Для людей мого покоління і старших він — символ трудового героїзму і приклад для керівників сільськогосподарського виробництва. Сподіваюся, що й сьогоднішніх.
Мені пощастило жити й працювати поряд з цією видатною людиною. У 1965-у, тоді студент Завадівського сільськогосподарського технікуму, в складі духового оркестру я був на святкуванні 70-річного ювілею Макара Онисимовича, у 1975-у, коли обіймав посаду голови сільської ради, — одним з організаторів відзначення його 80-ліття, а в 1995-у, вже очолюючи Березівську райдержадміністрацію, — сторіччя. Знав і знаю його синів, невісток, онуків, а тепер уже й правнука та правнучку.
Думаю, неправильно замовчувати талант чи й навіть геній Посмітного. Тим більше, коли сучасні «реформатори» аграрного сектора намагаються не помічати позитивних змін у розвитку села, досягнутих попередніми поколіннями, і чи то свідомо, чи від незнання видають його ідеї та його досвід як щось придумане ними саме зараз. На жаль, нинішні вожді не вивчають історію розвитку аграрних відносин, бо ті відносини, з їхньої точки зору, були «червоними», а це апріорі погано. Я працював у колгоспі обліковцем, бригадиром, майже десять років головою і 17 років очолював Березівський район — саме той район, який прославляли двічі Герої Соціалістичної Праці М.О. Посмітний і П.П. Ведута та ще 11 Героїв Соціалістичної Праці, яким путівку до висот дав саме Макар Онисимович.
Те, що господарство із 1924-го, з першого ТСОЗу (товариства зі спільного обробітку землі) з хутора Гладкого, а згодом — села Розквіт, завжди було найкращим не тільки в Україні, а й далеко за її межами, є, насамперед, заслугою беззмінного (впродовж 49 років, аж до 1973-го) керівництва М.О. Посмітного. Це зразок справжнього подвижництва, великого тяжіння людини до землі й великої любові до односельців, простоти, доступності та самовіддачі, його й усіх членів дружної хліборобської родини.
Макар Онисимович мав хист особистим прикладом вести людей за собою і був неперевершеним наставником, вихователем. А скільком колегам-аграріям він допоміг міцно стати на ноги й досягнутим прославити і себе, і рідний край! Таких десятки чи й сотні. Досить назвати найвідоміші імена: Герой Соціалістичної Праці і Герой України Марія Дмитрівна Шолар, двічі Герой Соціалістичної Праці Павло Пилипович Ведута, Євген Полікарпович Овчар з Любашівки, Микола Дмитрович Моторний з Херсонщини. Макар (так з повагою і любов’ю всі його називали) щиро радів, що вони вміють вирощувати щедрі врожаї. Охоче ділився досвідом і зі своїми підлеглими, завдяки чому головами колгоспів лише в нашому районі стали М.Ю. Самборик, П.П. Склярук, А.Ю. Вітюк, Г.Л. Балабан, І.І. Черняк.
Макар Онисимович, мабуть, одним з перших у тодішньому Союзі позбавив селян після роботи в колгоспі багатьох домашніх клопотів. Коли пропаганда лише кричала «Зблизимо село і місто!», він «тихо» робив із села місто — ще й зараз багато райцентрів можуть позаздрити Розквіту. Він зробив так, щоб люди вдома не тримали корів та свиней і не пекли самі хліб, а біля будинків вирощували лише зелень і квіти — всім необхідним їх забезпечувало господарство. Колгосп Посмітного в ті роки мав хлібозавод, олійню, сепараторний пункт, бійню, ковбасний цех, млин, консервний та винний заводи. Селяни могли за собівартістю брати в колгоспній коморі все, що потрібно до столу. Одесити старшого покоління, мабуть, ще пам’ятають магазини Посмітного на Привозі та Новому ринку. Хіба комусь із власників землі було погано?
Макар Онисимович переймався й відпочинком земляків, щоб після важкої роботи мали де розважитися. От і будинок культури у Розквіті працює дотепер. А футбольним фанатом був таким завзятим, що дехто ходив дивитися не стільки на гру, а на те як Макар уболіває. І сини його грали у футбол, й онуки. Духовий оркестр, колектив художньої самодіяльності і знаменитий посмітнівський хор неодноразово ставали переможцями республіканських оглядів. До речі, ці традиції підтримуються й нині. У селі були також лікарня, де навіть оперували, прекрасна школа, бібліотека (всі соціальні й культурні заклади отримували від господарства дотації, й немалі).
