АВТОРСКАЯ КОЛОНКА

 
   
   

КОНТАКТЫ
Информация должна быть свободной.
Ссылка — норма приличия.




При использовании материалов ссылка на источник обязательна. Copyright © 2018-2020.
Top.Mail.Ru


 НЕ ШУКАЙТЕ ВІТРУ В ПОЛІ


23-10-2020, 11:00 |

    Кінь, шаблюка, вітер в полі
    і ніхто не здолає козацької волі!
    Українське народне прислів’я.

 А чого його шукати, коли він завжди сам чекав на нас, і ми йшли до нього, як ходять у дитинстві до приятеля, без якихось там запрошень, у гості?! Він жив у старій дуплястій вербі біля такої ж старої-престарої криниці на краю степу, яка, не знаю вже, яким чином, підживлювала свою нерозлучну подругу, що росла коло неї зо двісті, якщо не більше, років. Люди називали ту криницю «бесарабською», може, за суттю, а може, за легендою. Отак удвох («там криниця, де вербиця») і зістарилися.

Вітер завжди чекав на нас, вовтузився у тому величезному дуплі, шарудів сухим торішнім листям, яке наносив собі під боки. Ми підходили до бездонного дупла, плескали долонями по стовбуру, аговкали, запрошуючи його погратися з нами у хованки серед верболозу, а потім, перегнувшись через стару вапняну цямрину, заглядали у стару «бесарабку» й гукати на кшталт: «Вітре! Ти там?», щоб у відповідь із глибини висохлої криниці почути його ствердне гудіння, а потім сміятися разом з ним і разом же бігти до річки.

Він любив нашу річку, знав геть усе на ній і завжди випереджав нас, а прибігши до неї першим, про щось домовлявся зі своїм давнім друзякою рогозом, з яким вони не раз укупі співали пісень, і чомусь весь час тужливих, наче у них боліли голови, бо рогіз ще й хитався з боку на бік. Вислухавши вітра, рогіз, бувало, зашумить, затріпоче своїм гостролистом, розгойдає загрозливо свої списоподібні стебла, і ми розуміли, що вони досягли якоїсь згоди і що цупкий зелений красень пообіцяв вітру наглянути за нами, поки він гайне далі, й захистити від чогось неприємного та страшного, скоріш за все, то був водяник, який здавна жив у його темних глибинах і, траплялося, мстився людям, перекидаючи їхні човни за незвану появу в його обійсті. Але степняк (наш вітер) і троща (рогіз) ніколи не забували про нас, і ми спокійно плескалися у літеплі річки під їхнім пильним наглядом…

У дитинстві можна все, навіть попросити сонце, « що їхало на велосипеді, / Обминаючи хмари на небі…», покатати тебе на рамі. Й услід за Іваном Драчем попрощатися з чарівним світом того ж таки дитинства: «Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником».

З того часу минуло багато років. І ми вже не бігаємо в поле на побачення зі степняком. Хіба що зрідка, буває, заглянеш на гостину до старого рогозу погомоніти про далеку минувшину. А тут і степнячок підтягнеться. Отак посидимо на березі любої річки, помовчимо, послухаємо неспішну оповідь нашого старого приятеля вітру та й розійдемося, не відаючи, коли випаде ще вдача зустрітися. Але от що дивно: давно посивіли наші скроні, постаріла і зміліла річка, ніхто вже рогіз не називає трощею — більше комишем чи очеретом; висохло Блажевське, зажурилася Селіфанова сага, без рожевоперих лебедів, які не сідають вже на її води, а степняк як був молодим і завзятим, таким і залишився. Мабуть, сам Господь опікується ним, бо ще й досі люди кажуть: «Шукай вітру в полі», хоча живе він у тій же старезній напівсухій вербі на краю нашого степу, біля забутої старезної криниці…

