«За НАБУ як у*бу». Розмова про те, чому Картонковий протест такий матюкливий

Віталій Чепинога, «спец» по матюках, вважає: вони, як леопардові штани, не всім йдуть і не всім треба носити.

Спонтанний протест, який виник у відповідь на спробу обмежити незалежність антикорупційних органів, вже назвали картонковим. Через те, що переважна більшість його учасників вийшла з гаслами, написаними на «картонках» пошматованих коробок для поштових відправлень. Але можна цей протест назвати і матюкливим, бо кількість обсценної лексики на ньому зашкалює. Ця обставина багатьох обурює, а для когось навіть нівелює суть цих акцій. «Матюки на плакатах – це як?», – риторично запитує у мережі донька убитої рік тому легендарної мовознавиці Ірини Фаріон Софія Особа. 

Можливо, в усьому винний… Сергій Жадан. Фраза з його пісні «Автозак» «Нах*я мені система, що працює проти мене?» просто ідеально описує настрої учасників. Хтось ще у перший день протестів вивів ці слова на плакаті, а далі, як кажуть, «понеслося». Слово з трьох літер посіло чільне місце на плакатах, воно повторювалося у різних варіаціях, хоча досі усі українські революції цілком обходилися без цього: і революція на граніті, і Майдан-2004, і Майдан-2013 були достатньо «культурними». Але нині інші часи – війна. Можливо, саме тому тяга громадян, особливо молоді, до нецензурної лексики зросла. 

Скриньку Пандори, без жартів, відкрив сам Путін: за свої злочини він отримав усім відоме принизливе прізвисько, яке вже багато років звучить у багатьох державах як фірмовий вигук. Але це був лише початок…

Вже 24 лютого 2022 року ракетний крейсер «Москва», підійшовши до українського острова Зміїний, почув епічну фразу про «рускій воєнний корабль» та її відоме продовження. Крейсер з горя врешті утопився (насправді був знищений ВМС України 14 квітня 2022-го), а фраза натомість стала брендом, з’являючись і на марках, і на футболках

Саме так в українському публічному просторі розпочалася ера дозволеного мату, у якому добре розбирається Віталій Чепинога. У минулому він – нардеп кількох скликань, піарник та політтехнолог, а нині – популярний блогер, майстер слова з десятками тисяч підписників у соцмережі. Кожен його пост тисячі лайків і майже кожен приправлений матюком. Тож за консультативним висновком щодо нецензурщини останніх протестів «Главком» звернувся до правильного експерта. 

«Англо-сакси, крім свого fuck`у, нічого не зберегли»

Пане Віталію, як ви ставитеся до матюків на Картонковому протесті?

Цей протест – він про свободу, в тому числі про індивідуальну свободу. А те, що люди пишуть матюки на картонках, то це абсолютне природне явище, яке свідчить про розкріпачення цих людей. Вони – вільні, вони – не пригноблені, вони не соромляться «заборонених слів» і не соромляться проявляти свої емоції.

– пояснює Чепинога на своєму Facebook.

Кажуть, що всі матюки – спадок Московії…

Ну так, а українці завжди були цнотливі і розмовляли чистою літературною мовою києво-черкаського підвиду і ніколи не казали поганих слів. Абсолютна нісенітниця… Мат – це органічна частина мови, і вона присутня у будь-якій мові, українській зокрема.

Інша річ, що не всі культури зуміли подбати про свій мат. Англо-сакси, приміром, крім свого fuck`у, нічого не зберегли, а от українці – інша справа. 

Нам мат необхідний як нормальна реакція на процеси, які відбуваються тут і зараз. Бо коли тобі на голову летить «шахед», ти не будеш казати «о, матінко моя, яка прикрість». Ти заволаєш «та *** твою мать, щоб ви всі, п***ри, на*уй здохли!». І це природно, хіба ні?

Але ж без мату обійшлися і у 2004-му, і у 2014-му. Тоді теж були складні і навіть трагічні часи… 

Не обійшлися. Просто не виносили мат на плакати. А нині Україна збагатила світовий банк матів такими своїми перлами, як «рускій воєнний корабль» і «Путін – х**ло» – це гасло харківських вболівальників тепер знають усі, від дипломата Андрія Дещиці і до кожного, хто прочитає його на шкарпетках чи футболці. 

Так що не треба бути ханжою і казати, що в українців такого ніколи не було. Було, ще й як… Просто матюки у нас якісь… лагідні, я б так сказав. І ми їх вживаємо для сполучення слів, для висловлення емоцій, а не так, як росіяни, – взагалі замість мови. Згадайте перехоплення розмов окупантів, яке робить СБУ: вони матом говорять з дружинами, матерями, коханками, дітьми, з усіма… Ні, ми не такі.

