Одещина багата національним, культурним і релігійним розмаїттям. Сьогодні у єдиному духовному просторі нашої області живуть сотні конфесій. Станом на 1 січня 2020 року було зареєстровано 1390 релігійних організацій, у тому числі 3 духовні центри, 17 релігійних управлінь, 1312 релігійних громад, 25 монастирів та скитів, 20 місій, 2 братства та 11 духовних навчальних закладів.
Незважаючи на різні вірування, релігійні течії, люди живуть по-сусідськи, і це додає краю неповторного колориту та індивідуальності. Найпоширенішим на Одещині є православ’я. Представлені також інші світові релігії, як-от іудаїзм, іслам, різновиди християнства.
Великі релігійні конфесії активно діють в інформаційному полі, і про них відомо всім. А от чи знаєте ви, що в Одесі є невеличка громада прихильників віри бахаї? Що старообрядців можна зустрі-ти не лише у придунайських селах? Що депутатом Доброславської селищної ради вже вдруге став представник мурашківців? Що у монастирі кришнаїтів під Одесою встають о пів на п’яту ранку? І що в обласному центрі вже впродовж тридцяти років діє невелика баптистська церква, де пастор з Кореї, але до неї приходять не лише корейці?
Мета нашої публікації — розповісти читацькій аудиторії про малі релігійні спільноти, які не представлені широко у публічному просторі.
Бахаї
Віра бахаї виникла в Ірані, основний її принцип — у єдності Бога, релігій та всього людства. Земля, вважають бахаї, — це одна країна, а всі релігії світу походять з одного джерела і є послідовними етапами однієї віри в Бога.
У бахаї фізична праця прирівнюється до молитви, наука не суперечить віруванням. Міжнародна громада бахаї визнана Організацією Об’єднаних Націй як неурядова організація з консультаційним статусом. Віра бахаї акредитована і співпрацює з Економічною і соціальною радою ООН та Міжнародною організацією допомоги дітям ЮНІСЕФ. І водночас — прихильників бахаї й досі жорстоко переслідують в Ірані та Китаї, хоча, за даними Британської енциклопедії 2005 року, ця віра поширена у 247 країнах і за територією є другою найпоширенішою релігією після православ’я. Бахаїзм нараховує близько п’яти мільйонів прихильників майже в усіх країнах світу, в тому числі в Україні. В одеській громаді близько 30 осіб.
Наталя Коваленко, одна з членів громади, розповіла, що прийняла цю віру несподівано для себе. Вона зростала й виховувалася у радянські часи, в родині комуністів, в атеїстичному середовищі і була практичною людиною. На початку 1990-х її 17-літній син став членом релігійної громади бахаї. Матері сподобалися головні принципи релігії, її етичні норми, серед яких — заборона алкоголю, наркотиків, позашлюбного сексу, азартних ігор, і вона прийняла вибір сина.
За словами пані Наталі, громада бахаї існує в Одесі вже понад 30 років. Особли-вістю є те, що серед її послідовників нема одноосібного лідерства. Засновник релігії — Бахаула — опрацював не лише її духовні засади, а й адміністративний порядок. Місцеві духовні збори, що складаються з дев’яти осіб, обираються таємним голосуванням усіма членами громади. Категорично заборонено просувати виборчі програми. Вибори старійшин відбуваються раз на рік у молитві. За таким же принципом проходить голосування на рівні країни. Головний керівний орган — Всесвітній дім справедливості — обирається так само, як і на місцях, але раз на п’ять років.
У бахаї — чотири напрямки діяльності: спільні молитви та освітні навчання для дітей, для підлітків і для дорослих. Навчання тепер, під час карантину, відбувається онлайн, що дає можливість спілкуватися послідовникам цієї релігії з різних країн і з різних континентів.
— Ми абсолютно відкриті, зареєстровані, у нас хороші стосунки з громадськістю, — розповідає Наталія Коваленко. — Стараємося брати участь у соціальному діалозі, влаштовуємо конференції, виставки. Долучаємося до різних дискусій, зокрема про права жінок, дітей, і таким чином висловлюємо ідеї нашої релігії.
У бахаї — цікава практика прийняття рішень, якою вони із задоволенням діляться з навколишнім світом.
— У нас відбувається консультація, йде обмін думками й на основі цього приймаються рішення, і це зовсім не подібне на те, що відбувається у соціумі, — зауважує пані Наталія.
Поки що власного приміщення у них нема — громада надто маленька, щоб будувати й утримувати свій храм. Окрім того, побоюються, що представники великих конфесій ставитимуться до них агресивно. Адже в ісламських країнах і досі руйнують храми бахаї й засуджують їх до смертної кари… Тож віряни збираються на спільні молитви у когось із громади або ж винаймають приміщення.
А ще одеські бахаї подорожують. В Ізраїлі, в Хайфі, на горі Кармель є Бахайські сади, які називають восьмим дивом світу.
— Якщо є рай на землі — він у Бахайських садах на горі Кармель, — вважає Наталя, яка відвідала це святе місце вже п’ять разів.
