Забажала побачити Оперний ще раз. Повернулася назавжди

Ветеранів Другої світової війни залишилося вкрай мало.  А тих, хто був причетний до визволення Одеси, – одиниці. Тому важливо не упустити можливості поспілкуватися з живими визволителями. Ті крихти спогадів вже далеко не молодих солдатів та солдаток – безцінні. Усвідомлюючи це, я раз за разом набирала номер телефону визволительки нашого міста - Катерини Іванівни Чуй. Дуже вдячна їй, що не відмовила в розмові. Катерині Іванівні - дев’яносто сім… Але розпочнімо з далекого 1921 року. Тоді в місті Городищі Черкаської області народилася Катруся.

Голод

- Я народилася в Голодомор. Старші діти навіть сварилися, що мене постійно треба годувати. В 33-му, в другий страшний голод, мені було вже дванадцять. На мене видали продуктову картку. То були страшні голодні роки. Люди від голоду божеволіли. В прямому сенсі. Були випадки людоїдства. Біля нас проживала сім’я, де сталася така трагедія.

Катерина Іванівна в 1938 році закінчила медичний технікум і поїхала працювати до Києва, а потім перебралася до Чернівців.

- Медсестер катастрофічно не вистачало. Мене розподілили до дитячого інфекційного відділення. Це було відділення для немовлят. Крапельниць ще не було. За призначенням лікаря вливали по декілька крапель води з піпетки кожні п’ять хвилин. Це були часи, коли дитину в страшних судомах покривали чорною хусткою і чекали. Дитяча смертність була дуже великою. В свої сімнадцять років я бачила вже стільки смертей. А це ще не було війни…

Війна

22 червня 1941 року Катерина зустріла в Чернівцях. І вже близько п’ятої ранку німецькі літаки бомбили аеродром. Разом з біженцями і військами, що відступали, добралася додому в Городище. 

Відразу зареєструвалася в військкоматі.

- Тоді мобілізували чоловіків до п’ятдесяти років і відправляли командами в тил. З однією такою командою в липні сорок першого дійшла до Сумської області, де була зарахована медсестрою в шпиталь. У серпні наш шпиталь був спрямований на рязанський фронт. Потім була сувора осінь 1941-го. Найбільші втрати. 

У грудні 1942 року разом з групою медиків Катерину Іванівну було направлено ​​до Сара­тов­ської області. Зі Сталінграда доставляла поранених, а потім була зарахована в шпиталь міста Аркадак старшою медсестрою. У жовтні 1943-го шпиталь у складі діючої армії відправився в Україну.

- У мене у відділенні одночасно перебувало до 350 важких поранених. Крові не вистачало. Я і мої колеги постійно здавали кров. Іноді по кілька разів на день. У мене була перша група крові. Вона була популярна. Здавала до 700 мл на місяць.

Квітень 44-го

Катерина Іванівна Чуй в День визволення Одеси разом зі шпиталем перебувала в Миколаївській області. Відразу після звільнення їх перемістили до тодішнього Зельца (нині Лиманське, Роздільнянський район). І вже у визволену Одесу потрапила 15 квітня.

- Коли довгий час перебуваєш на фронті, бачиш тільки кров, страждання, біль. Тому, потрапивши до великого міста, відразу навіть розгубилася. Враження від Одеси були неймовірні. Ажіотаж від визволення вже вщух. Місто здалося мені спокійним. Погода була сонячна. Йдучи Дерибасівською повз магазинчики, пам’ятаю навіть розмови деяких мешканців. Були такі люди, які пристосувалися до окупаційної влади, мали приватні магазинчики. Так от, вони не знали, що з бізнесом буде далі, перешіптувалися. А потім мою увагу захопив він… Оперний театр. Він вцілів. Мене впустили в середину. Я обійшла його весь. Хотіла запам’ятати всі деталі. Це було кохання з першого погляду. Загадала бажання – повернутися до мирної опери.  Потім зрівнювала його з Віденською оперою. Їй пощастило менше. Вона була зруйнована..  

Перемога

Після звільнення Одеси шпиталь Катерини було направлено ​​в армію Першого Українського фронту. Весь шлях пройшла до кінця війни. Була ще Західна Україна, Польща. Перемогу зустріла в місті Бреслау (нині Вроцлав. Польща) 

- Загальну стрілянину з нагоди капітуляції німців всі спочатку сприйняли як прорив німців. Ми навіть почали готуватися до оборони. Після розформування шпиталю мене направили у Відень. Я служила в шпиталі старшою медсестрою до кінця серпня 1946 року. Звідти й була демобілізована.

Повернення до Одеси

Ще на фронті Катерина закохалася в Аркадія – лікаря шпиталю. Аркадій демобілізувався раніше. Був направлений до Одеси. Загадане бажання збулося. В 1946 році Катерина приїхала до нареченого. Офіційно побралися в Одесі. Катерина Іванівна після війни понад п’ятдесят років пропрацювала в дитячій інфекційній лікарні. На пенсію вийшла в сімдесят шість. 

Нагороджена орденами «Червоної Зірки» і «Вітчизняної війни», медаллю «За перемогу над Німеччиною», орденом Богдана Хмельницького та іншими ювілейними нагородами. Має грамоти та подяки за визволення Запоріжжя, Миколаєва, Одеси, за взяття Бреслау та за форсування Одеру.

Післямова

Шановні Катерино Іванівно та всі визволителі. Голодомори, війна позбавили вас безтурботного дитинства, романтичного юнацтва, змусивши подорослішати відразу. Але ви не втратили жаги до життя. Ви залишалися віддані країні.  Спасибі за мужність, героїзм, відвагу та сміливість. Ваш подвиг - живий! Ви - наші герої!

Марина Мунтян