Сміх – кров з очей – біль. Художник Володимир Манжос про красу по-українськи, полтавського Шекспіра та інші візуальні жести

Навесні 2003 року окупованим нині Донецьком їхали учасники шотландського гурту "Nazareth", які вперше потрапили в місто з гастролями. Опинившись біля Театру опери та балету, рок-вокаліст Ден Маккаферті побачив пам'ятник уродженцю шахтарського краю, тенору Анатолію Солов'яненку.

"It's f*cking Elvis!" – вигукнув Маккаферті, давши, як оповідає легенда, неформальну назву монументу оперному співакові, що згодом прижилася поміж обізнаних на міському фольклорі донеччан. Це стало одним із перших в Україні, щоправда, локальних мемів, які стосуються скульптури в громадському просторі.

Вкритий із голови до п'ят безкомпромісно сусальним золотом, Солов'яненко застиг у сценічному костюмі герцога з "Ріголетто" Джузеппе Верді. "Гордість України. Шахтарський герцог" – викарбували автори на постаменті. Тож захоплений вигук Маккаферті був цілком виправданим.

Такі самі емоції, принаймні за своєю глибиною, охопили митця Володимира Манжоса, коли він побачив перший у країні пам'ятник Шекспіру, що його встановили в Полтаві.

Скульптура британського драматурга з обличчям божевільного письменника, якого блискуче зіграв у "Сяйві" Джек Ніколсон, поповнила скарбничку популярних мемів.

Але спочатку посол України у Великобританії Валерій Залужний цілком серйозно привітав полтавчан із визначною подією, зацитувавши з Шекспіра: "One touch of nature makes the whole world kin". Що у перекладі на українську та враховуючи дружні особливості україно-британських відносин означає: "Один дотик природи робить весь світ спорідненим".

"Суспільство у нас різноманітне, люди дуже по-різному ставляться до подібних речей, – приймає за належне Володимир Манжос. – Якщо казати про себе, коли я побачив цього Шекспіра, спочатку був сміх. Але такий, знаєте, трохи змішаний із болем. Спершу сміх, далі кров з очей, а потім – біль. І думки про те, що це якийсь злий умисел, якесь насилля через, не назву це мистецтвом, через такі візуальні жести. Врешті виникає питання: чому це взагалі відбувається?".

Якщо вбити в google "Володимир Манжос", можна дізнатися про нього як про художника зі сценічним ім'ям WaOne, як про автора, зокрема, вітрини Hermès New Store в японському аеропорту Кансай. За цим нібито простим і наочним у комерціалізованому світі фактом – творчий шлях у чверть століття. Від графіті до першого в історії України мурала (в дуеті Interesni Kazki разом із Олексієм Бордусовим) та авторського стріт-арту на вулицях Києва.

Роботи Манжоса можна зустріти в громадському просторі в Іспанії, Пуерто-Ріко, Мексиці, Індії, Австралії, Данії. І там, як це часто буває з українськими митцями, вони з'являлися раніше, ніж в Україні.

УП поговорила з Володимиром про красиве та потворне. Про функції візуального мистецтва, що виходить на вулиці, та його роль у суспільстві. Про вплив освіти на громадський простір. І про те, як не перетворити на фабрику мемів збереження колективної пам'яті.

"Виник високий попит на візуальні жести"

– Ви сказали, що після відкриття пам'ятника Шекспіру на зміну емоцій приходить запитання, чому подібне відбувається. І чому ж?

– Протягом останніх років війни я собі на це вже відповів. У першу чергу як мураліст, бо це стосується мене. У суспільстві виникла потреба в меморіалізації, виник високий попит на різні візуальні жести, зокрема на мурали. Це призвело до того, що, на певному етапі в Києві заборонили їх малювати. Потім розробили процедуру затвердження мурал-проєктів у столиці, до якої долучають експертів, а також представників відомств КМДА.

Якщо тепер щось з'являється поза цією процедурою, то воно є нелегальним. Далі задіюють механізми, щоб це прибрати, зафарбувати.

– Повернусь до полтавського Шекспіра: чи не прикро вам як професійному художнику що суспільство зазвичай обговорює щось недолуге, а не якісне мистецтво?

