Без дефiциту правди

Сiм рокiв тому, 30 сiчня 2013-го, пiшов з життя видатний український поет, одесит Валентин Леонiдович Мороз. Вiн з’являвся у моєму життi епiзодично. То ж коли почув був про ув’язненого Валентина Мороза-правозахисника, вельми здивувався. Та невже це вiн, радiожурналiст, розважливо-обачний поет? Але ж нi, то був не двiйник, а львiвський дисидент, автор гострих полiтичних памфлетiв.

Вперше я побачив цього поета в редакцiї багатотиражки Одеського полiтехнiчного iнституту, в якому я студiював. На зiбрання лiтстудiйцiв його запросив Олекса Рiзникiв, працiвник тiєї ж газети.

Валентин Леонiдович сидiв поруч. Прочитавши щось зi свого поетичного доробку, ще до закiнчення обговорення вiршiв заспiшив на радiо. Подавши менi руку, запитав, звiдки я родом.

— З Вiнниччини. Iз села.

— Я здогадався, що ти — наш хлопець, коли почув твiй вiрш про українську пiсню. Заходь при нагодi до мене, на обласне радiо.

Але така нагода трапилась аж влiтку. Студзагiн готував «десант» до Криму, на будiвництво Пiвнiчно-кримського каналу (насправдi облаштовували прилеглу автомагiстраль). Повiдомили, що до пiвострова доберемось на теплоходi, що привнесло певну романтичнiсть.

Я жив i навчався виключно за рахунок стипендiї. А тому одразу зголосився до списку добровольцiв з полiтехнiки.

— Перебуду канiкули на будiвництвi каналу, — повiдомив Валентину Морозу й наївно зiзнався про справжню мету. — Може зароблю бодай на штани, якщо не на костюм.

— В такому разi описуй цiкавi епiзоди й надсилай сюди, на радiокомiтет.

Я справдi зготував кiлька репортажiв, що були переданi по дротовiй радiомережi. I яке ж було моє радiсне подивування, коли В. Мороз запросив до бухгалтерiї отримати гонорар.

— Може вистачить ще й на сорочку i шкiряний ремiнь до штанiв.

— Я вже придбав у комiсiйному навiть пiджак, — похвалився йому.

Наразi до кабiнету зайшов стрункий симпатичний чоловiк.

— Знайомся. Це поет Володимир Руткiвський, мiй колега.

— Студент? — здогадався той, приязно простягнувши руку. — Чи не ти надсилав нам репортажi з Криму?

Я згiдно мугикнув.

— А як ви здогадалися?

— Рука з мозолями. Писав, що розвантажував пульмани. Наковтався цементної пилюги?

— Лише два днi. Засинав з хлопцями вiд утоми одразу. Не до танцiв було.

А пiд Новий рiк О. Рiзникiв запросив мене до ватаги колядникiв. Ходили за заздалегiдь домовленими адресами. До україномовних iнтелiгентiв — викладачiв, письменникiв та художникiв. Я носив наколядоване.

Чи не Олекса повiв нас до В. Мороза, який мешкав у районi Старокiнного ринку. Я зорiєнтувався, що йдемо по вул. Севастопольськiй, на якiй сусiдила з поетом моя тiтка Марiя Шумейко, що дiсталася до Одеси пiд час голодомору в 30-х роках. Як гостинно приймала нас сiм’я цього письменника, можна здогадатися по тому, наскiльки важчою стала чимала торба з наколядованими кiльцями начасниченої ковбаси та пирiжками.

Коли поверталися назад, до трамвайної лiнiї, я запропонував заколядувати пiд вiкном моєї родички. Мешкала вона в квартирi старого одноповерхового будинку. Тiтка Марiя й сусiди настiльки були зворушенi, що прохали прийти ще й на Рiздво Христове.

Пiсля суду над трьома правозахисниками (1972) я вважав за доцiльне виїхати з Одеси, в якiй зазнав репресiї за вiдмову «допомогти слiдству», як застерегли на останньому допитi в КДБ.

Востаннє я зустрiвся з Валентином Морозом через багато рокiв. Вже у Києвi, на з’їздi письменникiв. Вiн стояв у кулуарах, опираючись на паличку, напевно, пiсля важкої хвороби. Одначе упiзнав мене, приязно усмiхнувся й одразу скаламбурив.

— I тодi ти поїхав до Криму, щоби заробить на костюм. Як ото у Володимира Сосюри: «I тодi я пiшов до Петлюри, бо у мене штанiв не було».

— Дякуючи гонорару на радiо, втiшений був ще й шкiряним паском i тiльняшкою з одеської барахолки

Пам’ятною зосталася зустрiч з одним поетичним виданням В. Мороза.

Наприкiнцi лiта 2019-го я нарештi навiдався до Одеси й зупинився в О. Рiзникiва. Чи не того ж дня привернула увагу тоненька збiрочка на пiдвiконнi. Прiзвище автора — В. Мороза — одразу спонукало погортати її.

Ми чистим мову вiд чужинцiв
I московiтам твердо кажем: Е! —
Для слави свiтового українства
Фонема Е живе! живе! живе! —

вичитав з одного вiрша.

— Якi вдалi рядки про нашу мову! — пiшов до приятеля, який щось вишукував в Iнтернетi. Зазвичай для свого кореневого словника. — В «Лiтературнiй Українi» я опублiкував був статтю про те, що топонiми наших поселень, на вiдмiну од росiйських, повиннi мати закiнчення Е: Глобине, Рiвне, Коблеве...

— А не МукачевО, БереговО, як ото прагнуть деякi русини Закарпаття,— пiдтримав господар.

Дочитавши збiрку, знову вiдволiкаю приятеля од кореневих дослiджень мови.

— Знайшов у Мороза вiрш iз присвятою лiтературознавцю Григорiю Зленку, з яким я працював у видавництвi «Маяк».

З усiх народiв, що жили на свiтi,
Лиш ми собi неслави зажили.
Про нас прийдешнi будуть говорити:
«Це в них здихали з голоду орли».

— Слушний докiр суспiльству, в якому бракує Прометеїв, здатних на самопожертву, — погодився Олекса й сумовито додав: — Це був справжнiй поет-патрiот. Негаласливий, але вiдданий українськiй справi. Якому можна було вiрити iще в ту лукаву епоху, з якої ми вийшли.

З поетичного доробку В. Мороза у мене збереглася його збiрка «Дерево на обрiї» (1969). I автор завше бачиться менi у приємних спогадах про молодiсть на небокраях одеських берегiв.

«Життя коротке. Поспiшайте творити добро», — радив Олександр Довженко. Я лише додам, що треба дякувати й носiям добра. Хоча б у спогадах про них.

I виокремлювати на вдячнiсть тих письменникiв, якi творили без дефiциту правди.

Iван МАЛЮТА. Письменник, заслужений журналiст України. м. Київ