Макар Онисимович Посмітний, маючи серед своїх друзів М.С. Хрущова, С.К. Будьонного, Ф. Кастро, міг посісти високі посади навіть у Києві, що йому й пропонували. Однак ніколи не піддався такій спокусі. Мало кому відомо, що після війни він очолював райвиконком, але, пропрацювавши кілька місяців, сказав: «Це не моє. Я селянин. І все». Для нього слово «селянин» було найвищою оцінкою.
Посмітний миттєво орієнтувався у тих ситуаціях, де бачив добро для села, і не тільки для свого. У довоєнні роки в степах Березівщини гуляли суховії, які видували навіть зерно із землі. Ще 1929-го Макар запропонував створити в районі лісозахисні станції (ЛЗС), які задля стримування суховіїв зайнялися б насаджуванням лісосмуг. Так рекомендували вчені з Києва, які й приїхали саме до Посмітного. Щоб сусіди йому не докоряли, запропонував створити такі станції і в селах Демидовому, Мариновому та Ряснополі. Й уже на початку 1960-х лісосмуги стояли надійним заслоном. Стоять, спиняючи суховії, й досі. Що-правда, зараз декому «допомагають» перезимувати дровами. А це не по-господарськи, це — справжня біда.
У наш час великі землевласники вичавлюють із землі все, що можна, і лише незначна частина з них займається науково обґрунтованою сівозміною. Макар Онисимович вважав, що в його господарстві й так достатньо землі (близько трьох тисяч гектарів), а відтак ніхто не зміг до самої смерті переконати його приєднати угіддя відсталих господарств.
Шановний читачу, замислись: Посмітний став керівником у 29 років, маючи коня, плуга та борону. Щоб не забрали все як у підкуркульника, створив ТСОЗ. У членів товариства земля була власною, а обробляли вони її спільно. Чому ж зараз видумують велосипеда? Так, земля повинна мати власника, але чому продавати в одні руки аж 10 тисяч гектарів?! Як би хто себе не називав — колгоспи, агрофірми, ТОВ, фермерські господарства і т.д. — принцип Макара залишається: не треба багато землі, а треба ефективно її використовувати. Пам’ятаю, такий приклад: посмітнівці, які мали три тисячі гектарів, збирали врожаю вдвічі більше, ніж сусіди із села Балайчук, в яких було шість тисяч гектарів.
Як відомо, перша МТС (машинно-тракторна станція) з’явилася саме в нашому Березів-ському районі, і перші гектари вона обробляла в господарстві М.О. Посмітного. Приклад вражав. І це дало поштовх для організації таких станцій по всій країні. Вважаю що, МТС мають право на життя й сьогодні. Чому зараз власники землі змушені віддавати сертифікати часом бозна-кому? Бо не мають іншого виходу. А за наявності МТС укладали б договори на виконання певного комплексу робіт й господарювали, дотримуючись агротехнічних умов, як вимагає наука та підказує особисте селянське вміння! Кому заважає такий досвід? Хіба Макар Онисимович погано вчинив, створивши МТС, за що нинішні «великі знавці» сільського життя його нещадно критикують?
І ще одне, дуже важливе. Прошу не плутати примусове заганяння до колгоспів, одним з наслідків якого став Голодомор 1932—1933 років (про цей злочин уже чимало написано, зокрема і в книжці «Голодомор на Березівщині»), з добровільним вступом у ТСОЗи. Якби в ті часи були такі господарства, як у Посмітного, і Сталін силоміць не вивозив хліб з України, Голодомору не було б. Але це вже інша тема. Тим більше, що давно доведено: Голодомор більшовицька влада організувала навмисне.
Про Макара Онисимовича багато оповідали і журналісти, й письменники. Зокрема, його трудовий шлях детально змалював у книжці «Призьба Посмітного» Борис Дубров. Сідаючи за ці нотатки я прагнув доповнити уже написане і, головне, довести, що у межах системи, яка тоді існувала, М.О. Посмітний створив інший тип трудових відносин на селі.
Так, без сумніву, сталінські колгоспи — це зло, своєрідна «зона», в якій було прописано, коли, де і що сіяти, кому, скільки й куди продавати та як платити колгоспникам. Посмітний же виробив власну модель ефективного господарювання і стосунків між сільгоспвиробниками: на базі приватної власності на землю він визначав, де, скільки й чого сіяти, як переробити вирощене і кому, скільки й чого продати. Але найголовніше — ЧЕСНО (пишу свідомо великими літерами) розподіляв виручене між членами сільськогосподарської артілі. Чи це не приклад для сучасних власників земельних паїв?
Іван НІТОЧКО.
ЧЕСНІ ПРИНЦИПИ МАКАРА