Цього фільму давно чекали, про нього багато писалося у соціальних мережах. «Соловей співає» — така його назва. Соловей співає, доки голос має. Кожна пташина впізнається за її голосом. Заберіть цей голос — і забудеться й сама птаха. Коли ж у народу забрати рідну мову — щезне, розчиниться поміж чужинцями й сам народ.
Минулого тижня фільм «Соловей співає» побачили, нарешті, й в Одесі.
Коли б глядна зала кіноцентру «Сінема Сіті» була удвічі більшою, то й тоді, мабуть, так само не було б де яблуку впасти. Це фільм, що доконче потрібен нам усім без винятку. Всім українцям — і тим, для яких українська мова є природною у щоденному побуті. І тим, хто догідливо переходить на мову співрозмовника, якщо той заговорив до нього російською. І тим етнічним українцям, котрі послуговуються винятково російською, зневажаючи свою рідну мову, або й зовсім забувши її... Цей фільм потрібен й етнічним росіянам, тим, котрі усе ще гидують мовою держави, громадянами якої є.
Аналізуючи мовну ситуацію в Україні, автори фільму — режисер Сергій Кримський та автор сценарію і продюсер Леся Воронюк — намагаються дослідити не лише наслідки, а й причини конфронтації довкола україн-ської мови. З’ясувати не лише наслідки, а й причини такого стану речей — через призму історії та лінгвістики. Це не фільм-протистояння, а фільм-роз’яснення, фільм-заклик, фільм-надія. Та, котра, як відомо, щезає останньою… А мова — наш, під нинішню пору, останній рубіж, наш державний кордон…
У залі, назагал, були люди, котрих не треба ні в чому переконувати. Були молоді воїни ЗСУ — їм це потрібно, — сподіваємось, що українізація у війську буде поглиблюватися. Були, звісно, й ті, котрі ще залишаються російськомовними. Кого хоче захищати російський президент. У РФ, до слова, на законодавчому рівні твердять, що українці, як і білоруси, є носіями російської мови. Себто що в тих і в тих нема споконвіків своєї, рідної мови. Про те, що українців три століття силоміць переінакшували на російську мову, звісно, не йдеться. Переінакшували в буквальному розумінні слова, ламали через коліно, змінювали ментальність, робили з нації покірливу біомасу, котра мислить шлунком і прагне лишень сильного царя. Переінакшували голодоморами та жахливими репресіями, знищували еліту нації — талановитих, сміливих, відданих та найбільш свідомих, її сіль — хазяйновите селянство. Вживлюючи у свідомість покору і страх. Забираючи, передовсім, рідну мову та насаджуючи силою мову чужу. Наслідки всього даються взнаки ще й по сьогодні…
Прем’єра фільму відбулася у Києві 5 листопада. Й одразу ж, на другий день, у московських ЗМІ, передовсім — в інтернет-мережі, здійнявся страшенний галас. Це незаперечно засвідчує: картина досягла мети, втрапила, як мовиться, в десятку, стала гідною відповіддю московській пропаганді. На жаль, це лише краплина чистої правди, що проривається крізь отой шквал брехні, бруду, знавіснілої маячні, які вдень і вночі виповнюють наш інформаційний простір.
Можна б назвати подвигом ту працю, яку здійснили творці фільму. Втім, подвигом можна назвати й те, про що розповів після перегляду один із глядачів. Три роки тому він перейшов на українську мову у спілкуванні з колегами на роботі. І що лиш йому не закидали! А найдошкульнішим звинуваченням було: неповага до колективу. Ми ж бо всі виховувались колективістами, коли мати свою особисту думку, свою власну поведенцію вважалося чимось дуже негідним. Але молода людина витримала все це. Й тепер цілком пристойно спілкується державною мовою. А найбільший його антагоніст дедалі частіше вживає українські слова та звороти.
І це також — подвиг у нашому дуже неоднорідному, строкатому, нестійкому суспільстві. Вельми слушно сказала одна глядачка: наші бійці там, на фронті, боронять Україну — незалежну, вільну, українську — передовсім, а ми тут, у тилу, маємо свою передову, маємо стати бійцями мовного фронту.
