Поки Одеса спить: яким знахідкам дивуються одеські двірники на світанку

Поки більшість одеситів після нічних тривог намагаються ще трохи поспати, двірники вже виходять на роботу. Саме вони першими бачать наслідки атак, знаходять підозрілі предмети, уламки, загиблих тварин і навіть людські тіла. Журналістка «Одеського життя» поговорила з працівниками комунальної сфери про війну, небезпечні знахідки та роботу, яку містяни часто не помічають. 

 Двірник Леонід приїхав до Одеси з Запоріжжя

Щодня в Одесі на прибирання вулиць виходять сотні працівників житлово-комунального господарства. Під час воєнного стану до звичних обов’язків додалися нові ризики — наслідки ракетних і дронових атак, підозрілі предмети та робота поблизу місць руйнувань.

Щоб створити цей матеріал, журналістка «Одеського життя» вимушена була встати раніше, щоб зустріти світанок та поспілкуватися з двірниками в різних районах міста та дізнатися, як їм зараз працюється. 

«Дивують тільки трупи»

Леонід – переселенець із Запоріжжя. Дружина та донька через війну виїхали до Європи, а він залишився в Одесі. Поки ми розмовляємо, Леонід поправляє неповороткі сміттєві контейнери: підтягує ближче до тротуару, вирівнює. Паралельно пояснює, що робота у них звичайнісінька, нічого особливого.

Я заперечую, що щойно бачила в сусідньому сквері комплект одягу під деревом. Ніби хтось, пристойно одягнений, уночі роздягнувся там догола – і пішов або випарувався.

– Та ганчір’я якого тільки не знаходимо, чого тільки не знаходимо, звикли, – знизує плечима Леонід. – Якось я труп людини вранці знайшов, ось тоді здивувався! Трохи прикопаний був труп… На розборі завалів, після прильотів буває багато роботи, але це теж звична справа. Та туди ми першими й не ліземо. Стоїмо, чекаємо, поки поліція та служби все перевірять, і тоді вже беремося.

Помовчавши, Леонід додає:

– А взагалі в Одесі спокійно дуже. Ну після нашого-то Запоріжжя! Тихо тут, тиша така…

Повітряної тривоги він ніби й не помічає.

«Наш ворог – погода. Будь-яка!»

Світлана пригадує, що труп теж нещодавно доводилося виявляти.

– Але той не валявся, а тихо в машині сидів, – заспокоює вона. – Ми вранці зазвичай збитих котів знаходимо, цього багато. Ганяють автівки, та ще й в темряві…

 Світлана

Підозрілим Світлана про всяк випадок вважає тепер усе, крім звичайного сміття.

– Нам так пояснили, що якщо сумніваєшся, то краще ну його! Машинка дитяча, дроти, металеві штучки, коробки дивні… Обмети навколо і дай сигнал, куди треба, а вони вже розбираються.

Головним же ворогом двірника залишається не війна, а природа.

– Восени листя, взимку лід і сніг, навесні грязюка, влітку квіти з дерев сипле! Раніше у мене улюблена пора року була – літо, – згадує Світлана. – Але тепер погода дурна, всі сезони кудись з’їхали, тож цілий рік мучимося.

Головне – прикривати ноги

Алла працює двірником в Одесі 24 роки, і занепокоєна вона не небезпеками, а нестачею кадрів.

– Метемо по дві-три ділянки, немає людей! Переселенцям та нужденним пропонують, але ті пробують і відмовляються. Важка робота.

 Алла

Алла розвіює чутки про те, що ночами з ворожих дронів скидають фальшиві купюри та розсипи дрібних вибухових пристроїв. В Одесі, принаймні, жодного разу не бачила. Висміює вона й інший міф: про те, що двірникам дають квартири.

– Ніякого житла не дають. Хоч 20, хоч 30 років тут працюй. А от за квартиру пішли б люди і двірниками.

Поки ми розмовляємо, повз пробігає її колега. Ця жінка в люті вигукує на ходу:

– Шорти їм не сподобалися, розумієш! А мені жарко, парить! Ні, кажуть, перевдягнися!

На ній бовтаються вільні шорти до коліна. Алла посміхається колезі співчутливо, але мені каже, що ця вимога розумна.

– Травмонебезпечна робота, ноги мають бути закриті. Коли метеш, то скло летить, каміння, уламки, голки. А тканину могло б наше начальство і кращу вибирати. Синтетика дешева, колом стоїть, не дихає, як тут не запаришся?

Головна прикмета війни, за словами Алли, це зникнення безхатьків з вулиць. Каже, ТЦК давно вже вимели чи розполохали всіх.

Дрон у гуртожитку та «одноногий» бізнес

Цей Леонід – одесит, усе життя був каменярем, заробив пенсію 3 500 гривень. Уже 4 роки прибирає в районі консерваторії, але зарплата крихітна.

– Доводиться он, – киває на урну зі сміттям, – ще банки збирати й здавати…

Він спростовує спостереження Алли щодо безхатьків: нікуди не зникли, перебралися з вулиць у під’їзди будинків та підвали. Помітно, що безхатьків він вважає природними ворогами двірника.