«Шевченко не цурався нецензурних слів та сороміцьких віршів»

Між іншим, у нас є своя власна лайка…

Та є… Я її називаю «матюками Котляревського», бо насправді це ніякі не матюки: «трясця твоїй матері», «хай тобі грець!»… Був такий османський мандрівник – Евлія Челебі його звали – так от, коли він у XVII столітті навідував Україну, то казав, що найбільш вживана лайка у нас, це – «чорт», «свиня» і «собака». 

«Щоб тебе качка копнула», «щоб тобі в горлі пір’я виросло»…

От-от! Але це більш літературний варіант, не всі так вміють… Хоча я оце про літературу згадав… Трапився мені нещодавно на очі лист нашого святого Тараса Шевченка до поміщика Закревського, де він пише, що підчепив венеричну хворобу, і називає це діло таким милим словом «х*ярик». 

(«Великий мій і щирий друже Вікторе Олексійовичу! Постигла мене долоня судьби або побила лиха година. Як хочеш, а воно однаково; ось що, у мене оце з тиждень уже буде, як я од якоїсь непотребниці або блудниці нечестивої купив за три копи меди, і знаєш, яку я цяцю купив? Ой братику-лебедику! Отакий зелений, як оцей сучий папір... Аж сором вимовить, ху...ху...[х*ярик]!.. Ох, аж страшно!» – так дослівно писав Шевченко у листі від 1843 року – «Главком»). 

Або був у нього в записній книжці і такий сороміцький віршик: «Балакучий, балакучий, вивіз звечора на кручу, *балися на горі аж до самої зорі» (зафіксовано в альбомі Шевченка за 1846-1850 роки – «Главком»).

Це таке передбачення про Щекавицю?

Не знаю… Але ж ми Шевченка все одно любимо, правда? Точніше, ми його любимо не за те, що він – пророк, а за те, що він – нормальна жива людина з передбачуваною реакцією та емоціями.

Або от вам ще історія: нещодавно проводили розкопки і знайшли прясельце часів Київської Русі – це така штука, яка насаджується на веретено. Звичайна утилітарна річ, нічого особливого… Так от, там хтось нашкрябав слово «бл*дь» – чому й навіщо, бозна, але щось воно, напевно, для автора та й означало…

«Матюками треба вміти користуватися»

Є версія, що матюки – ознака високого інтелекту. Мотивація тут така: якщо не застосовувати їх повсякчас, а тільки спонтанно в моменти емоційного сплеску, то вони виступають як маркер швидкої реакції. А швидка реакція притаманна людям з неабияким розумом…

Я вважаю, що матюками просто треба вміти користуватися. Є люди, яким вони не личать і які стають некрасивими, якщо вживають їх. А є люди, для яких матюки – це щось дуже природне, і вони матюкаються вишукано і піднесено, як, наприклад, Лесь Подерв’янський. У 1990-ті усе моє покоління говорило цитатами з Подерв’янського, і це було абсолютно органічно…

А з політиків хто красиво матюкався?

Іван Степанович Плющ. Він це робив якось так дуже по-народному… Але ще раз повторю: матюки – це як леопардові штани, не всім вони йдуть і не всім треба носити. 

Навіть боюсь питати про тих, хто був і залишається для нас іконами націонал-демократії та парламентаризму – про В’ячеслава Чорновола, приміром…

Скажу так: чув, як міг матюкнутися Степан Ількович Хмара або Левко Григорович Лук’яненко. Але загалом їм це було не притаманно – це щось, що виходило за межі… Такі люди обходилися без матюків… 

А ви не намагалися обходитися без матюків? Що вам дають нецензурні слова?

Знаєте, мій товариш – Олесь Доній – дав собі якось зарок не матюкатися. І не матюкається. А я сам собі таких обіцянок не давав. Хоча в моїй родині такого не було – у мене ані батько, ані дід нецензурних слів не вживали. А я от матюкаюсь, щоб щось підсилити або когось розсмішити. 

Для мене це не окремий байт інформації, а такий собі сполучник, потрібний, щоб полегшити спілкування. Матюк – він передує всьому, бо це – чиста експресія, і мені здається, що первісні люди передусім освоїли матюки. Тож якби хтось писав правдиву історію людства, він би мав її почати так: «Спочатку було слово, і слово було – х*й». 

Ось так я й пропоную завершити наше інтерв’ю… 

Наталія Лебідь, «Главком»

Джерело