– Знов-таки, відповідь на це питання виходить з усвідомлення того, які взагалі були умови, щоби подібне стало нашою реальністю. До війни художники, галеристи, в цілому люди, які щось розуміють у мистецтві, жили у своїй культурній бульбашці. У ній були приблизно однакові цінності – не треба було пояснювати одне одному, що є добре, що погано та чому. Потім багато хто з представників цієї бульбашки поїхав з країни, а інші просто замовкли. І тоді стало доступним проявляти себе будь-кому. Робити щось із масштабністю, нахабністю.

Якщо ми кажемо про мурали, почали проявляти себе, наприклад, Соня Морозюк або Євгенія Фуллен. Власне, після цього Євгенія Кулеба й виступила з ініціативою регламентувати цю сферу на рівні процедури, щоб долю проєкту вирішували експерти, практикуючі митці, куратори.

– Питання смаку доволі суб'єктивне. Але звідки береться цей, грубо, але правдиво кажучи, суцільний несмак у міському громадському просторі?

– Є певний рівень падіння, пробиття культурного дна, але якщо це дно пробивається безліч разів, то планка якості опускається все нижче і нижче. Проблема в тому, що в Україні взагалі немає якоїсь системи координат, за якою можна оцінити адекватність того чи іншого проєкту. Це традиційно пов'язано із середовищем, в якому ми зростаємо, бо воно має величезний вплив.

Тут якраз йдеться про те, якими є функції візуального мистецтва в публічному просторі. Як на мене, одна з основних – освітня. Воно має показувати рівень, планку якості в самому широкому сенсі. І глобально проблема полягає якраз в освіті.

Я часто буваю по роботі у Франції ще з 2018 року і можу наочно порівняти міські середовища. Там людей оточують, скажімо, роботи Цадкіна, Родена, а у нас… Одна з моїх у лапках "улюблених" скульптур у столиці – синя така фігура україночки з парасолькою біля філармонії, навпроти Українського дому (встановлена на честь 75-річчя НАТО – УП). Я навіть не хочу описувати, що мене в ній не влаштовує.

На відміну від тієї ж Франції, де у школах стабільно вивчають візуальне мистецтво, де діти ходять на виставки, у музеї, у нас так звана "літературоцентрична освіта". Вона дісталася у спадок від радянської, а точніше російської імперської епохи. Тому що у них ось ця "велика російська література", і завжди приділялася увага саме вивченню текстів. Щоби нічого не вигадувати, в незалежній Україні зробили так само, тільки російську літературу поміняли на українську.

Читайте також: Двері Маріуполя, вивіски Києва. Історія про те, що так легко зруйнувати, але неможливо забути

"Наше ніби нецікаве. Цікаво те, що на Заході"

– Коли ви кажете про літературоцентричну освіту, я розумію, про що ви. Справа не в тому, що література це щось погане. А в тому, що у нас величезний пробіл – і в побуті, і в свідомості, і в громадському просторі – у тому, що на Заході називають "дизайном". У самому широкому діапазоні сенсів: від утилітарного до естетичного.

– Саме так.

– Що з візуальної точки зору змушує вас відчувати дискомфорт у Києві?

– Ну, наприклад, забагато муралів (посміхається). Але це стосується більше спальних районів. Хоча мої останні два мурали на Подолі, можливо, теж когось не влаштовують і дратують (один з них "Мудрий панує над зірками" створено у співпраці з ГУР – УП). Знов-таки, це питання смаків.

Я не хочу нікого образити, але є авторське мистецтво, навіть зроблене на замовлення, а є просто халтура, де виконавець робить все, що йому сказали. Скоріше за все, у випадку з тією синьою жінкою біля філармонії, про яку я згадував, так і було: ініціатива, ідея належали якомусь чиновнику, а виконання не виходило за встановлені ним рамки.

Я не проти виконавців, але втілення мистецького проєкту в публічному просторі – складна робота. От я ще і скульптор, проте в публічному просторі працювати зі скульптурою раніше не мав можливості. І зараз, скажу по секрету, в роботі вже є один проєкт для Києва.

У подібних проєктах серед виконавців не одна людина. Це велика команда, яка бере участь у дуже складному процесі. Є автор, який придумує концепт, образ, а потім все це масштабується, реалізується за допомогою цілої групи професіоналів.

– У Києві можна знайти кілька копій Ейфелевих веж різного розміру. Звідки цей потяг до копіювання чогось та чи є він ознакою комплексу меншовартості?

