Наприкінці 1932-го в Україні розпочався масштабний голод, який досяг свого піку навесні 33-го. За 500 голодних днів у муках загинуло близько 10 мільйонів громадян. І цей найжахливіший період нашої історії є проявом геноциду радянської влади проти волелюбного і працелюбного українського народу.
За свідченнями очевидців, у 1933 році поле з кагатами кукурудзи в качанах простягалося у Любашівці вздовж вулиці Привокзальної — від залізниці до винограднику. Кагати були заввишки до двох метрів, десь чотири метри завширшки і зо 20 метрів у довжину. А далі — такі ж, і ще, і ще, скільки око сягало. Це добро пильнувала озброєна охорона, а поодаль з німою надією здобути замерзлий качанчик кукурудзи стояли голодні люди...
Особливо важке становище склалося в Одеській області взимку 1932–1933 років. Партійно-комсомольські продзагони «вимітали» із сільських хат усе їстівне, до останньої крихти. Лише в Ясеновому Другому з 1 лютого до 15 квітня померло 168 дорослих і 137 дітей. Термінова допомога була необхідна 910 особам. У районі траплялися випадки людоїдства. На базарі в Любашівці виявили жінку, яка продавала котлети з м’яса вбитих нею людей...
«Я була в піонерському таборі в с. Янишівка у 1933 році. Один чоловік хотів мене впіймати і зарізати, я ледве втекла, — це витяг зі спогадів жительки Любашівки Марії Федотівни Гудзенко, 1922 року народження. — Під час Голодомору я проживала в с. Гольма Балтського району. Батько працював у колгоспі біля волів, мати — на різних роботах. Пам’ятаю, зовсім не було що їсти. Мати ходила на станцію Заплази красти кукурудзу. Спеціа-льно взувалася у постоли, щоб швидко ходити і тікати…».
Збережено для нащадків розповідь свідка Голодомору Віри Трохимівни Гибець, 1924 р. н. (смт Любашівка): «Батько помер, коли мені було 2 роки. Мати залишилася з трьома дітьми. Я була найменшою і добре пам’ятаю 33-й рік. Мати працювала в колгоспі за тарілочку латури з кукурудзи. Уповноважені забирали з хати все, всі продукти, корову забрали, навіть 2 яйця з вікна. За заховану кукурудзу хотіли маму навіть засудити. Ми всі пухли з голоду. Їсти не було що, тому їли лободу, збирали мерзлу картоплю. Мати не витримала наруги, шкіра потріскала на її ногах, і в 33-у вона померла голодною смертю. Влітку в полі під час шаровки впала і померла. Це було якраз перед жнивами, просила бідненька мене хоч вишеньку їй знайти та принести…».
Не одне село постраждало від комуно-московського лихоліття. Загони комсомольців з металевими шпичками шукали збіжжя, забирали всіляке насіння з горщиків, прирікаючи людей на голодну смерть. Відгомін того лихоліття навічно закарбований у людській пам’яті і ще проглядається на цвинтарних хрестах, де дата смерті позначена 1932–1933 роками. Та ще більше люду знайшло спочинок у безіменних могилках (на знімку).
Юрій ФЕДОРЧУК.
Любашівський район.
«ПРОСИЛА БІДНЕНЬКА ХОЧ ВИШЕНЬКУ ЗНАЙТИ...»