У 1963-у Конгрегація доктрини віри Римсько-католицької церкви оприлюднила вчення, в якому йшлося, що «спалення тіла не стосується душі й не перешкоджає всемогутності Бога відновити тіло». Тому ця практика не суперечить християнській релігії.
Чи є у Святому Письмі вказівки для «правильного» поховання? Чому досі «кондові православні» засуджують кремацію? Чи воскреснуть після другого пришестя воїни, попіл котрих розвіяний на полі битви? Як церква реагує на виклики часу?
Про це «Лівий берег» розпитував професора Київської православної богословської академії ПЦУ, доктора богослов’я, протоієрея Костянтина ЛОЗІНСЬКОГО і ректора Львівської духовної семінарії УГКЦ, директора Школи біоетики УКУ, доктора морального богослов’я, священника Ігоря БОЙКА.
Помісні православні церкви схиляються до традиційного поховання тіла в землю, хоча й не виключають кремації, коли це необхідно. Але й тут є винятки. Наприклад, Церква Греції забороняє священникам відспівувати померлих, яких піддають кремації.
У Православній церкві України запевняють, що воскресіння померлих не залежатиме від того, чи вони були поховані, чи спалені.
За словами Костянтина Лозінського, у Святому Писанні нема прямих заборон на спалювання тіл покійних.
«Є традиція від часів Старого Заповіту ховати людину в землі. Але ж ми повинні враховувати реалії нашого життя. От, скажімо, в Києві помирати дуже дорого. Ціни за ритуальні послуги захмарні. Тому багато людей погоджуються на кремацію рідних. Але неважливо, спалять тіло чи не спалять. Головне для православного християнина — щоб померлому було віддано останню шану, тобто щоб відбувся чин поховання, щоб за померлого молилися», — зазначає богослов.
Він розвінчує забобони де-яких «кондових православних», мовляв, спалена людина не воскресне з мертвих під час другого пришестя, і закликає не слухати цих байок: «А якщо люди загинули в авіакатастрофі, потонули в морі, то що — вони не воскреснуть чи на Страшний суд не прийдуть? А якщо людину розірвало снарядом, то вона постане на Останньому суді без голови, чи без руки, чи без ноги? Та ні. Ми воскресаємо для життя вічного по волі Божій, і тіла знову стануть такими, якими були, тільки, звісно, преобразяться».
Ці запевнення особливо важливі для родичів загиблих воїнів. Часто полеглих привозять у закритих трунах — зі зрозумілих причин. Але в якому стані не було б тіло, хай це навіть буде якась його частинка або попіл, — це не перешкода для майбутнього воскресіння.
Отець Костянтин, який не перший рік є військовим капеланом і не раз хоронив загиблих, переконаний, що можливість поховати тіло дуже важлива для рідних: «Я ховав хлопців у закритих трунах. Якщо воїн згорів у БТР, то можна уявити, що там у домовині. Але для родичів, для близьких неважливо, в якому стані тіло. Важливо, що вони його можуть належно поховати, зможуть прийти на його могилу, помолитися й поплакати».
Часи нині такі — чи не щодня стикаємося зі смертю. І священник вважає, що було б добре, якби люди залишали розпорядження щодо свого поховання, аби справді виконати їхню волю, а не побажання рідних. «Я, наприклад, своїй дружині вже давно, ще тільки війна почалася, заповів, як мене хоронити. Ми вирішили це питання. Думаю, що для всіх було б корисно залишати свою останню волю», — зазначає отець Костянтин.
Він скептично ставиться до історій з розвіюванням попелу над морем чи де б це не було. Часто йдеться про відомих людей, «зірок», на славі яких навіть після смерті хтось намагається спекулювати. Але коли попіл розвіється, шум ущухне, шоу завершиться — чи залишиться в серцях пам’ять про померлого?
Католицька церква також надає перевагу традиційному способу поховання: тіло після смерті має бути покладене до гробу і поховане в землі. Але також змушена відгукуватися на виклики часу.
«Коли ми говоримо про біоетику, був час, коли церква, скажімо, вирішувала, як чинити з трансплантацією органів. І, дослідивши це питання, дійшла висновку, що це добра практика. Те саме було з кремацією», — пояснює богослов Ігор Бойко.
Він розповідає, що в 60-ті роки минулого століття у великих містах виникла проблема з місцем на цвинтарях. Потреба в кремації була дуже актуальною, і церква, вивчивши питання, заявила, що не заперечує.
За словами священника, було б добре, щоб не тільки родичі ухвалювали рішення про спосіб поховання людини, а й щоб сама особа могла залишити останню волю щодо кремації чи традиційного поховання.
Водночас застерігає: навіть у разі кремації з прахом необхідно поводитися з належною шаною: «Хтось каже, що попіл можна розвіяти в садочку чи на березі озера або моря. Церква натомість наполягає на тому, що навіть після спалення прах має бути похований у землю. Най-краще, щоб це було відповідне місце на цвинтарі, куди можуть прийти рідні, близькі цієї людини, віддати останню шану, помолитися, запалити свічку, побути разом на могилі».
А ще богослов застерігає від того, щоб зберігати прах удома, а тим більше — в медальйонах, інших прикрасах. «Дехто робить із прахом кулони, які носить на шиї, або поміщає його в перстень. Церква цього не допускає і не схвалює. Церква наголошує, що треба ставитися з пошаною до тлінних останків померлого», — каже отець Ігор.
Найважливіше ж, наголошує він, не сумніватися, що в будь-якому разі Господь може воскресити людину до вічного життя.
«Хтось може підірватися на міні, й тіло може бути настільки понівечене, що мало що від нього залишиться. Але ми повинні усвідомлювати і вірити: для Бога нема нічого неможливого, — зазначає богослов. — Бог настільки могутній, що у своїй любові до людини дарує їй безсмертну душу. І після нашої смерті настане воскресіння, до якого ми всі покликані і про яке говорить Христос: «Я прийду судити живих і мертвих». І з гробів постануть мертві, бо Господь має силу воскресити до життя тіло навіть з праху. І це вже буде інше тіло — преображене».
Леся ФЕДІВ
Чи воскреснуть мертві після кремації?
