Бодай чорти в дядька служили, а дядько в мене.
Українське прислів’я.
Прислів’я «В огороді бузина, а в Києві дядько» ще не забулося в Україні хоча б тому, що все наше життя постійно нагадує нам про безглуздість тієї ситуації, у яку потрапив наш славнозвісний «дядько», перебравшись, за якимось бісом, з «огорода» до Києва. Це щось на кшталт «чортівня», «нісенітниця». Чому «ще не забулося»? Бо із сільських городів бузина давно вже зникла, а от «дядьків» у Києві, навпаки, побільшало. Чи є між цими двома явищами якийсь зв’язок, я не знаю — не досліджував, а от між бузиною в огороді та дядьком у Киє-ві його точно нема. Як і в польському аналогу «Co ma piernik do wiatraka? — що спільного між пряником і вітряком?».
Що ж тоді це за прислів’я таке, у якому між двома його значущими частинами відсутній логічний зв’язок? Мара якась! Утім, якщо розглядати кожну частину окремо, то вони багато про що можуть повідати з історії національного світогляду та традицій. А коли починаєш зводити їх «до купи», до єдиного цілого — нічого путнього, крім нісенітниці, не виходить. У чому ж тут річ?
Розглянемо спочатку першу частину прислів’я: «в огороді бузина». Й одразу виникає питання: «А чому в огороді?». Вже у самому прислів’ї закладено відповідь, що бузина з давніх часів була в українців переважно городньою культурою. Її цвіт, як і зрілі плоди, широко використовувалися нашими пращурами в кулінарії та домашній медицині.
На цих складниках базується і переважно позитивне ставлення до цієї рослини у багатьох народів світу. Англійці, наприклад, вірять, що з бузини зробили хрест, на якому відбулося Розп’яття. І на ній же здійснилася відплата за зрадництво. «Іуда повісився на бузині», — писав Шекспір у «Марних зусиллях кохання», передаючи повір’я, розповсюджене в Англії, як, до речі, і в Україні та Польщі.
«Вона легко вкорінюється, — пише Дж. Гіффорд про бузину. — Відламайте гілку, встроміть у землю, і гілка почне рости». Ця особливість перетворила бузину в прадавній символ смерті й відродження, родючості та вічного круговороту часів. Саме її відобразив Г. Х. Андерсен у казці «Бузинова бабуся».
«Бузина моїх очей зелена!» — це вже Марина Цвєтаєва про її весняне преображення.
Великий німецький письменник Е.Т. Гофман використав образ бузини у своїй казці «Золотий горщик».
«Бузовник — ягідник з чорної бузини, кисіль з бузини ягодами», — записав Володимир Даль.
У міфології давніх слов’ян, на думку вчених, бузина «існує від початку світу і тому причетна до міфічних протоподій (гріхопадіння Адама та Єви, вбивство Авеля) і християнської історії». Наприклад, у фольклорі українців бузина займає настільки важливе місце, що до неї звертаються шляхетно, з повагою: «Бузиновий Адаме!», «Царю бузничий», «Помагай Бог, бузина!».
Але у традиційних світоглядних уявленнях українців ця рослина має і демонологічний сенс: вважається, що бузину «насадив чорт» і тепер постійно живе під нею, тому її не можна викопувати з корінням, щоб не дратувати нечисту силу. Відомий дослідник і знавець язичницьких вірувань українців Іван Огієнко писав, що «Бузина небезпечна рослина, бо в ній сидить бузничий».
Водночас вважалося, що бузина — житло не тільки нечистої сили, а й домашніх духів, які приносять господарям добро. У польських та українських змовах бузина ототожнюється з Адамом: до неї звертаються зі словами «Бузиновий Адаме», «Людина Божа, святий Адаме», пояснюючи це тим, що і бузина, й Адам існують з часу заснування світу.
