«Пушкін і сарана»

Читаю заголовок: «Заходи з моніторингу та боротьби з сараною проводяться вже в чотирьох областях України» — і не можу позбутись відчуття дежавю. Секундочку, думаю, десь я це вже бачив. Ага! Це ж та сама історія, як Пушкін воював із сараною на Херсонщині. Відрядження століття, яке затьмарило всі антипаразитарні кампанії в історії імперії.

У 1823 році до Одеси прибув молодий поет в статусі колезького секретаря — нині ми б це назвали «тимчасово відсторонений зірковий блогер у вигнанні». Місце служби — канцелярія губернатора Новоросійського краю, графа Воронцова. Той Воронцов, якого поет добряче «пропіарив» в епіграмах так, що аж стало незручно.

І ось, щоб не влаштовувати скандалів, Воронцов вирішив направити Пушкіна в дуже важливе державне відрядження — моніторити сарану. Місія поета: вивчити масштаби лиха, з’ясувати методи боротьби та... не повертатися надто швидко.

Якщо коротко — це була перша в історії екологічна експедиція з елементами тролінгу.

Пушкін, як належить поету, підійшов до справи творчо. Поки чиновники писали пудові звіти про "сильний рівень поїдання" та "низьку ефективність диму", наш герой здав блискучий, поетичний звіт:

САРАНЧА
23 мая — Летела, летела,
24 мая — И села;
25 мая — Сидела, сидела,
26 мая — Всё съела,
27 мая — И вновь улетела.
Коллежский секретарь Александр Пушкин.

От так він і «промоніторив». Без графіків, без PowerPoint'у, зате з римою. Його звіт міг би стати TikTok-трендом, якби не той прикрий нюанс із XIX століттям.

Чиновництво обурилося: мовляв, несерйозно! А потім подивилися на свої доповіді — десять сторінок про “фенологічні особливості інвазії” — і зрозуміли, що по суті Пушкін усе сказав.

І ось минають два століття, а сарана знову в українських степах. І знову чиновники складають звіти. Але щось підказує: якби тоді в Херсоні послухали поета й просто вигнали всю сарану, поки вона сиділа, може, й нині не довелося б обробляти поля дронами і молитвами.

До речі, може, даремно ми так поспішили з демонтажем пам’ятників Пушкіну? Адже саме він перший задокументував у віршах кліматичну катастрофу. І взагалі — хто ще з митців з таким сарказмом міг описати екологічну драму: "сидела, всё съела и вновь улетела"?

Може, сарана повернулася мстити за колезького секретаря? Або то просто черговий кармічний жарт історії. Але одне ясно точно: Пушкін, на відміну від багатьох борців із сараною, принаймні розумів, що вона робить. І навіть встиг це римувати.

А що ми? Ми пишемо стратегії, створюємо міжвідомчі комісії й чекаємо, поки вона знову все з’їсть і полетить.

Нема пророка в екології, а тим більше — в поезії.