У наш час, час не зрозумілих простому люду реформ, стресів від війни та продажу матері-годувальниці землі, недовго розгубитися і впасти у розпач. Послухаєш передвиборні обіцянки про великі пенсії й зарплати і замислишся: чому ми такі довірливі, чому наші обранці мають нас за ніщо?
Я звертався до всіх урядів України десь із 1997 року, але отримував одну й ту ж відповідь, ніби писали під копірку: такі закони спираються на постанову Кабміну № Х+Х1+Х2… А Салій (П.К.), так той, не читаючи змісту пропозиції, а не скарги, взагалі перефутболював районному прокуророві. Після чергового такого перепасування я змушений був звернутися до пана Зінченка (на жаль, покійного), щоб той, написав йому, підвищив Салія… бо він ще за часів ЦК керував загальним відділом і відфутболював заяви та пропозиції до прокуратури. Нам, мовляв, ніколи возитися з різною шушваллю, а ти, прокуроре, їх там приструни з усією… Невдовзі той Салій випірнув у Черновецького… Ніякої уваги і поваги!..
Не витримав і написав очільникам усіх гілок влади, що моє покоління вчителів ростило й виводило їх у люди, то чому ми залишаємося злидарями, а в хапуг суперпенсії й дачі?.. Лише згодом зрозумів, перехворівши Ющенком, зненавидівши Януковича й озвірівши від Порошенка, що вибирав кота в мішку, який продаватиме землю-Україну… Чому могли ми їх навчити, самі заморочені неіснуючою комуністичною вигадкою про рівність, братерство, комунізм: «Раньше думай о Родине, а потом о себе»?.. А інші вчили, що за ті ж такі гроші відпустять гріхи та ще й нагородять медаллю праведника. Зрозумів, що нині час від Іуди, а не від Ісуса. Для певності перечитав прекрасну працю Едуарда Шюре «Великие посвящённые». Й ще більше переконався, що ми відійшли не тільки від вчення Ісуса, але й Рами, Кришни, Гермеса, Мойсея, Піфагора, Платона… Комусь Божа служба — за промисел!..
Чим більше додається літ, тим частіше приходять на пам’ять епізоди, що характеризували людей моєї молодості, у яких комуністична влада — кого не знищила — залишила рубець страху перед беззаконням і тюрмою на все життя. Цим страхом ще й досі користуються путіни та їхні однодумці…
Наша родина поверталася на рідну Одещину 12 березня 1953 року, через тиждень після смерті Сталіна. Добиралися із Запорізької області дуже важко. Начебто й недалеко, але їхали більше трьох діб з кількома пересадками. Усі залізничні вокзали були переповнені жінками з малими дітьми й чоловіками у формених в’язничних тілогрійках — то після смерті вождя Берія випустив бранців… Мене, якому минув лише тринадцятий, за вартового біля валіз не залишали…
У місті Котовську зупинилися у тітки Таїсії, в якої жили й під час війни. А вже через тиждень батька направили у філіал Котовського м’ясокомбінату, що в Ананьєві. Зі станції Жеребкове регулярно відправлялися вагони м’яса на Москву, Ленінград та Новосибірськ, а ми все одно були для «старшого брата» «хохлами»…
Батьки купили недобудовану, під очеретом, хатинку на вулиці Північнобульварній. Вулиця хвилястою стрічкою оповила північну околицю міста, колишнього відпочинку поміщиків, полковників та генералів імперії. Жителі пишалися її назвою. Та вже на початку 1960-х на нашу Бульварну впали Куйбишев і Пирогов, розрубавши її майже навпіл. Якщо Пирогов якось сприймався на слух, то ніяк не могли второпати до чого тут Космодем’янська, Павлик Морозов, Суворов, Чапаєв, Свердлов... Ну, чекіст Аносов розстрі-лював ананьївців, ну, Котовський-бандит-революціонер одружувався в Ананьєві, а інші?
Бо у нас — свої герої. Чому не пошанувати б письменників Віктора Закруткіна та Петрю Дарієнка? Один — росіянин, інший — молдованин, але ж вони — наші, Ананьївського повіту.