У повоєнні роки в нашому містечку бузина, через сувору заборону її нищення, росла скрізь, не обов’язково на городі, а біля кожної оселі, де зазвичай ховалися здичавілі кущі пасльо-ну, собачої кропиви, щиру та лободи. Щороку господарі збирали бузиновий цвіт і стиглі ягоди для оздоровчого та кулінарного вжитку, а кропиву — для настоянок. Інші рослини вирубували сапами, але навесні знову з’являлися їх молоденькі пагінці. Не чіпали лише бузину, з чого ми, малі, дивувалися. Але то були вже не наші турботи, бо ми, переважно, займалися «аналітикою», намагаючись віднайти зв’язок між бузиною у нашому огороді та дядьком, який живе у Києві. Ніякого зв’язку, звісно, не знаходили, бо його, мабуть, не існувало і в самій природі. Але так говорили дорослі, і ми вірили їм…
Пам’ятаю, як моя люба тітонька Марусина застерігала не ламати без потреби бузинове гіллячко, з якого ми робили сопілки-забавки та духові трубки для стріляння її ж зеленими ягодами. Тітонька постійно за це сварила, лякаючи нас грізними засторогами: «От ухопить вас дідько за штанці, то будете знати, як гілочки бузинові ламати!». І розповіла, що «свята бузина» — так називала її тітонька, коли зверталася до неї у змовах «від напасті», «для придбання сили і відваги», «для позбавлення від усякої біди», — це помешкання бузинового дідька, який дуже не любить, коли його безпричинно турбують.
Якщо ми звернемося до язичницьких вірувань нашого народу, то й на цьому часовому просторі нас чекають несподіванки: недарма ж бузина користується славою одного з найтаємничіших дерев нашого лісу!
Українці не викопували бузину з корінням і не корчували під оранку чи городні грядки, ос-кільки вважали, що на тому місці ніколи нічого не виросте.
Дивним було й те, що люди різних поколінь по-різному уявляли собі того «бузничого». Бабусям він видавався страшним монстром, сатаною, дідьком, чортом, а ми уявляли його добропоряднм духом — опікуном людського обійстя, хоча й незугарним на вигляд: на великій голові — довге волосся і борода. Ми, діти, ототожнювали його зі звичайним домовиком.
Цю особливість народного сприймання бузничого описала у формі діалогу між бабусею та її маленьким онуком видатна наша поетеса Ліна Костенко у вірші «Бузиновий цар».
З погляду бабусі, Бузиновий цар — злий: «Брови в нього волохаті, / сиві косми пелехаті. / Очі різні, брови грізні, / кігті в нього як залізні, / руки в нього хапуни / —так і схопить з бузини!».
На думку ж онука, Бузиновий цар — добрий: «Очі в нього не страшні. / На пеньочку, як на троні, / він сидить собі в короні. / Грає в дудку-джоломію… А навколо ходять в танці / квіти — всі його підданці… / Три царівни бузинові / мають кожна по обнові… / На царевій опанчі / Зорі світяться вночі. / Він сидить у бузині, / усміхається мені».
Картинку цього діалогу поетеса неначе підгледіла на сільському подвір’ї, де старенька бабуся, до якої діти привезли на літо її внука, лякає малого бузничим, бо у неї вже катма сил бігати за непосидючим допитливим хлопчиком. А тому, навпаки, хочеться заглянути у кожну шпарину, під кожен кущик, щоб поближче пізнати світ.
Після застережень тітоньки Марії щодо бузинового куща, природно, виникло запитання: а яким це побитом «дядько» спізнався із бузничим? І чому після цього він терміново «відбув» до Києва?
Тітонька обережно натякнула, що до Києва подався не зовсім «дядько», а «дідько» (тобто чорт), щоб не бачити ті постійні чвари, які виникали на сільських подвір’ях, та не чути брутальних слів, якими їх супроводжували: «А бодай би тебе чорти вхопили, бісова твоя душа!», «Щоб ти галушкою подавився, чортів хрещеник!», «Йдіть ви всі під три чорти з усім вашим чортовим кодлом!», «Позичити тобі решето? Дідька лисого тобі, а не решето!», «Сто копанок чортів тобі в печінку!» і подібне.
Але особливо було образливим, коли зачіпали гідність дідькової матері, Мари. Людям наче мало було своїх матерів, яких вони не завжди шанували («Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!»), то ще й до його матері посилали: «Та пішов би ти до бісової матері!»… Коли ж почалося суцільне змосковщення, то тієї лайки не витримав не тільки дідько, а і його близьке бузинове оточення.
Ось така вона, бузина, оповита віковічними легендами, яка ще донедавна росла на городах і яку поступово, супроти застережень предків, ми таки винищили. Мовби зрубали той сук, на якому трималася національна пам’ять українців, а в тій пам’яті споконвіку, ще з язичницьких часів, зберігалися моральні засади багатьох поколінь наших дідів-прадідів.
Друга частина прислів’я «В огороді бузина, а в Києві дядько» — дещо складніша, бо містить у собі демонологічні риси національного світогляду. Саме в ній, по-перше, відбулася трансформація поняття «дідько» у «дядька», й, по-друге, події перенесені не аби куди, а до стольного Києва. Виникає питання: «Чому перетворення відбулося у Києві, а не, наприклад, в Полтаві?».
