Альтернатива газу лежить під ногами

Професор Володимир БОНДАРЕНКО: За найскромнішими підрахункам, запасів вугілля має вистачити Україні на 100—150 років. ВУГІЛЛЯ СЕРЕД ПРИРОДНИХ ЕНЕРГЕТИЧНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ СТАНОВИТЬ 98%, РЕШТА 2% — ЦЕ НАФТА, ГАЗ ТОЩО. А В ЕНЕРГЕТИЧНОМУ БАЛАНСІ В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВУГІЛЛЯ СТАНОВИТЬ ЛИШЕ 27%. ТИМ ЧАСОМ, У НІМЕЧЧИНІ — 67%, У КИТАЇ — 78%, У США — ПОНАД 70% 

Підземна газифікація вугілля — спосіб розробки вугільних родовищ, який базується на фізико-хімічному перетворенні вугілля в горючі гази в надрах за місцем залягання (in situ).

Незалежна Україна досі залишається залежною від російського постачання газу, оскільки є одним із найбільших у Європі споживачів блакитного палива. Тим часом, ця залежність, як кажуть вчені, аж ніяк не є фатальною. Головну роль у енергетичному балансі України, стверджує завідувач кафедри підземної розробки копалин Національного гірничого університету професор Володимир БОНДАРЕНКО, мають відігравати вітчизняні енергоносії, здатні істотно потіснити імпортний газ. Щоправда, для цього потрібні сучасні технології.

— Володимире Іллічу, чи може Україна стати енергетично незалежною державою?

— Безумовно, але для цього слід правильно розпорядитися наявними ресурсами. Кожна країна розглядає свій енергетичний баланс, враховуючи, яких корисних копалин багато, а яких мало. Так от, вугілля серед природних енергетичних ресурсів України становить 98%, а решта 2% — це нафта, газ та інше. Таким чином, напрошується висновок: ми маємо думати про те, як нам цим скористатися. Проте вугілля недооцінене спочатку. Наведу дві такі цифри: в енергетичному балансі нашої країни в роки незалежності близько 40% становить газ, який ми здебільшого купуємо за кордоном, і лише 27% — вугілля. Наприклад, у Німеччині частка вугілля в енергетичному балансі становить 67%, у Китаї — 78%, у США — понад за 70%. Напрошується висновок, якщо є своя сировина, по якій ми ходимо, то ми маємо її належним чином використати. Звісно, є багато причин, які сприяли тому, що ми не відмовляємося від газу й продовжуємо його купувати. Однак через це ми занедбуємо вугільну галузь. Тим часом, вугілля є хорошим енергоносієм. За найскромнішими підрахункам, його запасів Україні має вистачити на 100—150 років. Деякі фахівці називають й іншу цифру — 400 років. Одним словом, вугілля на території нашої країни дуже багато — і кам’яного, й бурого. Іноді говорять, що спалення вугілля призводить до забруднення довкілля, але все це має місце, лише якщо використовувати недосконалі котли. У всіх країнах Європи, де я був, взяти хоча б Польщу або Німеччину, крім білої пари з труби теплової станції, нічого не виходить. Бо йде спалення в циркулюючому киплячому прошарку. У казанах такі параметри температур, що всі речовини осідають і не виходять в атмосферу. З цієї причини й така частка вугілля в енергетичному балансі. До того ж, слід враховувати, що ціни на вугілля — найстабільніші. Але в нас на переваги вугілля не звертають уваги. Якщо за радянських часів в Україні щороку видобували 220 млн. тонн вугілля, то сьогодні ледве дотягуємо до 80 млн. тонн. Звісно, для використання вугілля потрібні інші, сучасні технології. При цьому не треба ходити за тридев’ять земель, аби придбати котли, про які я говорив. Їх виготовляють і в Україні дуже успішно, а розробки є в Інституті вугільних технологій НАН України. Донецька область, наприклад, уже років п’ять замінює котли.

— Невже значення вугілля не розуміє керівництво країни?

— Я б так не сказав. Думаю, що певні прорахунок був іще в 90-ті роки, коли Україна почала інтегруватися в світову економіку. Тоді дійшли висновку, що вугільна промисловість нерентабельна. Як фахівець я теж вважаю, що чимало шахт слід було б закрити. Але, закриваючи, слід було будувати нові, де видобуток вугілля економічно вигідний. Крім того, багато чого в галузі змінила приватизація. Наприклад, об’єднання «Павлоградвугілля», будучи державним підприємством, працювало задовільно. Тепер його показники перевершують усі очікування. Це високорентабельне вугільне підприємство. Там працюють хороші менеджери, закуповуються сучасні машини. І так працює не лише «Павлоградвугілля», а й ціла низка шахт Донбасу — вугільним підприємствам потрібен ефективний власник. Це чудово розуміють у Мінвуглепромі й уряді. До речі, в Україні розроблена енергетична стратегія країни до 2030 року, де є й вугільний напрямок, над яким працювали вчені нашого університету під керівництвом академіка Г. Півняка.

— Однак для того, щоб перевести нашу теплоенергетику з газу на вугілля, потрібні великі капіталовкладення. Можливо, простіше ставити сучасні й економні газові котли?

— Усе визначають ціни на енергоносії, але проведені розрахунки свідчать на користь вугілля, якщо ціни на газ стануть надто високими. До речі, з вугілля можна отримувати газ. Проблемою газифікації вугілля наша кафедра займається багато років. Ці технології добре відпрацьовані й використовуються у багатьох країнах світу. Існує підземна й наземна газифікація вугілля. При підземній вугілля спалюється в місцях залягання. Через одну трубу під землю подається кисень, через другу на поверхню виходять гази, які після очищення можуть використовуватися й у побуті.

