А є й інші дівчатка. Татові спортсменки. Ті, які в двадцять, у тридцять, а хтось і в п’ятдесят досі змагається із татом, досі доводить йому, що варта, що зможе, що заслуговує. Таких, як ви вже могли здогадатися, немало.
Татова спортсменка завжди перша у соціумі. Їй там і не болить зовсім. На порожнечу вона одягає чергові нагороди, і та порожнеча вже не здається такою тяжкою й чорною безоднею. У ній усе ж дещо блищить.
Бо подивитися глибше — страшно.
Татова спортсменка ставала сильнішою щоразу, коли мама показувала, навіть не говорила, а просто показувала, що його, тата, нема за що поважати, що він не знає, що він не вміє, що він не розуміє, що мама — головна, що вона — сильніша, що вона — тягне все на собі, що… Що він у цьому домі не король. І — не бог.
Хоча він, тато, і не був поганою людиною. І поганим чоловіком не був.
Татова спортсменка знає, що нічого в житті не дається легко. Знає, що в чоловіках нема опори і вірити їм не можна. Знає, що у чоловіків марно чогось просити. Знає, що з ними, з чоловіками, щось не так. Все не так. Що від них — ні безпеки, ні радості, ні-чо-го. Знає це все, а тому не визнає чоловічої сили. Не визнає чоловіків. І змагається з ними все своє життя.
Телефонує татова спортсменка частіше мамі. Татові — на свята. А татові очі — блакитні і сухі-сухі.
І коли вже татовим спортсменкам стає дуже боляче, навіть під отим блиском успіху у соціумі, який насправді вже випалив все живе всередині дотла, вони починають прокидатися і шукати, де ж їх надурили. І знаходять. Й отримують відповіді. Татові спортсменки — кліше, але ж… — як фенікси! І — татові сонечка! Їм просто треба було про це згадати. Треба було це відчути.
Це відчує і тато. Якось зранку він подзвонить їй сам. І тихо заплаче у слухавку. Він нею пишається! Дуже! Він просто боїться про це сказати. Не знає, чи йому можна. Він у неї завжди був. Він — є! У ній. У тому, як спритно вона летить до кожної своєї цілі, у тому, як сміється і як дзвінко співає, у тому, як любить перемагати, й у її стійкості, у її непоказній ніжності й особливій харизмі, у вмінні любити світ. Тільки вона не знала, що то у ній — тато, що то у ній — бог. І що з ним, із татом, як і з богом, змагатися не треба. І доводити не треба.
«Я так тебе люблю! Пробач! І я… прощаю тебе… Твоя татова принцеса».
Що стається тоді з королевами, запитаєте ви?..
Королеви вчаться бути ніжними.
Марина ЗАБУРАННА. Як виростають татові спортсменки ( текст)
