НЕРЕАЛІЗОВАНІ В УКРАЇНСТВІ

Причини нереалізованості свідомих українців можуть бути різними. Скажімо, життя виявилося надто коротким. Або людина народилася не в той час. Душа поривається сказати правду, але... доводиться мовчати. Свого часу зустрічав багато таких на теренах Росії. Це були діти політв’язнів та репресованих. Батьки виховують своїх нащадків у патріотичному дусі, але атмосфера в місцях заслання задушлива. Юні українці або переїздять на батьківщину предків, або решту життя мовчки страждають від нереалізованості. Та й в українських умовах далеко не кожен регіон дозволяє реалізуватися в національному сенсі. Навіть тепер.

Ось переді мною книжечка віршів Олеся Степаненка із символічною назвою «Свічечка». Її видав батько після смерті сина. Життя юного поета обірвалося в 2004 році, коли Олесю сповнилося лише двадцять. Загинув мешканець харківського містечка Дергачі на залізничній колії. Обставини смерті досить загадкові. Є версія, що вбили. У 2014-у і в Криму, і на Донбасі жорстоко вбивали за патріотизм. Скажімо, Дмитро Чернявський з Донецька загинув у 22 роки. Степана Чубенка з Краматорська сепаратисти вбили, коли йому було лише сімнадцять. У 2004-у на Харківщині було не набагато краще, хіба що вбивали не так відкрито. Робили це досить підступно, використовуючи багатющий досвід імперії. І навіть били (роблячи цим перше попередження) так, щоб жертва не встигала розгледіти злочинців-нападників. Так і з Олесем Степаненком було.

Незадовго до смерті він, лежачи в лікарні, писав: «Нема майбутнього у мене. На превеликий жаль, нема... Єдине, що мене чекає, — могильний холод і пітьма. Вже не створю більш ні рядочка я віршів — цих маленьких див. Так званих друзів заспокою і не так званих ворогів».

Черепно-мозкова травма була сигналом. І хлопчина знав, що вороги у нього не «так звані», а реальні.

Ми про це воліємо не говорити, але українофобська атмосфера на прилеглих до Росії територіях є скоріше правилом, аніж винятком. Прикро, що досі нема державної програми підтримки патріотів на Одещині, Херсонщині, Луганщині, Харківщині... А потім дивуємося: звідки сепаратизм? Якщо не будемо створювати для нього парникові умови, то він одразу й зникне.

Коли у 2017 році в селі Гришине, що на Донеччині, побили батька й сина Голубенків, то один з чотирьох бандитів після злочину навіть пробував влаштуватися на службу до поліції. Лише журналістські публікації завадили цьому. А то охороняв би запеклий шовініст «громадський порядок» на підконтрольній нам території Донбасу. Учасник АТО Голубенко-старший після нападу став інвалідом другої групи. А його син, 19-річний Михайло, одужав, пізніше навіть відслужив у морській піхоті. Будемо сподіватися, що зможе реалізуватися в житті як українець.

Але таким людям потрібна допомога української спільноти. А якщо будемо економити на героях, на тих, хто готовий іти попереду, то потім доведеться розплачуватися життями десятків тисяч людей. Надто вже сусід у нас специфічний...

Про те, що підтримка суспільства важлива, говорить один з віршів Олеся Степаненка. Він написав його після того, як його творчість високо оцінив українець з Австралії:

І радісно, і свято на душі, 
І хочеться писати знову й знову! 
Нові, незапозичені вірші 
про вільну Україну й рідну мову... 

Це було ще в 1995 році, коли Олесеві не сповнилося і тринадцяти. Уявляєте, якою могла б бути Україна, якби таких людей ми оберігали і підтримували?! Якби ними бодай тепер заопікувалися «свободівці», «правосєки»чи «Нацкорпус». Це було б набагато продуктивніше, аніж марші із смолоскипами.

Про мову Олесь Степаненко писав не як замрі-яний патріот, а як цілком сформований націоналіст: «Українська мова державу будує, російська затято зроблене руйнує. Українська мова потерпіти годна, верещить російська, що весь час голодна. Українська предків славних поминає, російська їх пам’ять брудом поливає...». І це у тринадцять років! Такий собі юний слобожанський Тарас Шевченко кінця ХХ століття. І зауважте: його рідні Дергачі ще ближчі до Росії, аніж Харків! Район є суто прикордонним.

У донецькому Артемівську народився Олексій Курінний. Його життя також передчасно обірвалося. Загинув в автомобільній катастрофі, маючи лише 31 рік. Щодо смерті патріота також є різні версії. Як і у випадку з Олесем Степаненком, батько Олексія Курінного зібрав усі вірші сина у збірочку «Живу для України».