А чим не заслуговує на увічнення у назві вулиці Олексій Григорович Федюк? Майор Війська польського, випускник Одеського університету, староста курсу в Івана Дузя, вчитель майже рівня Василя Фащенка, керівник літстудії, завідувач райвно, директор СШ №1, у якій проходив практику відомий поет Петро Осадчук. Його, Олексія Григоровича, добре, розумне й проникливе слово виховало десятки викладачів української мови, письменників, патріотів. Хіба вбивці українського народу йому рівня? Коли передчасна смерть вирвала його з лав ананьївців, згорьована старенька мати голосила над дорогою дитиною: «Паниченьку мій, ти так мало пожив на цьому світі…». Так, він мало пожив, але багато зробив, щоб його пам’ятали учні й молодші колеги. Мав викладати в університеті, та народження старшого сина спонукало працювати у школі. Тарас, нині знаний поет, лауреат Шевченківської премії, народився потім… Не можуть пробачити «паниченьку»?..
Ходять легенди, із с. Гандрабури Ананьївського повіту почалося коріння маршала СРСР Родіона Малиновського, адмірала Колчака. До речі, Колчаків і нині ще маємо досить… Маємо Героїв війни і за рознарядкою — праці. Дуже багато трудівників нагороджені орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора. Пам’ятаємо георгіївських кавалерів, бо під час голоду їхні хрести рятували від голодної смерті. Є у нас кавалер трьох орденів солдатської Слави і т. д.
Десяток років тому покійний поет й історик, член НСЖУ Павло Гарачук звернувся до міськради, щоб перейменували вулицю Павлика Морозова на одного з героїв-українців. Але по вулиці пройшлася росіянка з Павлодара, зібрала 38 підписів, і Гарачуку офіційно відповіли: народ, мовляв, проти... Невдовзі в районній газеті вийшла її стаття, яка паплюжила УПА. Трохи не дожив патріот…
Ще у 1955 році на вулиці Північнобульварній проживала вчителька Ніна Іванівна Яременко із сином та донькою. Приїхали вони із Вінниччини, де її чоловік працював головою колгоспу. Сусіди нагадували їй про чоловіка, коли бачили, як важко самій піднімати двох дітей. Старший син через якийсь стрес був німим, але не глухим і вчився в технікумі для інвалідів… Час летів. Й ось молодий дипломований спеціаліст приїхав до матері з нареченою, яка закохалася у німого красеня Сергія. Весілля допоміг влаштувати дядько Володя, менший брат Ніни Іванівни. Коли молодят привезли із РАГСу, їх стрічала вся Північнобульварна. Слово для тосту-напучування надали матері нареченого, й вона підвелася виголосити промову.
Та раптом син різко підвівся і, заїкаючись, заговорив:
— Т-т-а-а-ту! Т-т-и п-п-ри—ї—х-х-ав!
Весілля завмерло — всі повернули очі на вхідні двері. На порозі стояв батько Сергія. Здійнявся шквал оплесків, що Сергій заговорив. Син махнув рукою, і все затихло. А він, дивлячись батькові у вічі, чекав відповіді.
— Синку! Ледь встиг, щоб поздоровити і дати благословення. Тебе і твою дружину, а тепер і мою доньку, запрошую до нас жити. Нам потрібні молоді спеціалісти. Якщо ж мати відкине свою гордість і повернеться додому з вами — ласкаво прошу, — сказав, уклонившись, батько.
— Т-т—ти як, м-ма—м-мо?
— Синку, якщо ти заговорив, бо тобі такий дорогий батько, то чому мені відмовлятися від свого щастя? Поїдемо всі разом. Вибачте, діти, і ти, чоловіку, за мою гордість... Важко одній…
Батько обійняв сина, невістку і дружину й оголосив:
— «Волга» подана! Місця вистачить всім. Беріть необхідне, а решту наживемо разом…
Ніни Іванівни давно нема, дядько Володя помер двадцять років тому. Сергій з дружиною їздили до сестри у Німеччину, яка перебралася туди жити. Але міняти Україну на Німеччину не захотіли. Кожному своє…
І подумалося, згадавши давню стресову бувальщину: якого ж нам потрібно стресу, щоб могли будувати щасливе життя, обновивши країну, відкинувши пиху гордості, не слухаючи різних іноземних клоунів?..
Борис ДРАЇМ.
м. Ананьїв.
«ТАТУ, ТИ ПРИЇХАВ!..»