Згадуючи той час, інколи запитую себе: а чи той це вітер? Бо ж в одну річку двічі не вступити. Та й ми змінилися. І, либонь, таки справді невдячне це заняття — шукати вітру в полі. Навіть марне, надаремне, якщо не сказати, що взагалі безплідне, без пуття. Так що, пошук цей — дурниця, пуста праця. По-пустому тільки час згаєш, якого буде шкода, якщо таки надумаєш піти у поле шукати вітру. Але, зрештою, то твоє особисте бажання. А бажання — це велика сила…

Шукати вітру, ловити вітер… У давнину, коли люди тільки-тільки почали ходити морем, щоб спіймати вітер і взяти його собі у помічники, вони винайшли парус, який українці назвали вітрилом, на честь того ж таки вітру, а самі кораблі з вітровою тягою — вітрильниками. І вже не жартома капітан давнього вітрильника віддавав доволі важливий для тогочасних моряків наказ: «Шукати вітер!», тобто ставити вітрило так, щоб у нього потрапив, немов у пастку, вітер.

Так, вітер — вільний! Що у степу, що на морі. Він не належить нікому. Через те й здається, що у вітру нема ні прихильностей, ні батьківщини: віє собі та й віє... Куди? Навіщо? Хіба що Богу відомо, бо тільки Його шляхи — несповідимі.

Але ми відступимо від загальноприйнятого і все ж спробуємо пошукати вітру в полі, хоча б натяків на його сліди, бо ж навідується він час від часу до своєї домівки — перепочити, пообідати, набратися сил...

А розпочнемо пошук з дуже давніх часів, коли вірування всіх народів були тісно пов’язані з їхнім повсякденним життям і навколишнім світом. Древні люди намагалися пояснити зміни і явища у природі та суспільстві (невидимий світ), застосовуючи наявні тоді знання і поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Відтак сили природи уподібнювалися самим людям, набували певних людських рис, персоніфіковувалися і вже в такому вигляді потрапляли у міфи: з іменами, родоводами, місцем мешкання, спорідненістю.

У ті часи язичники-слов’яни не потребували вираження своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, бо божественне завжди було там, де перебували вони, навколо і в середині них, — це загальна риса всіх давніх народів світу. Тому, якщо ми наважилися знайти вітер, то розпочнемо пошуки звідти, де все є. А де все є? Антон Чехов казав, що в Греції.

Стародавні греки скрізь бачили богів і богинь, тому чітко знали, звідки дме вітер: з острова Еолія, де живе повелитель вітрів Еол, який подарував Одіссею шкіряний мішок різних вітрів, залишивши на волі тільки попутний — східний.

Греки поклонялися чотирьом вітрам: Борею — північному, Зефіру — західному, Нотусу — південному та Евусу — східному. Ці вітри оспівав великий Гомер: «Вітер попутний для них ясноока послала Афіна — / Бистрий Зефір зашумів, винно-темним шугаючи морем; //Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста; Східний Евр і Зефір противійний, народжений ясним Небом Борей і Нот полуденний вже хвиль назганяли».

Римлянин Горацій згадував Аквілона — холодний північний вітер, аналог грецькому Борею, а в переносному значенні — лиха доля, фатум: «Звів я пам’ятник свій. / Довше, ніж мідь дзвінка, / Вищий од пірамід царських, простоїть він. / Дощ його не роз’їсть, не сколихне взимі, / Впавши в лють, Аквілон».

Перебуваючи у вигнанні через слово, яке вчасно не упіймав, Публій Овідій (на честь якого назване селище Овідіополь) із сумом згадував про солодкий дим вітчизни, який діставався до нього вітром з Риму. Леся Українка у вірші «Дим» переклала Овідія так: «Для нас у ріднім краю навіть дим / Солодкий та коханий...» / Без упину / Я думала собі оці слова, / Простуючи в країну італьянську».

