ЗАКОН ЧИТАЦЬКОГО ТЯЖІННЯ

Презентаційні нотатки з Інтелект-форуму на відзначення 190-річчя заснування Одеської національної наукової бібліотеки та ХХ Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині»

Коли Одеська наукова національна бібліотека спільно з Асоціацією видавців і книгорозповсюджувачів задумували цю акцію, ніхто й гадки не мав, що їхньому дитинчаті долею самою та їхніми таки стараннями призначено довгий щасливий вік.

То був початок важких дев’яностих років минулого століття, якщо точно — 1999-й, непростий рік, хоча і про всі попередні та наступні важко сказати щось інакшого. Хіба що українських книжок побільшало. А під ту пору українські видавництва не випускали навіть однієї книжки на одиницю населення. На ринку наша книжка становила 0,5 відсотка. Все інше було російське — як привезене з сусідньої держави, так і продукція наших-таки видавництв.

У таких умовах починався цей форум. Тоді у ньому взяли участь лише 19 видавництв, котрі привезли 500 назв новодруків. Сьогодні вже 780 видавництв привезли 8000 назв. Порівняльні цифри можна приводити ще й ще. Для когось, можливо, це лише суха статистика, а насправді — показники нашого духовного зростання, підвищення інтелектуального рівня країни.

Хтось, може, усміхнеться скептично: мовляв, і де ж він, той рівень? Тому що насправді — і в цьому є певний парадокс — духовність народу дещо таки підупала впродовж останніх років, і тут уже безпосередньо винна держава. Вірніше, державні інституції, котрі не сприяють розвиткові культури. Нам більше говорять про політику, аніж про культуру. Нема на телебаченні цікавих, змістовних програм на книжкові теми. Люди занурені у свої клопоти і турботи, збайдужіли до всього, й це зрозуміло. Життя не стає кращим. І не кожен здатен збагнути, що його якість залежить також і від читання книжок. Розумних, добрих, корисних у сенсі їх подальшого розуміння виходу із ситуації, в якій ми всі перебуваємо. Щоби бути справжнім громадянином та патріотом — а ці поняття тісно переплетені — людина мусить читати.

Натомість бачимо все ті ж проблеми, що й у попередні роки: подекуди все ще закриваються книгарні, хоча їх мали б, навпаки, відкривати. А щодо книжок, то їх нібито й багато виходить зараз, але все ще не визначилися з пріоритетами, все ще книжка сприймається чимось на кшталт розваги, як театр чи кіно, що теж, до слова, невірно. В той час як книжка — мудрий співрозмовник, ненав’язливий порадник, розумний навчатель…

Та повернемось до Всеукраїн-ської виставки-форуму «Українська книжка на Одещині», події, яка три дні вирувала на терені Одеси й навіть виплеснулась — уже традиційно — за межі міста. Події, про яку не знав хіба що лінькуватий думкою та байдужий до книжки одесит. Цього року, як ніколи раніше, було досхочу різноманітних рекламних заходів: чотири прес-конференції, кілька ефірів, білборди, сіті-лайти, афіші… І справді, людей побувало в ці дні у нашій головній і найбільшій книгозбірні багато. Та все ж таки, за щорічними спостереженнями, на такі виставки приходять, назагал, ті, хто любить книжку, багато читає, цікавиться новинками. Їх, на жаль, меншість. Основна маса людей поки що дистанційована від книжки, віддає перевагу примітивному телебаченню або ж іншим розвагам. Наслідки таких уподобань, як мовиться, у нас перед очима. Шкода лишень, що вони зачіпають усіх без винятку громадян.

З-поміж неймовірної цьогоріч кількості найрізноманітніших подій, які відбувалися на форумі упродовж трьох днів, важко виокремити найважливіші: скрізь було неймовірно цікаво, кожна приваблювала чимось своїм, особливим. І було їх по кілька в один і той самий час. Перелічити всі неможливо, назвати лише деякі теж несправедливо. Та все ж…

Кожного року приїздить на форум директор Книжкової палати України професор Микола Сенченко, й щоразу — з новою книжкою, а то й з двома.

— Я пишу книги, які не всім подобаються. Належу до «секти» ревізіоністів . Ми ревізуємо історію. Невидима група, двісті осіб. Ми один одному передаємо інформацію. До інших бібліотек я не їжджу, а Одесу дуже поважаю, — сказав Микола Іванович. Цього разу автор презентував одразу дві своїх книги. На презентації був, як завше, аншлаг…

Олекса Різників — незламний борець за все рідне, відомий письменник, колишній в’язень сумління, мовознавець. На цьогорічному форумі він презентував свій новий книжковий проект «Словогрона українські. Стислий кореневий словник», шість випусків. Результатом його копіткої праці стали такі роботи, як «Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші», «Одноримки: словник омонімів та схожослів», «Складівниця української мови», «Їдло 33-го. Словник Голодомору», «Українська мова — спадщина тисячоліть», шість випусків книжки «Словогрона українські».

