Кодима: як із Медового хутора на Чумацькому шляху виросло місто

27 вересня місто Кодима відзначає 269-й день народження. Це містечко знайшло свій прихисток на межі Подільської височини і степу, серед густих лісів, тихих річок, ставків, широких ланів і високих пагорбів. За офіційними даними, його засновано 1754 року.

Кодима: скільки насправді місту на Синій Воді?

Петро Надутик, письменник, журналіст, вчитель родом з Кодими, у своїй «Думі про Кодиму» згадує, як, готуючись до дипломної роботи, знайшов цікавий матеріал. В «Книге Большому чертежу» за 1627 рік немає спогадів про Кодиму. Але у списку, складеному у 80-ті роки 17-го сторіччя, який був доповнений копією 1627 року, знайшов: «А вверх по реке Бокгу (Бугу) 50 верст пала в Бокг река Синяя Вода, а на реке, на Синей Воде, 70 верст от Бокга город…», а в списку №1330 доповнено: «А выше тово города на Бокгу город Кодома…». Ось так! То, може, цьогоріч Кодимі виповнюється 396, а не 269 літ?

Навколо походження назви точаться суперечки. Слово «Кодима» в половців значило «схід», деякі дослідники перекладають з тюркської, татарської мов як «жінка», «щастя», «рідний край». Легенда ж пов’язує назву з козаком Кодимкою, якого доля закинула в ці краї. 

Історія поселень сягає часів трипільської культури, пізньої бронзи Черняхівської культури. Тут володарювали і Київська Русь, і Велике Князівство Литовське, і Королівство Польща, і Османська імперія. У 17-му столітті майже половину населення хутора князів Любомирських становили євреї. Уже 1862 року в Кодимі проживало 825 євреїв, вони володіли 43 будинками і утримували синагогу. 

Пасіки на Медовому хуторі

Кодима здавна славилась садками і пасіками, втім, як і сьогодні. Тому й називали люди ці місцини «Медовим хутором». Саме тут об’єднувалися чумацькі шляхи, перехрестя яких знайдено на старовинних картах.

Прокладання одеської гілки залізниці стимулювало економічний розвиток села. Збільшувалось число його жителів. На рубежі 19-20-го століть Кодима стала значним торговельно-ремісничим містечком: понад 30 шевських, ковальських майстерень, лісопильня, маслярня, завод із виробництва вапна, паровий млин. Місцеві купці — п’ятеро ліс — і сім хліботорговців — відправляли товар залізницею до Одеси. 

Пам’ятками архітектури міста є Хрестовоздвиженський храм, Преображенський костел (1850), садиба кінця 19-го століття, де нині розташовано історико-краєзнавчий музей. 

Маєток Розенфельда став музеєм

Сама будівля Кодимського історико-краєзнавчого музею, де директоркою Зінаїда Севастьянова, вражає своєю величчю. Цей двоповерховий будинок, оздоблений цегляними лиштвами, різними дерев’яними елементами, орнаментами із цегли у вигляді хвилі — колишній маєток поміщика Розенфельда. 

Сьогодні музей став серцем культурного життя не тільки міста, а й району.

Кодимський яр – страшне і пам’ятне місце

А ще у Кодимі є старовинний християнський цвинтар, де збереглися кам’яні хрести 19 століття. Є також кіркут – єврейський цвинтар.  Згідно з єврейськими традиціями, поховання вважаються недоторканими, а тому не переносяться. Унікальні також і мацеви – єврейські надгробки. 

На території Кодимщини знайдено 80 археологічних пам’яток різних епох, 10 із них — на околицях Кодими. Літописний діапазон знахідок — від найдавніших часів до раннього середньовіччя.

— розповіла про ті трагічні події жителька Кодими Раїса Зільберман.

Виходець із Кодими журналіст і письменник Петро Фаєнгерш (літературний псевдонім Петро Єфимов), живучи у США, написав книжку «Живі і мертві. Трагедія маленького містечка». Цю книгу спогадів очевидців трагедії важко читати. Кодимський яр для всіх, хто вважає себе людиною, — то страшне і пам’ятне місце.

Мистецтва і турботи

З перших днів війни Кодима тримає культурний фронт.

У районному Будинку культури діють народний вокальний колектив «Джерела», гурт «Консонанс-ретро», районне літературне об’єднання імені Петра Надутика. А при Кодимській дитячій школі мистецтв – народний хореографічний колектив «Юність» та хоровий колектив «Дзвіночки».

У місті завжди дружно уживалися українці і росіяни, євреї і поляки, молдовани і татари, які завжди славилися своєю гостинністю.

Основні турботи містян, як і всіх українців, — допомога фронту. Тут готують і відправляють різні страви для тих, хто на передовій захищає нашу свободу. Тут плетуть сітки, збирають кошти на засоби захисту для воїнів ЗСУ, донатять на автомобілі і дрони, пишуть вірші про наших воїнів і співають пісень про їх звитягу. І надзвичайно вірять у Перемогу України.

Любов Кузьменко