Європейські цінності очима українки: чому вчителька з Німеччини мріє повернутися додому

Станом на початок 2024 року 84% українців підтримали вступ України до ЄС. Але, за даними опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, 65% мешканців півдня України не відчувають себе європейцями. Чому? Що засмучує українців у «європейських цінностях»? Про це наша бесіда з вчителькою історії і права Ренійської школи Тетяною Кузнєцовою, яка вже другий рік живе і працює в Німеччині.

Краще мовчати, ніж платити штраф

– Тетяно Михайлівно, в українських медіа вийшло чимало інтерв’ю з українськими біженцями, які мешкають у країнах ЄС, – говорилося про роботу, гроші, рівень життя. Мені б хотілося поговорити з вами про те, чого не можна «торкнутися руками» – про європейські цінності. Почнемо зі свободи слова – як воно?

– Якщо чесно, в Європі я не можу вільно висловлювати свої думки. У Німеччині взагалі ніхто відверто не обговорює державу чи уряд. Це не прийнято, як у нас, в Україні.

Якщо громадянин вважає, що його права утискають, він звертається до профспілки. У Німеччині профспілки не «кишенькові». Нерідко вони проводять демонстрації з вимогами – скоротити робочий час, створити належні умови праці. Буває, наприклад, що страйкують працівники транспортної галузі – і всі потяги стоять. І урядовці прислухаються до профспілок.

Свобода слова в Німеччині – дуже контрольований стан, для всіх без винятку існують чіткі правила. Є культура спілкування на всіх рівнях. Якщо ви сусідові скажете погане слово, він звернеться до поліції, до суду – і ви заплатите чималий штраф.

Ви кричите на свою дитину за те, що вона не виконала домашнє завдання, – сусід може викликати поліцію. Вашу дитину можуть забрати з родини за те, що ви її ображаєте.

– Тобто свобода слова передбачає відповідальність за свої слова?

– Безперечно. Слово «відповідальність» – ключове на кожному кроці.

– Повага до прав людини, її гідності на побутовому рівні – це як?

– Наприклад, я не можу порушити правило недільної тиші. І взагалі щодня з першої до третьої години – тиша. Я не можу в цей час, скажімо, на балконі розмовляти телефоном, бо сусіди можуть відпочивати.

У нас діти завжди у дворі грають у футбол, стрибають на скакалках. У Німеччині – зась. Для ігор є спеціально відведені місця. Батьки мають туди відвести дітей – і там вони граються.

Я все життя працювала в школі. У нас, в Україні, батьки можуть прийти до школи і з’ясовувати стосунки з учителями. У Німеччині це неприпустимо. Ви доводите дитину до шкільної хвіртки – і все. Якщо у неї виникнуть проблеми, ви отримаєте від директора чи класного керівника листа, де вам буде призначено час для зустрічі.

Податок на дощову воду, і не тільки

– Верховенство права: що це у повсякденному житті пересічного громадянина?

– У Німеччині дуже високі податки, їх багато. Надумали збирати дощову воду? Треба за це заплатити. Пишете заяву про те, що у вас є ємність і ви маєте намір дощовою водою поливати клумбу. Інакше у вас будуть великі проблеми.

Ви не маєте права продавати ягоди та фрукти, які ростуть біля будинку: це дохід, який оподатковується. Фрукти практично ніхто не збирає – залишають для білок, птахів, комах. Ставлення до природи в Німеччині дуже дбайливе. Боронь Боже вбити бджолу – штраф до 50 тисяч євро.

На деяких землях Німеччини є закони, що забороняють розміщувати на балконах щось яскраве. Наприклад, ваша парасолька від сонця не вписується в кольорову гаму фасаду будинку – негайно приберіть!

– Уявляю, який моветон для німців наші засклені абияк балкони, навіть в історичній частині міст!

– За кордоном порядок підтримується методом штрафів, чого в Україні практично немає. У Німеччині перейшли дорогу на червоне світло – штраф. Більше відведеного часу стояла машина на парковці – заплатите. Скрізь відеокамери. Ви не викинете шкірку від банана в кущі – тільки в урну. Причому в потрібну урну, адже сміття сортується. Окремо папір, пластик, скло, є спеціальні баки для речей. Можна викинути старі меблі, побутову техніку – все в спеціальних місцях. Але перш ніж викинути великогабаритний непотріб, ви маєте написати офіційного листа. Виставите без дозволу – заплатите штраф.

Якось ми вирішили позбутися ліжка: розібрали його і понесли в загальну купку – хто там помітить? Водій першої ж проїжджаючої машини одразу відреагував – почав знімати на телефон і погрожував, що викличе поліцію. І ми, щоб уникнути таких неприємностей, бігом потягли ліжко назад до будинку.

