Українські суди не перестають час до часу дивувати нас — і цілий світ — своїми, м’яко кажучи, дивними рішеннями. Як правило, в частині деколонізаційних процесів. От і нещодавно Окружний адміністративний суд Києва скасував постанову Кабміну про затвердження нового українського правопису.
Ми знаємо: українські воїни, що побували в підвалах ОРДЛО чи в полоні за «поребриком», потребують тривалого лікування та реабілітації; необхідне воно й після тривалої хвороби, важкої операції чи серйозної травми. Так само українській мові необхідне тривале відновлення після всіх тих жахливих випробувань, яких вона зазнала і які давно могли б знищити будь-яку іншу мову. Їй конче потрібне повернення до її природних джерел.
Українська мова — такий самий воїн, як ті, що нині на сході країни захищають нашу свободу й незалежність нашої держави. А значить, і мову її державну, хоч не завжди спілкуються нею, зате чудово розуміють побратимів, з ким пліч-о-пліч боронять свою державу Україну.
І наша мова — така сама полонянка упродовж тривалого часу, аж до відновлення україн-ської державности. Хоч не так це просто — взяти в полон мову чисельної нації. Її знищували поступово, калічили та спотворювали на свій штиб, робили з неї посміховисько, принижували... Так само винищували тих її носіїв, котрі мали потребу і мужність чинити опір. З інших — робили яничарів, манкуртів, а ті надалі плодили собі подібних. Покоління за поколінням. І не треба думати, що в незалежній Україні їх стало — чи скоро стане — менше. Їх тут повно-пов-нісінько, вони — повсюди. Це і ті, котрим «всьо равно», й ті, що нахабно заперечують усе україн-ське: правдиву історію, духовні цінності, а передовсім — мову.
Тому що мова є найбільшою, найважливішою цінністю, є чи не найпершою ознакою нації і держави. Для будь-якого народу на його Богом даній землі. А для постколоніального — то й поготів. Вони подають позови до судів — навіть на мову! Нібито дрібнички (хоча, як відомо, з дрібничок усе й починається): вони проти змін у правописі. На позір дуже незначних, наприклад: павза, Атени, проєкт тощо. Ці та деякі інші зміни — дуже обережні — мають бодай трохи повернути нашу мову, наш правопис до його природного функціонування. А проте, доходить до абсурду: в Україні Марта — це зовсім не Марта (хоч це ім’я поширене у нас), а — Марфа, на російський, звісно, штиб.
Усе це ми вже, як мовиться, проходили — в найгірших часах комуністичного панування. Тоді спеціальними рішеннями та постановами — таємними й відкритими — під надуманими приводами заборонялися окремі слова як нібито націоналістичні. Ба навіть літери забороняли!
Цей новий правопис, який вони заперечують, лише трішечки привідкрив дверцята до того мовного повноголосся — властиво, до живої, не спотвореної мови, — яке поступово заховували від українців: методом якщо не припасовування до панівної тоді російської, то вилученням їх з обігу й навіть суворих заборон. Все це ми знаємо, але нагадувати час до часу — не зайве.
Сьогодні, як бачимо, воювати з мовою можна з допомогою судових позовів. При цьому — завважте — можна прикриватись дітьми: їм, мовляв, важко даються такі зміни до правопису. (Хоча якраз у дитячому віці — найкраща пам’ять). Ні про що не нагадує вам ця, сказати б, тактика? А пригадайте лишень, як захоплювали український Крим горезвісні «зелені чоловіч-ки» — як виставляли поперед себе мирних жителів з дітьми.
Скандальний суд прийняв рішення, яким не лише показав свою некомпетентність — за цим рішенням чітко й уже вкотре бачимо прагнення антиукраїнських сил до знищення суверенности України.
Чи є ще десь у світі держава, в якій би громадяни позивались до суду на державну мову? На мову свого народу. А суди задовільняли б ці позови? Питання риторичне. Мабуть-таки, жодна держава не має таких клопотів з утвердженням своєї мови.
У Міністерства освіти є апеляційний термін. Вирішуватимуть уже інші судді — іншого суду. Що вони скажуть? Хоч тоталізатор відкривай! Чи, може, все-таки — до ворожки?
Роман КРАКАЛІЯ.
ПОКИ СУД — ВНИКАЙМО В СУТЬ