Є вітер японський — Фудзин, китайський — Фенбо, єгипетський, африканський, німецький тощо. Тому просто не може не бути його і в українців, які є частиною світової спільноти. І він є. Це — Стрибог, давній бог вітру, точніше — дід і володар вітрів. Доказом саме слов’янського походження цього теоніма є безліч слів з коренем стр-: стріла, стрімкий, стриміти, стрий (дядько та назва річки), стримати, стремління тощо.

У Стрибога багато синів та онуків. Посвист — старший вітер, бог бурі, живе в горах, Подага — жаркий, посушливий, мешкає в пустелях на півдні, Погода — теплий, легкий вітерець, бог приємної погоди. А ще — Сівер, Південний, Західний, Східний. Сівер — приганяє холод від Льодовитого океану. Він дуже суворий і лише до літа трохи добрішає. Південний — має гарячу натуру, несе з собою тепло й запах південного степу. Думається, що саме тут й оселився вітер, якого слід шукати в українському полі, а не в Греції, де хоч і все є, але нема нашого вітру, від якого «реве та стогне» наш Славута.

Уперше українці знайомляться зі Стрибогом у «Слові о полку Ігоревім»: «Се вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігоря…». Це до нього звертається Ярославна: « І квилить, плаче Ярославна / В Путивлі рано на валу: / «Вітрило-вітре мій єдиний, / Легкий, крилатий господине! / Нащо на дужому крилі / На вої любії мої, / На князя, ладо моє миле, / Ти ханові метаєш стріли? / Не мало неба, і землі, / І моря синього. На морі / Гойдай насади-кораблі. / А ти, прелютий... Горе! Горе! / Моє веселіє украв, / В степу на тирсі розібгав».

Слова княгині до вітру-вітрила — це, скоріш за все, відгомін язичницької віри в бога вітру Стрибога, адже Ярославна звертається до нього як до господина, отже, слова Господь і господин тоді ще не розрізнялися.

Стрибогу було відведене почесне четверте місце в пантеоні князя Володимира. На наш погляд, це зумовлене тим, що постійні морські походи князів нерідко були пов’язані зі штормовою небезпекою, а, як каже народне прислів’я, «Не море топить кораблі, а вітер». Щоб умилостивити гнівного бога вітрів, Володимир вважав за потрібне звести йому статую.

Але настав історичний час, коли Володимир прийняв рішення про хрещення України-Русі. Втім, замість очікуваної єдності князь відчув дієвий опір народу новій релігії. Це загальне її неприйняття зірвало плани київської знаті й перетворило впровадження християнства у тривалий процес, під час якого язичницькі канони поступово трансформувалися у народні звичаї та повір’я, а назви вітрів почали активно переходити в розряд загальних з відповідним правописом не з великої, а з малої літери. Тепер, залежно від сили, напрямку і руйнівної здатності, кожен з вітрів мав свою окрему загальну назву: горішній, долішній, степовий, грозовий, буревій, смерч, лускавець, дмухач, посвистач, вихор, шарпун, крутій, помірок, бігун, труба, половій тощо.

Існує повір’я, що помірок — то лихий вітер, який може навіяти холеру чи інші тяжкі хвороби. Остері-галися також вихору, смерчу, бігуна, труби. Останній настільки небезпечний, що здатен підхопити людину й занести світ за очі. Якщо збиралося на вітряну негоду, то казали: «Це чорт жениться»…

Ми любимо вітер нашого українського степу, шануємо і вважаємо його, як і поезію Тараса Шевченка, часточкою своєї української суті: «Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива, / Додолу верби гне високі, / Горами хвилю підійма». Широкий Дніпро — це уособлення рідної України, долі українського народу, тому він і постає перед нами то могутньою водною стихією, то спокійною неперевершеною красою — залежно від стану вітру. Цей вірш став духовним гімном усіх українців світу, а «сердитий вітер» — виразником народного гніву, який уже клекотить за його насупленими бровами.