У 1868 р. німецький і британський інженер Карл Вільгельм Сіменс висунув ідею про можливість підземної газифікації вугілля на місці його залягання, подібно до процесів газифікації на газових заводах . Незалежно від Сіменса цю ідею на початку 1880-х років сформулював і розвинув російський хімік Дмитро Менделєєв, який прийшов до неї, досліджуючи методи боротьби з пожежами вугільних пластів на шахтах Донецького вугільного басейну. Вчений запропонував керувати процесом горіння пластів і продуктивно використовувати виділені гази. Вбачаючи значні перспективи цього способу, Менделєєв писав: «Настане, імовірно, з часом навіть така епоха, що вугілля з землі виламувати не будуть, а там, в землі його зуміють перетворювати на горючі гази й по трубах будуть їх розподіляти на далекі відстані». Він же сформулював і загальне технічне рішення задачі: «Пробуривши до пласта кілька отворів, один з них слід призначити для введення, навіть вдування повітря, інший для виходу, навіть викачування (приміром інжектором) горючих газів, які потім легко вже провести навіть на далекі відстані до печей».

Газифікація вугілля широко використовувалася, наприклад, в ПАР, коли країна була в економічній блокаді. Вона успішно виживала, мала вдосталь газу, а при зріджуванні цього газу виходило ще й автомобільне паливо. Це дуже прогресивна технологія. У Європі підземна й наземна газифікація вугілля застосовується дедалі ширше, й наша кафедра бере участь у міжнародному проекті, де задіяні 12 компаній з Англії, Німеччини, Польщі, Бельгії. Випробувальні роботи проводитимуть на польській шахті, зараз там перебувають два наші співробітники. В Україні газифікацією вугілля почали займатися ще в 30-ті роки, але потім, коли з’явився дешевий природний газ, проекти згорнули. Хоча останніми роками про цей досвід згадали в Луганській області, там проводили всеукраїнську нараду, запрошували наших вчених, щоб оглянути об’єкти, на яких передбачалося проводити газифікацію. Не забувають про неї й у Мінвуглепромі. Років десять тому нам і «Дніпрогіпрошахту» замовляли розробити три проекти — в Черкаській області, де вугілля залягає на глибині всього лише 80 метрів, у Західному Донбасі, де залишалися запаси у відпрацьованій шахті, та для Синельниківського буровугільного басейну. Цю роботу розпочали, але надалі припинилося фінансування. Мені відомо, що урядова делегація України двічі відвідувала ПАР, аби придбати технологію й обладнання «на корені». Але одного разу там попросили мільярд, другого — ще дорожче. На цьому все й закінчилося. А у своїй Вітчизні пророка, як відомо, немає, хоча в нас є свої фахівці, до яких звертаються закордонні компанії. Звісно, подібна робота вимагає серйозного підходу: розробки бізнес-плану, залучення менеджерів, але газифікація вугілля — це не фантастика, це те, що працювало й працює зараз, причому на всіх континентах.

— Вугілля, на відміну від газу, дає відходи, чи не означає це, що при широкому використанні вугілля Україна потоне у відвалах золи й териконах?

— Сучасні технології дозволяють уникнути багатьох проблем. Наш колектив, наприклад, розробив технологію, що дозволяє використовувати в ролі палива вугільні відходи. Їх зараз дуже багато в Україні — 120 млн. тонн. Вони лежать у шламовідстійниках або відвалах у пилоподібному стані і є пожежонебезпечними. Для того, щоб використати ці відходи, треба їх перетворити на гранули або стрижні. Потім їх можна перевозити й спалювати як паливо. Вугільні стрижні, виготовлені на спеціальних установках, ми відправляли на експертизу до Інституту вугільних технологій НАН України. Висновок був таким: навіть при зольності 55—60% вони чудово спалюються, не даючи відходів. Раніше в Україні робили брикети з бурого вугілля, але вважали це економічно невигідним. Ми звернули на це увагу й постаралися зробити установку з виробництва вугільних стрижнів, яка була б економічною. Тепер півтора десятка таких установок працює в різних областях України. Сировина береться з шламовідстійників при фабриках зі збагачення вугілля. Для підвищення енергетики можна додавати до стрижнів органічні відходи сільськогосподарського виробництва або харчової промисловості. Є в нас й інша розробка — з розподілу вугілля й породи з териконів.

— Зараз, в умовах газової кризи, багато пишуть про енергозбережні проекти, аж до використання в ролі палива соняшникового лушпиння або соломи. Як ви ставитеся до подібних пропозицій?

— Усі вони заслуговують на увагу й повагу. Треба також займатися вітроенергетикою, сонячними батареями — всім, що може давати тепло або електрику. Поки ці проекти в Україні виглядають доволі екзотично, хоча в перспективі здатні давати до 10% енергетичного потенціалу. Але якщо говорити про енергетичну проблему в державних масштабах, то для України є два перспективні джерела енергії з її надер — уранова руда й вугілля. Відповідно, слід розвивати ядерні й теплові електростанції, а для опалювання житла треба ширше застосовувати електроенергію. Є, щоправда, ще газогідрати на шельфі Чорного й Азовського морів. Деякі фахівці вважають, що газу в них стільки ж, скільки повітря в атмосфері. Однак ця тема є малодослідженою. Хочу зауважити, що високі технології, зокрема й у енергетиці, не так легко торують собі шлях. Європа за останні двадцять років тричі поверталася до проблеми газифікації вугілля. Наразі знову спостерігається бум. Думаю, що й ми стоїмо на порозі великих змін, оскільки час дешевого імпортного газу для України закінчується.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