Одразу визначимося, що задовго до часів Русі Київської місця поклоніння прадавнім силам природи розташовувалися на горах, які були притулком для волхвів, котрі віками служили на цих узвишшях язичницьким богам, облаштовуючи там храми і підземелля. Із виникненням Києва, що став державотворчим містом Русі, у ньому, за свідченням Початкового літопису: «Почав княжити Володимир. Поставив кумири на горі поза княжим двором... І приносили їм жертви, називаючи їх богами, і приводили своїх синів та дочок, і приносили жертви бісам, і піддали скверні землю жертво-приношеннями своїми. І зганьбили тією кров’ю землю Руську і гору ту».
У словах літопису (980 рік) «І зганьбили тією кров’ю землю Руську і гору ту» ми вже вгадуємо поступове переродження місця поклоніння давніх українців своїм язичницьким богам вищого рівня на місце зібрання міфічних істот нижчого рівня, тобто всіх учасників земного пандемоніуму, зобов’язаних брати участь у заходах, що належали до культу пітьми. У Києві вони, як правило, відбувалися на Дівич-горі, перетворення якої — на відьмину — Лису гору — пов’язане, скоріш за все, з уявленням наших пращурів про те, що відьми не брали шлюбу, залишаючись дівами.
Зазначимо, що прихід християнства перетворив усіх служників культів давніх богів — волхвів, знахарів тощо — на чарівників та відьом. Великий словникар Володимир Даль писав: «Відьма знана, я думаю, усякому, хоча вона й водиться, власне, в Україні, а Лиса гора під Києвом служить збіговиськом усіх відьом, які тут ночами справляють свої шабаші».
«Щороку (частіше у купальську ніч) відьми, що мешкають по обидва береги Дніпра, i взагалі вся світова бісота та погань злітаються під Київ до Лисої гори» (Володимир Супруненко, нарис «Українська відьма»). Отже, у шабаші брали участь не тільки відьми, хоч вони й переважали, а й «вся світова бісота та погань», що зліталася під Київ на Лису гору. Без сумніву, всі бузинові чорти зі своїх городів теж поспішали до Києва, щоб взяти участь у цих «заходах», бо якщо у православних найголовніше свято — Пасха, то у нечистих — Івана Купала.
До того ж, наші пращури, за свідченням Івана Огієнка, не згадували чорта його прямою назвою, а тільки під іншою: нечистий, патлатий, паничик, той, що греблі рве, лукавий тощо. У цьому ж ряду І. Огієнко називає й «дідько, цебто — дядько». А це є свідченням того, що в українців паралельно з «дідьком» на позначення «чорта», який «відбув» у відрядження до Києва на «купальську вечірку», використовувалася назва «дядько». Не заставши його вдома, на городі, господарі обійстя казали, що їхній «дядько зараз у Києві».
Свідомість українського народу на шляху від язичництва до християнства зазнала різноманітних еволюційних трансформацій. Вірування у відьом, чортів та інших представників надприродних сил залишалися донедавна ознакою побутової релігійності народу. Ще й сьогодні зустрічаємо їх залишки у вигляді різноманітних забобонів та магічних дій. Матеріали української народної демонології дають змогу глибше пізнати і зрозуміти наших предків, їхні вірування та ставлення до навколишнього світу.
На жаль, чимало справжніх секретів багатовікового досвіду наших пращурів забуто чи й знищено. Упродовж століть не тільки церква, а й держава їх немилосердно витравлювали з пам’яті, а тих, хто брав на себе відунську місію, вбивали, палили, топили, однак викоренити не змогли. Люди, які певною мірою присвятили себе духам, а заразом вирішенню різноманітних життєйських проблем-потреб, закодовані пам’яттю предків. Ця віща пам’ять усіма барвами веселки переливається у багатовіковій духовній спадщині народу, бо в ній — віра у день прийдешній, бо там — наше Безсмертя.
Тому прислів’я «В огороді бузина, а в Києві дядько» завжди звучатиме актуально, хоча з дещо «підкоригованим» часом змістом, як нісенітниця, бо навряд чи коли повернуться оті «дядьки» на рідні городи, які вони спродали й подалися до Києва шукати те, що зруйноване байдужими людськими руками…
Юрій СИСІН,
письменник.
ЧИ ПОВЕРНЕТЬСЯ ДЯДЬКО?