Не менш важлива знахідка образу вітру належить геніальному Павлу Тичині, який уперше в сучасній поезії, давши назву своїй збірці «Вітер з України» (1923), «накладає» на всю Україну монументально-демонічну структуру вітру — вихору тих змін, про які мріяв Тарас Шевченко: «Чортів вітер! / Проклятий вітер! / Він корчувату голову з Дніпра: / «Не ждіть, пани, добра: / даремна гра!»; «Вітер. / Не вітер — буря! / Трощить, ламає, з землі вириває... / За чорними хмарами / (з блиском! ударами!) / за чорними хмарами мільйон мільйонів / мускулястих рук...».

Наша ж сучасниця Ліна Костенко знайшла зовсім новий для читача образ-ракурс вітру: «Якщо не можна вітер змалювати, / прозорий вітер на ясному тлі, — / змалюй дуби, могутні і крислаті, / котрі од вітру гнуться до землі».

Почасти цей мотив ми вчуваємо і в Шевченковій «Тополі»: «По діброві вітер виє, / Гуляє по полю, / Край дороги гне тополю / До самого долу».

Далі пошук приводить нас до відомої пісні поета-романтика ХІХ століття Віктора Забіли про руйнів-ний вітер у полі: «Гуде вітер вельми в полі! / Реве, ліс ламає».

Аналогічний вітер — як руйнівна, смертоносна сила, до того ж невіддільна від українського степу — зустрічається і в творах інших вітчизняних поетів. І це, судячи з усього, не випадково. Адже в колективних уявленнях, у мисленні народу зберігаються дуже давні за походженням, архаїчні, міфологічні структури. Ми часто зустрічаємо їх у козацьких та стрілецьких піснях, як, наприклад, у пісні «Повіяв вітер степовий», де смерть січового стрільця пов’язана з «вітром степовим» та його «віянням», тобто вітром, що несе смерть. Але характер смерті різний — ось у чому питання.

Україна вступила в добу національно-визвольних змагань. Поява козацтва спричинила і до нового ставлення до смерті — як смерті за Україну, що позначилося й на характері поведінки та філософському сприйнятті козаком життя і смерті: «За честь голова гине», «Більше разу не вмирати», «Козача потилиця панам-ляхам не хилиться», «Де козак, там і слава», «Де є бої, там є герої», «Лучче смерть на полі, ніж життя в неволі», «Сам загибай, а братчика виручай», «У козака життя коротке, а слава вічна»…

З’явилася й характерна приповідка, сповнена презирства до смерті від катування: « От казали, неначе воно боляче, як шкуру з живого чоловіка здирають, а воно мов комашня кусає». З невідворотної природної смерть стала величною — за волю України, за рідну землю.

Змінився і характер вітру в полі у поезії — його вже не треба було шукати. Здебільшого, він сам приходив і ставав козацьким товаришем та співрозмовником, якоюсь мірою, навіть побратимом, як у пісні: «Віє вітер, віє буйний, / Дуба нагинає, / Сидить козак на могилі / Та й вітру питає: / «Скажи вітре, скажи буйний, / Де козацька доля? / Де фортуна, де надія, / Де слава і воля?» / Йому вітер одвічає: / «Знаю, — каже, — знаю, / Твоя доля козацькая / В далекому краю. / Твоя доля затоптана / Сірими волами».

Персоніфікований степовий вітер, як добрий християнин, часто навідується до самотньої могили козака-побратима, щоб погомоніти з ним: «Ой у полі могила з вітром говорила: / — Повій, вітре буйнесенький, щоб я не змарніла. / Щоб я не змарніла, щоб я не зчорніла, / Щоб на мені трава росла, росла-зеленіла». І вітер із тугою їй відповідає: «— Повію, повію, як сам розумію, / В чистім полі край дороги калину посію. / Росла там калина в самоті єдина, / А Бог знає, що за мати поховала сина. / Поховала сина мати-Україна. <…> А вітер не віє, і сонце не гріє. / Тільки в степу край дороги могила чорніє».

