Зустріч з подружжям Ткачів — Володимиром Павловичем і Марією Олександрівною, які мешкають у Бакші, залишила в мене безліч незабутніх вражень. Мені випала честь познайомитися з людьми, багатими на життєвий досвід, які не розгубили оптимізму й віри у краще майбутнє.
Учасник Другої світової війни Володимир Ткач 7 вересня відзначатиме свій 95-літній ювілей. А ще цьогоріч вони з дружиною відсвяткували 75-ліття подружнього життя.
Наш ветеран народився у селі Струтинка Савранського району в сім’ї колгоспників.
— Нас у сім’ї було троє. Я — середульший. Після закінчення семи класів у 1941-у планував вступати до морського училища, без іспитів, бо отримав грамоту за відмінне навчання. Документи подав, та почалася війна, і ми — брати й мама — залишилися на окупованій території. Тато, який тоді працював в Одесі, брав участь в обороні міста. Був поранений та еваку-йований до Сімферополя, — ділиться спогадами Володимир Павлович. — Коли під час окупації батько повернувся, розповів, що був у полоні, але німці його відпустили, і він, скалічений, на милицях добирався з Криму додому. На цю подорож у нього пішло три місяці.
У 1944 році, після звільнення краю від німецько-румунських окупантів, батька і старшого брата Любашівський польовий військкомат мобілізував на війну. Серед сімох односельців призвали на службу і Володимира.
— Три місяці ми пробули у навчальному полку в м. Шуя Іванів-ської області. А вже у вересні нас направили на Перший Білоруський фронт. Активні бойові дії мого підрозділу почалися 14 січня 1945-го при форсуванні річки Вісла. Брали участь у боях за Варшаву. Потім визволяли місто Каліш, теж у Польщі. На той час я вже був командиром відділення, — продовжує свою розповідь ветеран. — Далі було форсування Одера. Кровопролитний був бій. Багато наших побратимів загинуло. Річка вкрита кригою, артилерійські снаряди розбивали великі ополонки, а нашим військам треба було перейти на той бік. На жаль, це вдалося не одразу, і я потрапив під кригу. На щастя, мене витягли, відправили у санбат, перевдягли — і я знову пішов у бій. Тоді радянські війська захопили плацдарм, який розширювали із січня до 8 березня 45-го. Щоночі просувалися на 50—100 метрів.
Не минули фронтовика ворожі кулі. Потрапив під кулеметну чергу, яка прошила його тіло в ділянці тазу й потрапила у м’язи обох ніг. Це вважалося легким пораненням, бо ж кістки залишилися цілими.
— На лікарняному ліжку я й зустрів Перемогу. Пам’ятаю, спочатку дуже злякався: скрізь лунали постріли, і ми, поранені й хворі, навіть не розуміли, що відбувається. Але коли почули «Ура! Перемога! Війна закінчилася!» — дуже зраділи. Після шпиталю військових готували йти маршем на Японію. Пів дороги довелося долати пішки. Саме в цей період я важко за-хворів і до листопада 1950-го служив у Групі радянських окупаційних військ у Німеччині, так вона тоді (до 1954-го) називалася. За участь у боях нагороджений медалями «За звільнення Варшави» та «За відвагу».
Після демобілізації фронтовик повернувся до рідного села. Працював у колгоспі обліковцем тракторної бригади. А через рік зустрів свою другу половину — Марію.
Вона трудилася на фабриці з виготовлення піаніно. Було важко. Робочий день розпочинався о п’ятій ранку, а додому поверталася вже поночі. Попри втому, добра господиня і вдома все встигала. Завжди відчувала надійну підтримку чоловіка. В любові й злагоді подружжя прожило, як уже мовилося, 75 літ. Разом перенесли й велике горе: у 39-річному віці трагічно загинув єдиний син. Закінчив факультет іноземної філології, чудово володів англійською та французькою мовами, був перекладачем. Батьки дуже гордилися ним, але сталася біда, яка навіки відлунюватиме у їхніх серцях невимовним болем.
…За якийсь час учорашнього фронтовика Володимира Ткача запросили на роботу в органи внутрішніх справ. Наприкінці 1951-го працював в Одесі міліціонером в оперативному полку. Вирішив продовжити навчання у вечірній школі, бо ж за плечима мав лише сім класів. Школу закінчив з похвальною грамотою і вступив на вечірнє відділення юридичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Після юрфаку отримав офіцерське звання та підвищення, займався оперативно-слідчою роботою. Присвятив їй 25 років свого життя, працюючи старанно, наполегливо, віддаючись сповна улюбленій справі. Закінчив службу у званні майора. Указом президента України Віктора Ющенка удостоєний звання полковника міліції запасу.
У 1995 році Володимир Павлович укотре потрапив до лікарні з нападом радикуліту.
— Мені здавалося, що я набрид своєю болячкою всім лікарям. Справа в тому, що ще в армії, і потім, вже під час служби в міліції, мене турбував біль у попереку. При фізичному навантаженні чи необережному русі боліла спина, — скрушно зауважив ветеран війни і праці. — Поставили діагноз — радикуліт. А на рентгені виявилося, що у мені «сидить» німецька куля — між четвертим і п’ятим поперечними відділами хребта. Отак 76 літ і живу з кулею у тілі. Минуло багато часу, й оперувати тепер небезпечно. А мій рент-ген-знімок із цікавою й неочікуваною для мене та лікарів зна-хідкою тепер став експонатом місцевого музею…
У ювілейний день подружжя радо приймало гостей, щедро частувало, ділилося своїми спогадами про прожите-пережите та планами на майбутнє.
Анна ВИХОДЕЦЬ.
Савранщина.
ІЗ КУЛЕЮ В ТІЛІ