– Ну, насправді в багатьох країнах таке є. Проблема в тому, що у нас хтось, маючи непоганий бюджет, часто вдається до повторення замість того, щоб зробити щось авторське. Чи ознака це комплексу меншовартості? Так. Бо наше ніби нецікаве. Цікаво те, що на Заході. Але за час війни ситуація, на мою думку, кардинально змінилась.

Пам'ятаю, як 2014 року я малював мурал про події на Майдані, про початок АТО (робота "Час змін" на Стрілецькій, 6 – УП). На мене в соцмережах вилили тонни бруду. Багато хто підходив під час моєї роботи, казав: "Хто дозволив? Що ти робиш?". У той же час приїжджали закордонні митці, а люди приносили їм чай, обіди. Дякували: "Як добре, що ви до нас приїхали!". Тепер інакше. Особисто я бачу прямо протилежну ситуацію: тепер є 95% підтримки та лише кілька відсотків засудження.

"Дивлюсь, цікавлюсь, читаю"

– Ви сказали, що в Україні немає якоїсь системи координат, від якої можна відштовхуватися, оцінюючи адекватність якогось культурного явища. На що тоді спиратися митцю?

– З того, що я бачу серед нового покоління митців – а мені вже 45, і я не вважаю себе молодим художником, – продукт їхньої роботи не виглядає містечковим. Він доволі міжнародного рівня, скажімо так. Все це переважно завдяки інтернету, самоосвіті.

Найголовніша якість митця – щира любов до того, що він робить. Плюс бажання постійно цікавитися всім, що відбувається, не втрачати мотивацію. Бути художником – дуже довгий шлях. Перші років 10 ти працюєш в мінус, поки формується авторський стиль – через любов до мистецтва, через нові знання, через надивленість. І тільки так ти професійно зростаєш.

У мене немає академічної освіти. Все, що тепер я маю, що знаю та вмію – це те, чого я навчався сам. І я далі навчаюсь. Дивлюсь, цікавлюсь, читаю. Хтось думає, що достатньо закінчити художню академію, і все – ти найрозумніший, все пізнав і все вмієш. Але так це не працює. Мистецтво – постійний процес навчання.

– У розмовах про щось, від чого можна відштовхнутися в мистецтві, згадується радянська епоха, хронологічно найближча до нас. Чи має вона досі на нас вплив?

– Візуально – так. Ідеологічно – ні. Тому я вважаю, що не зовсім правильно прибирати прям все радянське, якщо ми говоримо про декомунізацію, деколонізацію. Наприклад, мені як муралісту завжди були цікаві масштабні мозаїки часів СРСР.

Коли я тільки починав, навіть надихався ними. Якщо відкинути ідеологічну складову багатьох таких робіт, то з точки зору естетичної, професійної, з точки зору їхньої художньої, історичної цінності, подібного в незалежній Україні, на жаль, ще не було зроблено. Хоча спеціалісти є.

Щодо радянських монументів, то як приклад можна згадати Артема в Святогірську (перейменовано у "пам'ятник авторства видатного скульптора І. П. Кавалерідзе" – УП).

– Мені він теж подобається. Але свого часу була дискусія, чи варто його зберегти. Бо присвячений такій постаті, бо стоїть у такому місці, домінує над Святогірською Лаврою.

– Так, височіє над нею. Але в тому і була ідея на той час (посміхається), щоб ця монументальна робота була вище церкви.

– Де ми перебуваємо, якщо порівнювати з радянськими часами, яке місце посідаємо в світовій культурі?

– Важко сказати, хто є "ми". Немає якогось об'єднавчого фактору, центру. Є групи людей, митців, колекціонерів, які абсолютно в контексті світого масштабу, світової арт-сцени. А є частина суспільства, яка взагалі не розуміє, що відбувається.

Коли ми говоримо про місце українського мистецтва у світі, то зазвичай виходить так: де ти працюєш, там тебе і знають. Був період, більше десяти років, коли дует Interesni Kazki працював по всьому світі, будь-де, але не в Україні. І тоді багато хто дізнався про Україну саме через наші мурали.