Є там поезії з дуже промовистими назвами: «Я — за все україн-ське!», «Стон Белоруссии», «С нас довольно лжи», «Воїну УПА», «Нацпитання в Донецьку», «Ми братами уже не будемо» тощо.

Олексієві Курінному доля виділила на десятиліття більше, тому він реалізувався краще, ніж Олесь Степаненко. Але і його потенціал використано максимум на 5%. Після трагічної смерті молодого викладача Києво-Могилянки я вирішив поспілкуватися з учителями та директором школи, яку той закінчив. Педагоги вважають, що Олексій Вікторович Курінний міг би стати чудовим президентом України! І я такої ж думки, бо добре знав націоналіста-романтика.

Поки що йшлося про поетів, але питання тут значно ширше. Як повніше використовувати напрацювання земляків, які відійшли? Адже духовне життя може продовжуватися і після фізичної смерті. Рівень реалізації героїв ми й самі можемо збільшувати. Теоретично жодних обмежень тут нема. Українському середовищу треба неодмінно плекати культуру пам’яті, бо це допомагає зберегти націю.

Нещодавно звернув увагу, що один з діячів КПРФ, депутат Держдуми Росії є майже повним тезкою Олексія з Артемівська. Він — «Алексей Куринный». Ледь не просльозився. Справді дивно, що «Куринный», а не «Куренной». Якби не належність до компартії, то можна було б і родословну копнути. Може, там далі, углиб віків, і патріоти були? Прізвище ж бо козацьке! Але компартія Росії — структура проімперська. І в усьому підтримує Путіна.

Загалом, якщо говорити про людей з українським корінням, які живуть за межами України, то тут максималізм недоречний. Зрозуміло, що там більше умов для асиміляції, аніж для участі в реалізації української ідеї. Тому Серікжан Білаш з Казахстану є не українофілом, а захисником казахів та уйгурів Китаю від комуністичного геноциду. Зінаїда Гречана з Молдови є спікером парламенту та лідеркою молдовських соціалістів. А могла б очолювати якусь там проукраїнську фракцію. І навіть молдовський олігарх Плахотнюк та колишній президент Молдови Снегур (трохи спотворене Снігур) — явно люди з українським корінням. Але вони не мають жодного стосунку до української справи і навіть до українського культурного життя. А ще був румунський письменник-дисидент Александру Івасюк, який написав антитоталітарний роман «Рак». Він з тієї частинки Гуцульщини, яка опинилася у складі Румунії. Це дуже прикро, але ми надто легко віддаємо своїх на поталу асиміляції. Якби не віддавали, то не довелося б воювати уже шостий рік.

Проте, інколи «голос крові» заставляє зробити вибір на користь України. Скажімо, Шота Мартиненко, Гіві Іванько, Тенгіз Гоголь з Грузії. Батьки не залишили їм українських імен, лише прізвища. Але хлопці в 2014 році пішли воювати за Україну — батьківщину своїх дідусів та бабусь. Спрацювали загальні антиімперські установки грузинського суспільства. Добре, що хоч так. Без добрих знань української, але з позицією, яка нас влаштовує.

А чому б не «інвентаризувати» весь пострадянський простір? Може, тоді друзів в України суттєво побільшає? Але для цього треба цікавитися усім українським. Згадаймо Казахстан. Василь Дев’ятко став другим за рахунком міністром охорони здоров’я цієї республіки. А Анатолій Дерновий — дев’ятим. Ігор Лепеха був важливою фігурою в МВС Казахстану. Юрій Мельниченко — відомий казахський борець, олімпійський чемпіон. Через відстань їм непросто було б реалізуватися в українському культурному житті, але цінними для України вони могли би бути, навіть проживаючи в Казахстані. Але для цього повинні змінитися ми всі.

Якби брали приклад з вірменів, чеченців, євреїв, то доля України була б іншою. В першу чергу треба берегти найкращих, таких, як Олесь Степаненко та Олексій Курінний. А якщо вже не вберегли, то подбати про повну реалізацію їхнього доробку. Видання книжок, організація виставок, створення фільмів, телепередач. В цьому, зрештою, нема нічого особливого — так усі народи живуть. Особливо ті, кому ми заздримо і до яких їдемо на заробітки. Заздрість завжди контрпродуктивна — змінюватися треба! Працювати з подвоєною енергією. І лише тоді ми з упевненістю зможемо сказати, що господарями найродючіших чорноземів Європи, щедро зрошених Дніпром, і через сто, і через двісті років будуть все ті ж українці.

Сергій ЛАЩЕНКО.