У доброти нема кордонів

Ця кумедна історія трапилася в Одеському аеропорту 12 років тому. Про неї тоді писала одна із газет Кіровоградщини. Ось ця розповідь, що вийшла під заголовком «Пригоди Одеси в Одесі».

«Леся Віталіївна, бібліотекарка Одеського аеропорту, прямувала на пошту по кореспонденцію. Проходячи через зал очікування, раптом почула тихий плач.

Молода жінка чи дівчина була явно в розпачі. Бібліотекарка мала чуйне серце, а тому зупинилася й почала розпитувати, що трапилося. Оскільки поряд стояли співробітники, то й пояснили, що у француженки втекла кицька, а виліт — через дві години. Щиросердна Леся відразу ж пройнялася співчуттям до іноземки, і почалися пошуки киці-втікачки. Дві години бігали удвох, заглядаючи у кожну шпарину та під кущі. Дарма! Кицюню, видно, спокусили одеські коти, бо біганина двох «звіроловів» виявилася марною.

У жінки почалася істерика. Француженка вже мала намір залишитися, здавши квиток на авіарейс, але працівники аеропорту відмовили її від цього, поо-біцявши знайти кицьку і повідомити інтернетом. Залишивши свої координати й клітку з паспортом на кішку у бібліотеці, француженка вилетіла своїм рейсом у Ліон. А в аеропорту тим часом ловили утікачку гуртом. Муркотуха ж то тут, то там з’являлася у непередбачуваних місцях, а потім зникла зовсім.

Минуло, мабуть, з десять днів, й от, нагулявшись досхочу з одеськими котами та покуштувавши їжі на смітниках, сіамська киця сама з’явилася у бібліотеці. А з’явилася тому, що там залишився її дім — клітка. Обдерта, в жалюгідному стані, сама пішла до рук незнайомки. Цього дня двері бібліотеки не зачинялися, бо ж усім було цікаво поглянути на дорогоцінну знахідку, та ще й «французьку». Кішка з’явилася напередодні свята міста та ще й мала кличку Одеса (так було прописано в її паспорті).

Скільки ж радощів було в господині, коли їй сповістили про знайдену втікачку! Вже два місяці живе кицька у Лесі й Арсена, вони вже й звикнути встигли одне до одного, майже щодня спілкуються з француженкою. Усі намагання відправити Одесу в Ліон виявилися недосяжними — треба було оформити купу довідок, здолати безліч перешкод. Тому вирішили, що краще буде, якщо хазяйка сама прилетить по кицю. Й от цими днями молоде подружжя чекає француженку в гості. Та приїде по свою Одесу в Одесу. Так кицька по-своєму проклала місток дружби між Україно і Францією».

Орнелла, так звали господиню кицьки Одеси, приїхала в гості до подружжя з подарунками. Тут її гостинно зустріли, і вона залишилася у захваті від міста й від нових друзів.

Упродовж 12 років дві сім’ї підтримували дружні стосунки, переписувалися, гортаючи сторінки свого життя.

Та ось на нашу землю прийшла війна, а з нею — горе і біда. І коли з Одеси поїхали перші ешелони з евакуйованими людьми, від Орнелли відразу ж прийшло запрошення приїхати у Францію. Це було так зворушливо і несподівано (не всі родичі зважилися на таке). Ми не змогли скористатися цим запрошенням (не було у мене закордонного паспорта), а тому й виїхали в Західну Україну, про що не жалкую: хороших людей багато на цьому світі.

Ще раз упевнилася у правоті слів, які колись почула і запам’ятала на все життя: «Національностей, як таких, є тільки дві: порядні люди і негідники». А ще переконалася в тому, що кордонів у людської доброти нема.

До речі, кицюня Одеса жива.

Ніна БАГМЕТ,
мама, теща, бабуся.
м. Одеса.