Починаючи з березня ц.р. світова економіка поступово занурюється в глобальну кризу, «спусковим гачком» якої стало катастрофічне падіння цін на нафту на тлі пандемії коронавірусу COVID-19. В останні місяці люди в усьому світі переймаються двома питаннями: коли піде на спад пандемія і як довго протримаються низькі ціни на нафту?
Якщо відповідь на перше питання цікавить практично кожного, то на друге хвилює в основному певні верстви населення — тих, хто пов’язаний з видобутком, транспортуванням і продажем нафти, а також власників промислових підприємств, які її використовують та переробляють.
Беручи до уваги, що низькі ціни на нафту й газ послаблюють економіку і, відповідно, агресію путінської Росії проти України та розглядаються патріотично налаштованими українцями в якості «союзника», спробуємо, спрогнозувати — наскільки довго цей нестабільний «союзник» підтримуватиме Україну і послаблюватиме Росію на тлі пандемії COVID-19.
Основні причини волатильності (мінливість, циклічність, періодичність) цін на нафту, зокрема європейської марки Brent та американської WTI, провідні світові експерти у сфері енергетики вбачають у геополітичних, економічних і технічних факторах. У 2020 році коронавірус став найпотужнішим в історії глобальним чинником, який обрушив світовий ринок нафти, що і так перебував у складній ситуації. В результаті зменшення через пандемію мобі-льності щонайменше двох-трьох мільярдів із 7,5 мільярда людей, які населяють нині планету, різко знизилося використання різноманітних транспортних засобів, що споживають близько 60% усієї нафти у світі.
Значну роль у регулюванні цін на нафту відіграє «Організація країн-експортерів нафти» (ОПЕК), створена у Багдаді у вересні 1960 року з ініціативи п’яти нафтовидобувних країн: Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії та Венесуели. Метою ОПЕК є вироблення узгодженої політики щодо обсягів видобутку, підтримки стабільних цін на нафту і забезпечення зобов’язань щодо її поставок споживачам. На даний час країни-члени ОПЕК мають у своєму розпорядженні близько 2/3 світових запасів нафти. Двічі на рік, навесні та восени, картель приймає рішення щодо квот видобутку нафти в кожній країні. Штаб-квартира ОПЕК розташована у Відні. Із 1 серпня 2016-го генеральним секретарем цієї організації є нігерійський політик Мохаммед Баркіндо.
10 грудня 2016 року між 13 країнами ОПЕК та 11 країнами, які не є членами цієї організації, була підписана угода, яка давала можливість стабілізувати ціни на нафту на рівні 60 дол./бар. шляхом обмеження її видобутку. Об’єднання цих 24 країн неформально називають ОПЕК+. До 2020-го країни не-ОПЕК забезпечували близько 60% річного видобутку нафти у світі, а країни ОПЕК — близько 40%. Наразі ОПЕК переживає не найкращі часи. Обмеження на виробництво нафти у 2016—2019 роках призвели до того, що обсяги видобутку в країнах ОПЕК знизилися, тоді як інші виробники їх нарощували. Перевиробництво нафти поступово наростало у 2019-у. Цю тенденцію помітили експерти, які радили великим нафтовим компаніям пролонгувати угоду ОПЕК+ на перший квартал 2020-го. Іншими словами, вже торік з’явилися перші ознаки майбутньої «нафтової війни», переважно у трикутнику Саудівська Аравія, РФ та США, які є найбільшими виробниками нафти.
На початку нинішнього року ситуація кардинально змінилася через обвал попиту на нафту в усьому світі, спричиненого непорозуміннями між Саудівською Аравією та Росією щодо квот зменшення обсягів видобутку на тлі поширення коронавірусу. Зустріч міністрів енергетики країн ОПЕК і не-ОПЕК 6 березня у Відні виявилася безрезультатною. Міністри країн ОПЕК+ не змогли домовитися про подальші параметри угоди щодо скорочення видобутку нафти. Угода ОПЕК+ від 10 грудня 2016-го завершилася 31 березня 2020-го. Продовжити її не вдалося через протилежні позиції двох її най-більших учасників — РФ і Саудівської Аравії. Москва пропонувала продовжити угоду на попередніх умовах на другий квартал 2020-го, а Ер-Ріяд наполягав на скороченні видобутку нафти ще на 1,5 млн бар./добу до кінця року. Відтак 6 березня Росія вийшла з угоди ОПЕК+. У відповідь на непоступливість РФ керівництво ОПЕК ухвалило рішення про збільшення видобутку до 13 млн бар./добу, щоб зберегти ринки збуту в умовах дешевої нафти.