Мер на велосипеді, який не може на когось «натиснути»

– Рівність, демократія. Невже у країнах ЄС чиновники не дивляться звисока на «пересічних громадян»?

– Ставлення до громадян дуже привітне. У місті, де я мешкаю, ми створили українську громадську організацію і активно працюємо.

– Хто б сумнівався, Тетяно Михайлівно, що ви й у Німеччині себе проявите!

– Так, у нашої організації є статут, отримали окреме приміщення. Проводимо свята, ярмарки, конкурси. Мені траплялося заходити до кабінету мера. Він – чоловік дуже солідної статури, але це не заважає йому на роботу діставатися велосипедом. У нас чиновники це роблять тільки перед виборами, а він – завжди. До речі, мер дуже пишається тим, що в його місті є згуртована українська діаспора.

Якось, користуючись нагодою, я спробувала вирішити одну маленьку проблему. І розповіла меру про те, що в мікрорайоні, де я живу, є літні бабусі, яким важко ходити. Я просила прокласти асфальтову доріжку. Кажу меру: «Ви ж можете натиснути на кого треба…». І отримала відповідь: «Мої повноваження закінчуються за цими дверима. Є організації, які відповідають за благоустрій, є власники будинків – я не маю права їм указувати».

– Повага до прав людини – як це на практиці?

– Вчитель може прийти на роботу в рожевих шортах, половина голови поголена і в носі кільце. Це – нормально. У Німеччині ніхто не посягатиме на те, що людині подобається.

Якщо в Україні вчитель у такому вигляді прийде до школи і не захоче міняти свій образ, його звільнять.

– Яке ставлення до прав нацменшин?

– Німеччина – багатонаціональна країна. Тут чимало арабів, сирійців, афганців, індусів, ромів. Я не бачила, щоб до них погано ставилися. І до нас, українців, шикарне ставлення. Німці побачили, що ми культурна нація, любимо і вміємо працювати. У жодній службі нам не нахамили. Правда, не можна прийти просто так – треба записатися.

Стриптиз, суцільний стриптиз!

– Що особисто для вас у ЄС ну зовсім неприйнятне?

– Рано-вранці я йду пішки на роботу до школи і часто бачу двох чоловіків, які ведуть дитину до садочка. Я розумію, що одностатевий шлюб – це право вибору людей, але як же це маля звертається до своїх опікунів? Хто «мама», а хто «тато»? Чи обидва вони «тато»? Обережно питаю про це колег, вони кажуть: таких родин дуже мало, один-два відсотки.

Взагалі статеве виховання – окрема тема. На 8 Березня ми вирішили з подругами піти до грецького ресторану. Я зовсім не ханжа, але такого не очікувала! За моїми уявленнями, чоловік-стриптизер має все ж таки залишатися у спідньому, а він не лише все зняв, а ще й за наш стіл підсів і розлігся у нас на колінах. Ой, дівчата, взагалі-то ми прийшли сюди поїсти!

У Німеччині в саунах чоловіки та жінки голяка сидять в одній парилці. Ми з чоловіком тільки через це не ходимо до сауни. Вчитель з учнями в басейні можуть бути всі у чому мати народила. Для них це – нормально. А діти з України, виховані по-іншому, страждають.

Багато що нам не до душі. Я не бачила, щоб у Німеччині в громадському транспорті хтось поступився місцем літній людині. У них взагалі немає такого правила. Там для людей поважного віку або з інвалідністю є спеціально відведені місця, і, треба віддати належне, інші люди ці місця ніколи не займають.

Приїхав до батьків – живеш в готелі

– З громадськими місцями з їх правилами зрозуміло. Але у кожної людини є особистий простір, своє коло спілкування, спільні свята, наприклад.

– І тут все інакше. Якщо ви приїжджаєте до батьків з іншого міста, то маєте зупинитися в готелі – ви уявляєте, щоб таке було в Україні? У нас в одній кімнаті двадцять осіб святкують, потім спати лягають всі на підлозі – і абсолютно щасливі!

Українська кухня – поза конкуренцією. Коли ми, представники української діаспори, беремо участь у міських ярмарках, то німці найперше розкуповують те, що приготували українки.

Вони роблять все можливе, щоб наша і багато інших родин з України залишилися в Німеччині. Я поважаю цю країну, людей. Тут нам дали захист – ми безмежно вдячні! Ми безкоштовно вчимо мову, маємо можливість безкоштовно перекваліфікуватися на іншу спеціальність. Вони пропонують безліч варіантів – тільки залишайтеся.

– А ви?

– А я мрію повернутися в Україну!

Антоніна Бондарєва