За 26 років творчості у мене ще не було жодної персональної виставки в Україні. Так склалося. Були виставки в Римі, Парижі, Мілані, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Маямі. Бо на той момент моя цільова аудиторія знаходилась там. Після локдауна (пандемії COVID-19 – УП) я вже більше працював тут і був, чесно кажучи, дуже здивований, наскільки активна в Україні взагалі арт-сцена. Я можу, наприклад, порівняти з Польщею – у нас навіть під час повномасштабної війни набагато активніше, актуальніше, свіжіше мистецтво, ніж там.

Читайте також: "Віє, дує, як у решеті". Отець Павло Вишковський показує аварійний костел Святого Миколая

"У максимально несприятливих умовах"

– Якщо стиснути історію України до визначних дат, подій, у нас виходить суцільний простір хаосу, трагедій. Як це – бути українським митцем?

– Дуже цікаво, дуже важко. Інтенсивно, небезпечно. Найважче, мабуть, було на початку повномасштабної війни знайти своє місце в цій реальності. Ну яке там мистецтво?! Настільки все це здавалось недоречним.

Але тепер вже є розуміння, що мистецтво доречне, тільки працює інакше. У площині культурної дипломатії, так званої м'якої сили. Це те, що дасть свої плоди в майбутньому, впливатиме на наступні покоління.

– Чи не страшно створювати щось у просторі, охопленому війною, де все може бути знищено в одну мить?

– Я починав як вуличний митець, з графіті. Там ти маєш прийняти правила гри: щось малюєш, а завтра цього може не бути. Тому я до цього всього ставлюсь дуже спокійно, по-філософськи: ніщо не вічне в цьому світі. Як митцю мені важливий процес, творча мить. А поза тим дуже важливо все це документувати.

У 2004 році у нас була історична робота в Ялті. Тільки з часом, коли вона залишилась лише на фото, ми зрозуміли, що це був перший мурал в історії сучасного українського мистецтва. І загалом на пострадянському просторі. Коли всі малювали графіті, ми дійшли розуміння, що на цьому наша еволюція закінчується. Далі нічого вже немає. Тупик. Треба виходити за рамки графіті, шукати нові форми.

Так ми вирішили намалювати якусь композицію, без шрифтів. І так з'явився цей перший мурал. Тоді навіть такого терміну не було в широкому вжитку, ми його не знали. Такий термін існував навколо мексиканського або американського муралізму, навколо радянського монументального живопису. А в сучасному розумінні термін "мурал" тоді ще не вживався.

– Коли виникають такі явища, як полтавський Шекспір або скульптура "Впевнена", що свого часу не давала спокою львів'янам, ми впираємось в одвічне питання: що є красивим і потворним. Що для вас краса?

– Щодо Впевненої, не скажу, що саме ця скульптура (Василя Корчового – УП) мені подобається. Але це, знов-таки, питання смаку. З іншого боку, я поважаю авторські роботи, поважаю авторів, які працюють у своїй манері багато років. Я це дуже ціную.

Коли автор має власне бачення, ідеї, він щось створює не для того, щоб задовольнити чиїсь смаки, не через кон'юнктуру, політику, не через сприятливі умови, а всупереч. У принципі, все професійне, якісне мистецтво в Україні так і виникає – у максимально несприятливих умовах.

Щодо критеріїв красивого та потворного – питання дуже суб'єктивне. Для мене краса – синонім гармонії. Але мистецтво не обов'язково має бути "красивим". Красиве в публічному просторі у нас прийнято ототожнювати з декоративною функцією. Проте візуальне мистецтво також має формувати щось більше.

На мою думку, важливо фіксувати історичні події в їхньому моменті. Саме тоді, коли їхнє сприйняття є найправдивішим. У мене так було, до прикладу, в 2014 році з муралом про Майдан і АТО (на Стрілецькій – УП). Хтось казав, що я вирішив попіаритися, але я фіксував події мовою метафор. Там не було якоїсь конкретної ідеології, пропаганди, прямолінійності, а тому воно важливе й актуальне досі.

Читайте також: Не хочу годувати цього вовка – фотограф і азовець Роман Закревський про чорнуху, любов і красу під час війни

"Неможливо поміняти все навколо"

– Ми починали розмову з того, що зростання суспільного попиту на меморіалізацію під час війни приводить, зокрема, до різного роду, м'яко кажучи, дивних візуальних жестів. А чи є вдалі, достойні приклади?