Якщо на початку березня нафта торгувалася на рівні 52—48 дол./бар., то в ніч на 9 березня ціни впали майже на 30% і продовжили падати, досягнувши до кінця місяця свого 17-річного історичного мінімуму. 22 квітня ціна Brent опустилася нижче 16 дол./бар., хоча ще в січні була понад 60 дол., а ціна на російську Urals упала до 8,50 дол./бар. Після тривалих і складних узгоджень у рамках проведеної 12 квітня телеконференції країнам ОПЕК+ вдалося досягти угоди про наступне поетапне скорочення видобутку нафти: 9,7 млн бар./добу протягом травня-червня 2020-го; 8 млн бар./добу — з
1 липня до 31 грудня 2020-го; 6 млн бар./добу — з 1 січня 2021-го до 30 квітня 2022-го. Однак ця домовленість була явно недостатньою для зменшення надлишку нафти у світі. Тому 11 травня Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати та Кувейт заявили про готовність додатково скоротити видобуток нафти у червні понад визначені квоти в рамках угоди ОПЕК+ від 12 квітня.
КОЛАПС СИРОВИННОЇ ЕКОНОМІКИ РОСІЇ
Після виходу з угоди з ОПЕК у Кремлі розраховували, що Росія виграє у «нафтовій війні» проти США та Саудівської Аравії, але, як виявилося, саме вона найбільше програла, переоцінивши власні можливості й недооцінивши можливості опонентів. Падіння споживання нафти через коронавірус та обвал нафтових цін на світовому ринку істотно скоротили потік нафтодоларів до бюджету РФ, у якому на 2020 рік була закладена середня ціна 42,4 дол./бар.
На думку деяких експертів, нафтогазова залежність Росії не відображається повною мірою в офіційній статистиці уряду. Так, за даними Мінфіну РФ, частка нафтогазових доходів останніми роками варіювалася від 40 до 50%. Однак, як вважають незалежні експерти, реально бюджет РФ на 70% формується за рахунок продажу нафти та газу. А якщо до цього додати ще й доходи від експорту вугілля, то частка доходів від експорту енергоресурсів у ньому складе не менше 80%.
Незважаючи на плани щодо диверсифікації російської економіки, її залежність від сировинного сектора продовжує посилюватися. Так, за минуле десятиліття частка всіх галузей економіки в російської промисловості впала, крім видобутку сировини. Якщо у 2010-у на неї припадало 34,1% виробництва, то в 2018-у — вже 38,9%. Велика залежність економіки Росії від коливань цін на енергоносії та інші сировинні ресурси на світовому ринку негативно позначається на загальному економічному розвитку цієї країни. Як зазначає аналітик компанії «Алор Брокер» А. Антонов, за останні 10 років російська економіка зросла на 8,8%, тоді як США — на 16,2%, а економіка всього світу — на 31,2%.
Нафтовидобуток у РФ досить складний і витратний. Дебіт свердловин там істотно нижчий, ніж у країнах Перської затоки. Для скорочення видобутку нафти російські нафтовики будуть змушені законсервувати багато свердловин, що є досить трудомістким і дорогим процесом. До того ж санкції США проти основного проєкту «Роснефти» — МГП «Північний потік-2» завдали відчутного удару по російській нафтогазовій промисловості. Через загрозу застосування санкцій США у березні ц.р. «Роснефть» була змушена продати свої активи на суму 7 млрд дол. у Венесуелі й припинити діяльність у цій країні.
За прогнозами консалтингового агентства Argus, у травні ц.р. експорт російської нафти трубопроводами «Транснефти» в порти на Балтійському та Чорному морях порівняно з квітнем може впасти майже в півтора раза — із 2,2 млн до 1,35 млн бар./добу. З цієї причини доходи російської нафтової галузі цьогоріч можуть знизитися щонайменше на 18 млрд дол. У разі, якщо ціна на нафту Urals упродовж 2020-го збережеться на рівні 20—30 дол./бар., це значно обмежить можливості розробки нових родовищ, а діючі родовища стануть нерентабельними. Якщо ж ціна Urals буде в межах 10—20 дол./бар., то її транспортування до Чорного та Балтійського морів може виявитися дорожчим, ніж вартість самої нафти.