В останній книжці досліднику вдалося зібрати українські перли минулого і сьогодення, вдало і ясно закріплені в окремих словоформах: усі слова автор подає за спеціальною схемою, яку назвав «Таблиця україномовних елементів». Мовознавець Ярослав Радевич-Вінницький, рецензент цього видання, наголошує на лінгводидактичному (педагогічному) значенні цієї праці: «Українські словогрона» О.Різникова — це нове слово в лексикографії, новий погляд на лексику, отже, і на цілу мову, на її пов’язаність з історичним буттям та духом народу, який творив і творить цю мову і є твореним нею».

Андрій Кокотюха… Хто не знає цього імені! Згадайте лише кінофільм «Червоний». Український фільм, звісно, адже письменник тісно пов’язаний з відродженням українського кінематографу. Стрічка «Червоний» потрапила у п’ятірку лідерів прокату. Майже одночасно на екрани вийшла й картина «Століття Якова» за його сценарієм (за мотивами однойменного роману Володимира Лиса). Андрій Кокотюха пов’язує цей свій успіх з ухваленням закону про кіно: вже за тиждень, каже, у нього було сім пропозицій щодо сценарної співпраці. На його думку, якби процес відродження української культури, зокрема в галузі кіновиробництва, книговидання, розпочався років зо двадцять тому, не було б війни.

Свідомість має формувати масова культура, вважає письменник. У час смертельної небезпеки люди об’єднуються навколо спільної ідеї. Розуміють, хто вони є. Українське кіно зараз перебуває у пошуку нового героя. Він знає, що таке добро і зло, він втрачає друзів, часто діє одинаком, бо впевнений у собі, знає, за що він. В Україні ще бракує книжок, фільмів, музичних творів, у центрі яких був би такий герой. Перебуваючи на Одеському інтелект-форумі Андрій Кокотюха зустрівся і з читачами у місті Вилковому…

Однією з найзнаковіших подій форуму стала презентація книжки Ярослави Різникової «Радуниця». «Ще в дитинстві я цікавилася народними повір’ями, традиціями, прикметами тощо. Батько був далеко, розпитувала у матері, читала… — сказала авторка. — А чому у нас така м’яка, добра вдача, і чому стільки пестливих та ніжних слів у нашій мові… Пізніше почала збирати матеріали, вивчати глибше цю тему».

Біля витоків цієї книжки стояв колишній головний редактор обласного радіо Іван Ненов. Адже спочатку був цикл радіопередач, ціла авторська програма.

— Прийшла після історичного факультету дівчина і сказала: «Хочу показати свої матеріали, може, згодяться для радіо». Розмова вийшла тоді цікавою — про українські традиції, про давнину народного буття… Дуже цікава розмова з талановитою донькою талановитих батьків. У лютому 1996 року авторка, тоді випускниця Одеського держуніверситету ім. І.І. Мечникова, уперше вийшла в ефір і мовила: «Добрий вечір, шановні радіослухачі! Я — Ярослава Різникова». А закінчувалася кожна передача словами: «Щасти вам, Боже!». Так тривало три роки. А починалася передача оповіддю священика про той день у народному календарі.

Тут потрібно сказати про свідому громадянську позицію молодої дослідниці, рівно ж про її мужність та відвагу. А ще про те, що ця передача була цінною тим, що ця тема прозвучала вперше в Одесі, а може, й в Україні. Це до того, що українці ще й понині мусять доводити, що Одеса — це таки Україна. Той цикл передач, як і книжка «Радуниця», показують зв’язок між минулим і сьогоденням, що є запорукою духовності, яка, що б там не говорили, останніми часами значно потерпає від втрат.

Знову згадує Іван Ненов:

— Та програма одразу ж стала популярною. Якось не вийшла в ефір — другого дня дзвінки: де наша «Радуниця»? Вчителі телефонували, дякували, просили вислати матеріал. Це був готовий сценарій до свят.

Про цінність цієї книжки говорили історики — декан історико-філософського факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, професор В’ячеслав Кушнір та доцент цього ж вишу Наталія Петрова, заслужений художник України Сергій Савченко, інші учасники презентації.

(Далі буде)

Роман КРАКАЛІЯ.