І тут наша надія — на молодь. Старше покоління залишається людьми совєтськими, багато з них живе минулим. А майбутнє — це наша молодь. Останнім часом, незважаючи на деяке послаблення позицій української мови, все-таки частіше чуємо її з вуст саме молодих. Це обнадіює…
Фільм починається досить символічними кадрами бою. Після страшного обстрілу наш боєць, закривавлений, контужений, видряпується з глибокої вирви; він нічого не бачить, але відчуває, що хтось наближається до нього. «Хто? — гукає він. — Мій позивний?». Якщо це ворог — він готовий підірвати себе гранатою…
Вдруге ці кадри з’являються у фіналі фільму. «Свої ми», — чує він у відповідь рідною мовою. Побратими відводять його у безпечне місце, вони співають патріотичну пісню…
Рідна мова — це наше все. Наша історія і наш родовід, наше минуле і наше майбутнє… Мова — це ми самі: не буде мови нашої — не буде нас. Тобто, щось буде, але не ми — українці, зі своїми національними особливостями, своєю ментальністю і своїм обличчям.
Але так воно повелося у світі, що ми всім чомусь заважаємо. Кожен загарбник намагається знищити передовсім нашу мову, бо завдяки мові ми стійкі, як народ, нація. Румунізація на Буковині, мадяризація на Закарпатті, полонізація в Галичині… І, звичайно ж, тотальна русифікація в підросійській Україні. Сусі-ди наші так і пориваються щось від нас відхопити. То землі нашої шмат — територію, сиріч, то історію нашу славну присвоїти, бо власна — не така, бач, зугарна. А то й зовсім знищити наш народ, перетворити на безлику, сіру біомасу, і це — у ХХI столітті. Чому вони так чинять? А тому, певне, що бачать попереду велике майбутнє української нації. Старі європейські нації упродовж своєї історії вже притерлись одна до одної, у них багато спільного. А тут — новопостала велика країна, з незрозумілою ментальністю, слабкою економікою, ще й розмовляють якось незрозуміло. Відчувають: у майбутньому це буде серйозний конкурент їм на світових обширах. У найбільш драматичні моменти нашої історії вони вже не раз полишали українців напризволяще.
Нам треба лише одного: побудувати, нарешті, свою власну, незалежну національну державу. Якщо не стане вона україномовною — стане часткою неприйнятного для нас «русского міра». А ми — як та дівка з приповідки: «Не руште мене, хлопці!», та таким голосом несміливим, що так і вчувається: руште, руште…
Чому ж так? Бо толерантні надміру. Довірливі. Добрі. Не надто агресивні у відстоюванні права на рідну мову, хочемо всім вгодити.
До чого призвела така тактика, цей фільм показує на прикладі сусідньої Білорусі, де білоруська мова майже зникає з ужитку. А з іншого боку — приклад Ізраїлю, котрий ціною неабияких зусиль, а передовсім — працею ентузіастів, патріотів, учених практично із забуття відродили іврит. І всяк, хто емі-грує туди, мусить вивчити державну мову, без цього там нікуди не поткнешся. Але що цікаво! У фільмі є інтерв’ю з колишнім луганчанином, до того ж — переселенцем, нині слухачем спеціальної школи івриту, котрий, ретельно вивчаючи цю мову, щоби бути повноцінним громадянином Ізраїлю, водночас нахабно заперечує державність української мови в Україні… І чому, зрештою, Ізраїль? — запитання із зали. — Чому ізраїльтянам вдалося, а нам — ні? Ми ж не гірші. Та тому, що вони швидко зорієнтувались, згуртувалися, зрозуміли: якщо не буде своєї мови, то не зможуть об’єднатися як держава. У них — консолідація, тому й досягають великих успіхів…
Боронячи своє, нам треба захищатися агресивно, наступально, випереджати ворожу пропаганду. Українська мова — це наш захист. Це, як сказала одна глядачка під час короткого обговорення фільму, не лише наша зброя, це джерело. І це, доповнив її вигук з місця, наш ресурс, це інструмент.
Соловей співає, доки голос має. Називаємо рідну мову і багатою, і барвистою, і солов’їною, але за всіма зізнаннями в любові до неї, щоб не було це лише словами, треба у повсякденному своєму житті завжди і всюди розмовляти лише україн-ською. На роботі, у супермаркеті, на вулиці… Всюди і завжди! А передовсім — з дітьми…
…Перші кадри фільму повторюються у фіналі. Побратими забирають пораненого з поля бою та підбадьорюють себе і його піснею, у якій такі слова: «Я ніколи і нікому не віддам рідного дому», та просять його «не вирубатись». Так, нікому з нас не можна вирубатись, як би не було важко; іншими словами — не можна байдужіти, лінуватися роз’яснювати опонентові правдиві факти про нашу мову, її значення для кожного українця і для держави в цілому — спокійно і без емоцій. Рідна україн-ська мова — наша свобода, наш дім — дім нашого буття у своїй таки державі. Не віддамо свій дім нікому!
Роман КРАКАЛІЯ.
РІДНА МОВА — НАША СВОБОДА