Через проблеми у світовій економіці, пов’язані з пандемією COVID-19, ціни на європейському ринку різко знизилися не тільки на нафту, але й на газ, зокрема на скраплений природний газ (СПГ). Так, 22 квітня на європейських хабах у Великій Британії (NBP) і Нідерландах (TTF) вони опустилися до 43 і 67 дол. за 1 тис. куб. м, хоча ще місяць перед тим, 22 березня, 1 тис. куб. м газу коштувала там, відповідно,100 і 95 дол. Низька ціна на СПГ у Європі призводить і до падіння ціни на трубопровідний газ, здебільшого російський. Зважаючи на те, що впродовж 2019 року «Газпром» продавав газ за середньою ціною близько 235 дол. за 1 тис. куб. м, то нині-шня ціна на газ у Європі для російського монополіста є просто катастрофічною і значно меншою від ціни на внутрішньому російському ринку.
ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ
На жаль, економіка України, як і Росії, також має переважно сировинний характер. Протягом останніх 20 років експорт сировини складав у середньому 72%, тоді як експорт технологічної продукції за цей період упав на 8%. З другої половини 2019-го в Україні різко сповільнилося зростання ВВП. Так, за підсумками четвертого кварталу воно становило лише 1,5%. Промислове виробництво у листопаді минулого року скоротилося на 7,5% порівняно з листопадом 2018-го. За даними Держстату, за січень 2020-го українська промисловість впала ще на 5,1%. Прогнози експертів щодо розвитку нашої економіки на 2020 рік на тлі коронавірусу не можна назвати оптимістичними, оскільки влада не вживає жодних дій щодо зміни її структури.
Україна посідає друге місце в Європі за запасами газу й шосте — нафти, однак найбільші родовища нині практично виснажені на 80—85%. Бурові установки, яким уже 50 років і більше, морально та фізично застаріли. Катастрофічне недофінансування і технологічне відставання мінімум на два десятиліття вже майже 30 років гальмує видобуток нафти. Через використання зношеного обладнання видобуток одного бареля нафти обходиться нам у 18,5 дол. (при середніх міжнародних стандартах — 10 дол./бар). До того ж більшість нафтових родовищ залягає на глибині 3000 м і більше, що також ускладнює їх розвідку та розробку. За даними «Держгеонадр», запаси нафти в надрах країни складають 109,5 млн т. Для порівняння: серед країн Європи найбільші запаси нафти у Норвегії — 1 млрд т та Великій Британії — близько 700 млн т). За даними Держстатистики, торік державні і приватні компанії України видобули близько 1,6 млн т нафти — на 5,7% більше, ніж у 2018-у. При цьому в країні спожито 8,7 млн т бензину і дизпалива, що у 5,5 раза більше, ніж видобуто нафти. В останні роки Україна щорічно імпортувала нафтопродуктів на суму близько 5 млрд дол. Імпорт покриває близько 80% споживаних нафтопродуктів у країні.
За даними Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, нерозвідані вуглеводневі ресурси в нафтогазоносних регіонах України складають понад 5 млрд. т умовного палива, а запаси нетрадиці-йних видів вуглеводнів — взагалі колосальні. Завдяки постійному виявленню нових родовищ у середньостроковій перспективі (10—15 років) Україна змогла б щонайменше на 50% забезпечувати свої потреби власною нафтою. Крім цього, Україна ще не бралася до видобутку газу із газогідратів, поклади яких зосереджені в донних відкладеннях Чорного моря. Запаси природного газу в цих покладах становлять 45—75 трлн куб. м. За оцінками науковців, на частку України з цих покладів припадає близько 25 трлн куб. м метану в газогідратних пластах, розташованих вздовж південного берега Криму. Цього газу нам вистачило б на 1000 років і більше, однак після російської окупації Криму доступ України до цих покладів заблоковано…
Дешева нафта, безсумнівно, Україні вигідна, оскільки автоматично зменшуються витрати на паливо та інші нафтопродукти, знижуються вартість життя та інфляція, заощаджуються фінансові ресурси, які можна спрямувати на різні економічні й соціальні потреби. За даними Антимонопольного комітету України, з грудня 2019-го ціни на бензин і дизпаливо на АЗС впали в середньому на 13%. Дешева нафта дозволяє зберігати і нарощувати досить скромні золотовалютні запаси України (25,3 млрд дол. на 31.12.2019 р.). Для порівняння: за даними МВФ за 2019 рік, золотовалютні запаси Польщі складають 117,5 млрд дол., Туреччини — 101,5 млрд дол.).