– Можу назвати два проєкти Назара Білика. Перший – проєкт меморіалізації загиблих бійців ГУР. І другий – на честь загиблого журналіста Павла Шеремета, це також дуже вдала робота. В принципі, Назар Білик інакше не працює. Коли він отримує запит, каже: "Якщо я, як автор, придумаю цікавий мені концепт, і він зайде замовнику, тоді ми працюємо. Якщо ні, то – ні". Власне, це і вирізняє авторське мистецтво від халтури.

– А що робити з іншими, так званими "стихійними" формами меморіалізації загиблих воїнів, які з'являються в кожному населеному пункті? Білик казав про це, що в містах і селах створюється, на жаль, образ центральної площі як цвинтаря.

– Якщо чесно, я більше звертаю увагу на всі ці нескінченні мурали. Але, як я вже згадував, у Києві вже просто так, без відповідної процедури, мурал не намалюєш. Так, я згоден, що місто не має перетворюватися на суцільний меморіал. При всій повазі до кожного із загиблих на цій війні, до кожного військового, цивільного, так не може бути.

– Як це було за радянських часів, де на кожному кроці нам нагадували про війну всіми цими пушками, танками, літаками на постаментах, обелісками, "вічними вогнями"?

– Я б не сказав, що якось у дитинстві від того страждав. Ми з цим виросли, воно було в нашому житті. Але зараз, ви праві, я вважаю, що нашому суспільству не потрібно повторювати цей досвід. Мистецтво не має бути занадто буквальним, інакше воно перетворюється або на пропаганду або на якийсь треш.

Якщо мистецтво надто буквальне, то може, наприклад, вийти як із скульптурою біля військового госпіталя в Києві (Герою України Олександру Мацієвському, розстріляному росіянами – УП). Вона могла б бути в якомусь музеї занадто сучасного і занадто концептуального мистецтва. Такі приклади є, коли роблять скульптури гіперреалістичні, але не в громадському просторі, та не в нашому контексті війни.

– Складається враження, в Україні пороблено із зображенням національних героїв. Ми продовжуємо зображати Тараса Шевченка таким, яким його ліпив радянський офіціоз. А коли беремося увіковічнювати когось із сучасних кумирів, як-от Кузьму Скрябіна, то виходить теж щось "крінжове". Ми схильні ідеалізувати, не бачити в героях людину? Чи погано їх знаємо?

– Думаю, проблема та сама – низька якість освіти, надивленості, майстерності, авторського стилю. В європейських столицях теж багато суто реалістичних фігур, але там давно пішли далеко вперед. Наприклад, пам'ятник Шарлю де Голлю у Парижі – це вже не просто робота, в якій видно відому постать, а й робота із впізнаваним авторським стилем.

У реалістичному погрудді, скульптурі Тараса Шевченка, немає нічого поганого. Але це рівень звичайної, студентської роботи.

– Київський Шевченко навпроти Університету "нормальний"?

– Візуально, естетично все в нього дуже добре. Поза, анатомія, динаміка. Те, як він організовує простір навколо себе, замикає в собі акцент у парку. Стоїть навпроти університету імені Шевченка, з яким теж взаємодіє. Там продумані всі деталі. На той час (1939 рік – УП) це було дуже адекватне композиційно-просторове рішення.

– Чи є в Україні, на Києві місця, де можна почуватися максимально комфортно? Можливо, парк Шевченка – одне з них?

– Особисто для мене таких місць, мабуть, немає. Все настільки різне, та воно просто є. Я з усім, що нас оточує, погоджуюсь. Не люблю створювати собі якийсь внутрішній конфлікт через те, що в тому чи іншому просторі мене щось не влаштовує. Я звик більше фокусуватися на тому, що мені подобається.

Світ постійно змінюється, Київ змінюється. Були улюблені з дитинства місця, а тепер вони зовсім інші. Треба просто прийняти той факт, що все навколо змінюється. Так все влаштовано в природі. Тому я фокусуюсь на тому, на що безпосередньо впливаю.

В мене немає бажання все навколо поміняти, переробити. По-перше, це неможливо. Але головне в тому, що я чітко розумію: якщо йдеться про міський простір, громадське середовище, то живу я в ньому не один. Навколо багато людей, у кожного з нас своє сприйняття світу. І тут ми приходимо до того, що маємо всі ці скандальні проєкти та візуальні жести, в тому числі, через неповагу до іншої людини.

Євген Руденко – УП

Джерело