УКРАЇНСЬКИЙ ДВОРИК У СЕРЦІ ОДЕСИ

Немало є в Одесі місць до послуг українців – для утвердження їх національної самосвідомости, поглибленого розуміння української самобутности, підвищення культурного рівня. В Українському академічному музично-драматичному театрі ім. Василя Василька можна подивитися виставу української класики або ж на сучасну тему. Можна придбати українську книжку, яка ще пахне поліграфією, у Книгарні-кав’ярні на вул. Катерининській, 77 і на початку цієї ж вулиці, під номером 2, у схожій за духом книгарні львівського «Видавництва Старого Лева». Цікаві мистецькі події відбуваються в Одеському обласному центрі української культури на вул. Польській, 20. Не кажучи вже про те, що в кінотеатрах фільми демонструються державною мовою (мусить же колись відступити ця клята епідемія). Починає працювати багатостраждальний закон про українську мову.

А де ж самі українці? Чомусь майже не видно їх ні в Українському театрі, ні за гортанням сторінок української книжки у книгарнях-кав’ярнях, ні в інших місцях, де можна, як мовиться, відвести душу, пригоститись, як у тій пісні, українською розмовою. Відчути, що живеш в Україні, і що живеш таки не в безликому мегаполісі під назвою «Одесса», а таки ж в українському місті Одесі. Хоч і всуціль з чужомовними поки що вивісками й рекламними щитами уздовж вулиць (а почасти й табличками з назвами тих вулиць) та обіч доріг поза містом, де цілковито нехтують державною мовою. В який бік не поїдете від обласного центру – всі рекламні щити писані не по-нашому. Не кажучи вже про новомодні топонімічні конструкції з червоним сердечком, що мають засвідчити бетоновану любов міської влади до «Одессы».

Було б над чим попрацювати «Просвіті», та ба: занапастили її наші патріоти, знищили гірш од царської влади, котра заборонила одеську «Просвіту» ще на початку ХХ століття. Тоді це було здійснено в офіційний спосіб, а наші зробили вигляд, що її нема й ніколи не існувало. То що вже казати про єдину українську газету, яка так тяжко, з такою скрутою входить у свою 104-у річницю – з мінімальною кількістю передплатників (велика це ганьба для українців!), цілковито без засобів до існування, з цілком реальною загрозою зникнути назавжди. Епохою духовного занепаду і спустошення увійде в історію наш час…

То де ж, справді, українці? «… мало нас. Малесенька копта / Лише для молитов і сподівання», як сказав колись поет-дисидент Василь Стус. Сказав тоді, коли українців дійсно було мало. Переконаних українців. Коли дуже мало було тих, котрі мали мужність на відкритий протест могутній тоталітарній системі, хоч добре знали, що ризикують свободою, а може, й самим життям. Але вони хотіли, щоби те, що називається україн-ським, було таким насправді. Хотіли жити національним життям, ходити до української церкви, на Різдво колядувати відкрито і щоб діти навчались українською мовою.

Сьогодні вже є, дякуючи таким, як Василь Стус, як герої УПА, як багато знаних і незнаних борців, незалежна Українська держава (не будемо тут уточнювати, яка вона – то інша тема). І ніхто, на загал, не переслідує за якісь протести, пікетування, вимоги, навіть за критику президента країни. Хоча протестувати, вимагати, критикувати є за що. А українці, у більшості своїй, мовчать, сидять тихенько у своїх домівках, дивляться, мабуть, отой осоружний «квартал» чи щось подібне, наприклад, якесь політичне шоу (вільному воля, як мовиться). Майже не видно їх – ні в театрі нашому українському, ні в книгарні-кав’ярні, ані на різних масових заходах під відкритим небом, як-от недавнє відзначення дня народження Степана Бандери…

Радує те, що є в Одесі активна молодь, котра може не лише організувати, зібрати людей чи до Дюка, чи до Тараса Шевченка. А й створити щось візуальне, зриме для Одеси, щоби і одесити, й гості міста побачили, що це таки українське місто. Як-от молода художниця Ольга Навроцька. Спочатку ми бачили її настінні малюнки на пляжі. А відтепер можна зайти у дворик Українського клубу Одеси й помилуватися українськими візерунками на стінах. Немовби вишиті багатим узором рушники хтось порозвішував на цих чисто вибілених, як традиційна українська хата, стінах. Тут і Петриківський розпис, і традиції Півдня, й навіть розлогий український краєвид, який оживлює чи то легендарний Мамай, що колись був у кожній хаті, так само, як і Господній лик, а чи такий собі козак…

Ці яскраві розписи, на яких і калина, й фантастичні птахи, промовляють до нас, розповідають нам про нас, треба лише вміти прочитати, почути, про що вони говорять. Для цього, властиво, й відновлено цей старовинний дворик у середмісті зусиллями Українського клубу Одеси, талантами і стараннями художниць Тетяни та Ольги Навроцьких, мами й доньки – студентки художньо-гра-фічного відділення Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. І це тільки початок.

«Ми стоїмо лише посередині», – каже президентка УКО Наталя Чайчук. Себто роботи попереду ще стільки ж, скільки вже зроблено. Але дуже хотілося презентувати одеситам, і не лише українцям, цей український дворик старої Одеси. Щоби долучити цю, як зараз модно казати, локацію до таких питомо одеських топонімів, як Усатове, Нерубайське, Чубаївка тощо, звідкіля, властиво, й починалася Одеса і про що не хочуть згадувати ревнителі імперського походження нашого укра-їнського міста. І щоби саме напередодні Різдвяних свят тут, у цьому дворику, зазвучала старовинна вкраїнська коляда. І не одна. А відтворили сакральний спів учасниці співочого гурту нашого Українського клубу під керуванням Елеонори Шапкіної, котра, до слова сказати, свого часу й залучила майбутніх художників до співпраці з УКО, викладаючи на худграфі педуніверситету.

Гарний куточок України з’явився в Одесі. Як сказала Галина Дольник, котра, власне, й започаткувала колись цю Книгарню-кав’ярню, «нехай буде більше таких локацій в Одесі, не лише українська, а й, скажімо, болгарська, гагаузька… Чом би й ні? Ще не так давно, за радянщини, все українське примітизували, намагалися звести лише до побутової культури, шароварів та тиночків з глечиками…».

Про щорічні змагання педагогів, в основі яких – ідея національно-патріотичного виховання, з цінними призами для переможців, розповіла голова журі конкурсу, культуролог Тетяна Ананченко. «За дев’ять років існування конкурсу ми побачили багато чудових, відданих своїй справі вчителів, прекрасних уроків і дітей, котрі допомагали своїм наставникам на тих уроках, вболівали за них».

У 2021-у Українському клубові Одеси виповнюється десять років. Це буде липень, середина літа. Сам УКО, нагадаємо, було відтворено на честь 20-ліття Незалежности. Гарним подарунком українцям і до ювілею клубу, і, передовсім, до 30-річчя відновлення української державності буде презентований перед Різдвом український дворик у середмісті Одеси.

Роман КРАКАЛІЯ.