Саме по собі зниження ціни на нафту — позитивне явище для України, однак з огляду на загальносвітовий контекст, у якому це відбувається (загроза рецесії, спад на фінансових ринках, загальне уповільнення світової економіки), містить і несприятливі моменти для нашої економіки: нестабільність і підвищені ризики, що відлякують потенційних інвесторів. З іншого боку, коли падає нафтовий ринок, падають й інші сировинні ринки, тому це також може негативно позначиться на ціні українського експорту. Наприклад, металургія постраждає через падіння ділової активності та обсягів будівництва у світі, що спричинить менший попит на метал і зниження його ціни. Президент Української аграрної конфедерації Л. Козаченко вважає, що падіння цін на нафту призведе до здешевлення українських зернових на 10—15%, а олійних — на 40%. За його словами, якщо скласти все докупи, то втрати для вітчизняного АПК від падіння цін на нафту у 2020-у будуть суттєвими — до 10 млрд грн. Напевно, ще значно більшими будуть втрати АПК від цьогорічного неврожаю через посуху.
У складній ситуації перебувають найбільші в Україні нафтогазовидобувні компанії — ПАТ «Укрнафта» та «Укргазвидобування». Адже вслід за падінням цін на нафту знижується і вартість природного газу, що робить залучення інвестицій в проєкти з видобутку нафти і газу в нашій країні досить проблемним завданням. Українські нафтогазовидобувні компанії неминуче постраждають від світової економічної кризи, яка наближається і яку Financial Times називає найгіршою кризою за останні 100 років. Завдання держави — не допустити краху цих компаній. Хотілося б сподіватися, що уряд і найбільші наші енергетичні компанії знайдуть спосіб, як у цей кризовий період врятувати українську нафтогазову галузь.
Через надлишок пропозиції нафти на світовому ринку у березні — квітні ц.р. виникла велика проблема для більшості нафтовидобувних країн — куди поді-ти той надлишок. Така ж проблема, хоч і менш гостра, постала перед країнами-споживачами, які хотіли б побільше закупити дешевої нафти, але не мають для цього достатніх ємностей для її зберігання. Схоже, що в Україні такої проблеми нема. Так, 20 квітня виконавчий директор НАК «Нафтогаз» Ю. Вітренко заявив, що Україна могла б зберігати свою і чужу нафту в ємностях Кременчуцького нафтопереробного заводу, а також ще п’яти НПЗ, які вже давно не працюють. При цьому Ю. Вітренко підкреслив, що Україна готова зберігати не росі-йську, а нафту інших нафтовидобувних країн, зокрема США, Канади та Азербайджану. Здавалося б, наявність на світовому ринку дешевої нафти дозволяє Україні запастися нею. Але не все так просто. Сьогодні бракує коштів навіть на дешеву нафту, хоча завтра ми будемо змушені купувати дорогу…
* * *
За деякими прогнозами, світова економіка не зможе повністю оговтатися від COVID-19 принаймні до 2022 року. Отже, схоже на те, що епоха захмарних цін на нафту — 100 і більше доларів за барель — відійде в минуле. Максимально висока ціна відтепер навряд чи перевищуватиме 70 дол./бар., проте це, в кращому випадку, станеться не раніше, ніж через рік.
В умовах, коли на світовому нафтогазовому ринку відбувається інтенсивний перерозподіл і витіснення слабких гравців, Росії буде складно зберегти на ньому свою частку, оскільки її нафта менш конкурентоздатна, ніж саудівська, європейська та американська. У результаті в РФ може настати повномасштабний економічний колапс, головним політичним наслідком якого буде розорення малого бізнесу, зростання безробіття, зниження рівня життя більшої частини населення, що здатне посилити соціально-економічну та політичну нестабільність у цій країні вже влітку — восени ц. р.
Деякі експерти вважають, що ослаблення економіки Росії через падіння доходів від продажу нафти та газу може призвести і до ослаблення агресивних дій путін-ської камарильї проти України. Однак, на мій погляд, не варто виключати й того, що Путін здатен зважитися на повномасштабну агресію проти України, щоб у такий спосіб спробувати вивести економіку Росії з кризи й відвернути увагу населення від економі-чних проблем, укотре зануривши його в шовіністичну істерію.
Олексій ВОЛОВИЧ.
ОБВАЛ ЦІН НА НАФТУ: НАСЛІДКИ ДЛЯ ЕКОНОМІК РОСІЇ ТА УКРАЇНИ