Але яка б доба не була в Україні, які б вітри не віяли її степами, українці завжди безпомилково знали, де він, вітер України, що робить, з ким розмовляє, кого втішає, а кого й карає за безпечність, безглуздість та зраду. І все це занотовано народом у його легендах, казках, думах, піснях, приказках, прислів’ях, які є невичерпним джерелом мудрості, безцінною скарбницею. Зрозуміла річ, навести всі приказки та прислів’я про вітер в полі неможливо, однак не зайвим буде згадати бодай деякі з них, найбільш яскраві та самобутні: «Коли козак в полі, то він і на волі», «Поганий той вітер, який добра не приносить», «Рідна мова — не полова: її вітром не розвієш»…

У пошуках вітру в полі натрапляємо на значний пласт народних прикмет, за якими визначали (та й зараз ще визначають) погоду: «вітер зі сходу несе добру погоду», «західний вітер — на вологу», «подув гарячий вітер — чекайте дощу», «із-за гори вітер віє, калина не спіє» тощо.

Перлинами усної народної творчості були загадки. Вміле їх відгадування вважалося ознакою розуму й щасливої долі. Вони служили засобом випробовування мудрості та зрілості людини, щоб їй легше було визначитися зі своєю вдачею на всіх чотирьох вітрах: «Крил не має, скрізь літає та ще й куряву здіймає», «Молоденький розбишака із хати солому зносить», «Рукавом махнув — дерево зігнув», «Без рук, без ніг, а ворота відчиняє, «Гуляє в полі, та не кінь, літає на волі, та не птиця», «По сінях і так, і сяк, а в хату ніяк»…

Якщо ми вже згадали про птахів, то є в Україні сокіл, якому козаки дали дивовижну назву, що тісно, як і їхня воля, пов’язана з вітром. Це — боривітер, той, що бореться з вітром. Для українців цей птах як символ боротьби за незалежність, бо зовсім не піддається дресурі, бо, подібно козакові, віддає перевагу смерті, ніж неволі. Порівняймо з козацькими прислів’ями: «Життя не має ціни, а воля дорожча за життя», «Лучче смерть на полі, ніж життя в неволі»…

Коли у пошуках вітру в полі під кожною степовою травинкою знаходиш козацькі сліди — «козачий залізняк», «лучний комонник», «семижильник», «білокопитник», «татарник» тощо, замислюєшся: а чи було все це? Бо не може осягнути мозок надприродну велич тих українців, які постали, неначе нізвідки, і зникли, немов розчинилися у гарматному диму в кривавій битві за Україну. Тому тільки в глибинах українського таланту й сумління могла народитися сучасна пісня «Доля козака», в якій молодий козак просить руки дівчини, а вона відповідає: «Не піду, козаче, навіть і не клич, / Бо твій батько — вітер, мати — темна ніч, / Рідний брат — це коник, що іде услід, /А сестриця бурка — от і весь твій рід! / Вибиває в полі вітер гопака, / Ой, не легка доля, доля козака!».

Три складові козацької волі назвав народ у прислів’ї «Кінь, шаблюка, вітер в полі і ніхто не здолає козацької волі». Кінь, бо «Без коня немає й козака». Шабля (зброя), бо «Доки шабля в руці, то ще не вмерла козацька мати» («Україна — козацька мати»). І вітер у полі, бо що «козакові треба: степу, хліба й неба!». Ці три складові українського прислів’я нагадують тризуб — давній символ України.

Тому, як на мене, ми не можемо дати не те, що знищити, а й навіть розхитати хоча б одну з цих складових.

Що ж до вітру, то його не варто шукати в полі (нехай собі гуляє!), а вберегти його, поки він ще мешкає у нашому степу, в дуплі старої верби побіля старої криниці. Бо що, як перебереться кудись? Чи житло поміняє на краще, впорядкованіше? Чи не доведеться нам тоді шукати свого вітру вже у чужому полі?

Юрій СИСІН,
письменник,
м. Ананьїв.


Газета: Чорноморські новини
 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.