– Ні, усяке буває. Може, людина кредит на бізнес узяла невдало, втратила житло. Але коли люди хочуть жити на вулиці… не розумію! Ось тут при мені було: безхатька відмили, одягли в костюм новий, взули пристойно. І що він зробив? Розпродав усе приятелям. Навіть черевики продав, та ще й як! Знайшов двох одноногих – і кожному продав по черевику. Бізнесмен! Наступного ранку знову п’яний у калюжі лежав. Та й наркомани нікуди не поділися, так і нишпорять по кущах, шукають свої закладки, їм уся війна – мимо.

Дивує тепер Леоніда тільки наглість нашої влади.

– Крадуть – усі! Жирують, нікого не соромляться! І судді, і прокурори, і депутати наші, нібито «народні», і президент…

Він довго лається, погрожує народним гнівом. Потім згадує, що запитувала я про інше, і розповідає:

– У гуртожиток у нас тут уночі дрон прилетів, трохи пошкоджений. Ну, страшнувато… Нутрощі видно було, я заглянув, а там 4 мотори таких, як у мопеді, і цілісінькі. Я зателефонував, приїхали військові та забрали. Знадобиться їм ще, я гадаю, для наших дронів…

Універсальний інструмент для пекельної роботи

Сергій відповідає, що зі знахідок на вулицях міста особливо дивують його собачі какашки. Коли, коли вже навчаться прибирати за своїми собаками?

– А взагалі у нас найпекельніша робота! – зітхає він. – І з війною її просто більше стало. Зайве сміття, уламки, вікна биті…

Коли я запитую, яким інструментом зручніше збирати купи битого скла, Сергій дивиться на мене, як на божевільну, і сміється.

– Ось наш інструмент, – трусить він мітлою. – На всі випадки життя. Ні, взимку ще лопата і, може, жменьку солі видадуть, щоб три квартали посипати… Мітлою все й збираємо після прильотів. А потім ще й вікна забиваємо фанерою, це теж на нас. Вихідних у нас немає, цілий тиждень пашемо! Та кого це дивує?

«Наш покійничок біжить!»

Майже всі двірники – люди пенсійного та передпенсійного віку. Але трапляються мені й двоє чоловіків років під сорок. На мої питання вони відповідають:

– Та нормально все у двірників… Але ТЦК заважає!

Я дивуюся: хіба ви не заброньовані працівники? Важлива сфера, ЖКГ міста! Тут навіть приторговують «бронню», приймаючи «липових» співробітників у двірники.

 Молоді одеські двірники

Чоловіки пояснюють, що вони – давно вже військові.

– Я в СЗЧ взагалі, – сміється один. – Відвоював, а списатися з армії за здоров’ям не давали. У нас місцеві ТЦК нормальні, одразу в бусик не пихають. Пробивають мене через «Резерв+», а я там покійником значуся чомусь. Уже так мені при зустрічі й кажуть: «о, наш покійничок біжить»! Зараз домовляюся в одній бригаді, буду повертатися, а поки що мету вулиці.

Його напарник розповідає, що списується за станом здоров’я. Привіз із фронту і міжхребцеві грижі, і купу ускладнень. Побув іще трохи в ППО, але й там уже не тянув.

– Затримок із зарплати двірникам немає, це головне, – каже він. – І премії дають, коли на розборі завалів працюємо. Це «громадські роботи» називається, торік кілька разів по 20 тисяч премії отримували. Жити можна.

Дивними знахідками на вулицях Одеси цих чоловіків не здивуєш.

– Я в піхоті був, там будь-який предмет за кілометр обходили! Пляшка стара лежить у грязюці, ніби давно валяється. А поставиш ногу поруч – і здетонує.

– Так! Або запальнички. Валяється запальничка, яскрава. Підніме мужик – і вибух, немає руки. А в Одесі… Ні, ну теж буває цікаве! Ось на тому тижні ракета ППО вночі впала на вулиці, за квартал звідси. Подивилися ми на неї зранку… Ну, думаємо, добре хоч, що не здетонувала!

***

Сходяться всі в одному: на тривоги не реагуємо, в укриття не ходимо. Навіть якщо нічна атака перетікає в ранкову, двірники виходять на вулиці о 5 годині ранку. Так і метуть, під канонаду вибухів та дзижчання в небі. Інакше втратять 30-40 хвилин, і доведеться лавірувати з мітлою серед перших пішоходів.

У кадр ніхто не хоче. Діди сміються: я старий уже, не треба, он дівчата на сусідній ділянці! «Дівчата» теж ніяковіють: ну ось іще, знайшли фотомодель! Декого вмовляю сфотографуватися хоча б зі спини, за роботою. Вони відвертаються, змахують мітлою, входять у ритм. І починають швидко віддалятися, забувши про мене. Часу обмаль, до восьмої ранку вулиці вже будуть заповнені людьми.

Дивовижне теж поруч, але дивуватися ніколи, роботи багато. І відібрати її у двірників не поспішають ані дорогі роботи, ані модний штучний інтелект.

Тая Найденко