючи новий літак, героїчно загинув. Третю Зірку Героя у Кремля так і не заслужив… Уже в незалежній Україні Султану Амет-Хану було встановлено погруддя в Алупці. Та на тобі — Крим знову окупували вороги кримськотатарського народу.
Ще з часів президентства Віктора Ющенка багато говорять і пишуть про воїнів УПА. А «п’ята колона» досі продовжує їх цькувати. Дивні вони, наші керівники, що залишки совєтів, що нинішні: героїв УПА дозволяють ганьбити, а героїв минулої війни згадують раз на рік. Деякі 95-літні які промарширували пів Європи, пів Землі, ще й дотепер чекають на інвалідні авто, а замість примирення — розпалювання ворожнечі, цькування. Істину глаголить народна мудрість: «Згасаюча пам’ять — то згасаюча совість»…
Про дітей Другої світової, коли офіцерові-інвалідові вже АТО відмовляють у дахові над головою, згадувати і не хочеться… Доживають, майже животіючи, істинні чорнобильці, які не замислюючись рятували Україну та світ… І спадають на думку слова Гітлера: «Совість — то химера…». То виходить, що нами весь час правила химера?..
Борис ДРАЇМ,
член НСЖУ.
м. Ананьїв.
ЗГАСАЮЧА ПАМ’ЯТЬ — ТО ЗГАСАЮЧА СОВІСТЬ