Старовіри у соцмережах
Якщо ви хочете знайти сьогодні старовірів на Одещині, вам не обов’язково шукати їх десь у далеких селах, на околицях, у Вилковому чи в Ізмаїльському районі. Старообрядців, як це не дивно, дуже легко знайти у соцмережах.
Одеські старовіри представлені у мережі досить яскраво. На своїх сторінках вони розповідають про діяльність громади, описують свій досвід, культурні події, соціальну діяльність, просувають свій бізнес. В Інстаграмі та Фейсбуці можна купити різні релігійні атрибути ручної роботи, передбачені церковним уставом, якими користувалися ще їхні прадіди. Це, зокрема, «лестовки» — такі маленькі драбинки, своєрідні шкіряні чотки для молитви, правильні хрести, чоловічі й жіночі. Крім основних атрибутів, у продажу — кухонне начиння і старообрядницький одяг різних кольорів та фасонів, який рекламують на фото симпатичні усміхнені дівчата.
— Старообрядці — це старовіри, але вони ніколи не були мракобісами — це їхній головний парадокс, — розповідає Олександр Пригарін, співавтор книжки «Російські старообрядці Одеси. Етноконфесійність в умовах полікультурного міста». — За повного формального консерватизму щодо обрядів, віри, все інше в їхньому житті було прогресивним, і соціальна практика змушувала їх бути попереду всіх. Вони повинні були вписуватися у соціальні контексти того місця, де жили. Окрім того, вони ніколи не відхрещувалися від православного коріння, вони — частина православної віри.
Старовіри з’явилися на Одещині ще у далекому XVIII столітті, ховаючись від переслідувань царської армії, коли ці землі були під владою Османської імперії. На теренах нашої області найбільше їх у Вилковому та в Ізмаїльському районі. «Липовани», так вони себе називають, бережуть вірність традиціям предків, зокрема стараються знайти собі пару лише серед одновірців, а для гостей іншої віри тримають окремий посуд.
Олександр Пригарін розповідає, що старообрядці були серед перших жителів Одеси, вже у 1794 році. Чотири родини старовірів приїхали на будівельні роботи у Гаджибей і були прописані у щойно заснованому місті… Хоча переважна частина старовірів, які осіли в Одесі, — це «розкольники», що втікали спочатку за кордон, а згодом поверталися, аби отримати вигідніший соціальний статус. Переважно, старовіри були серед заможних городян і приписані до купців.
Від часів заснування Одеси поводяться активно. Входять у різні політичні та громадські структури, мають бізнес. Старовірів за походженням, за підрахунками вчених-релігієзнавців — близько 10 тисяч, однак релігійна громада становить десь тисячу осіб, а регулярно відвідують храм кілька десятків, більшість же приходить у храм лише на свята.
На Одещині у старовірів — 15 храмів. Головний із них — Покрови святої Богородиці в Одесі, неподалік Привозу, на вулиці Великій Арнаутській. Церква нагадує острівець серед новобудов і руїн. Річ у тім, що громада старообрядців стала жертвою забудовника — ЗАТ «Чорноморець» і його керівника, колишнього народного депутата Леоніда Клімова. «Чорноморець» обіцяв про-фінансувати будівництво нової церкви на розі Італійського бульвару та вулиці Гімназичної, але не виділив ні копійки. Громада була змушена боротися за свої права на храм, який забудовник кварталу намагався знести. Церкву відстояти вдалося, але вона, незважаючи на ремонт, перебуває у поганому технічному стані. До того ж у руїнах недознесеного Клімовим кварталу постійно перебувають безхатьки.
Послідовники протопопа Аввакума — досить активні у громадському житті. У жовтні в Одесі проходила виставка «Старообрядці України: історія, традиція, сучасність», під час якої можна було ознайомитися з багатим культурним та релігійним життям громади, послухати знамениті старообрядницькі духовні співи, поспілкуватися з людьми, які зберігають віру, цінності своїх пращурів.
У старовірів — міцні родини, вони добросовісно працюють і допомагають ближнім, зберігають і передають традиції своїм дітям.
— У старовірів, зазвичай, складні відносини з державою. Так склалося історично: вони не чекають від держави ніякої підтримки, головне, щоб їх не чіпали, — зауважує Олександр Пригарін.
Кришнаїти
«Харе, Кришна, Харе, Рама, Кришна, Кришна, Рама, Рама» — життєстверджуючі пісні кришнаїтів лунають на вулицях Одеси чи не щодня.
В області зареєстровані чотири спільноти послідовників бога Кришни, який запо-відав радіти життю, веселитись і святкувати. Тому свята для кришнаїтів — це спосіб життя. Вони співають і танцюють на вулицях у будь-яку погоду, а іноді й пригощають вегетаріанськими смаколиками перехожих, прославляючи свого Бога…
За словами членів громади, всього на Одещині — близько 500 кришнаїтів, з яких 350 живуть і працюють в обласному центрі. Це — звичайні люди різних професій. Перші представники давньої релігії, що зародилася ще 2500 років тому, з’явилися тут наприкінці 1980-х.
У послідовників Кришни є власний храм у Сухому Лимані, де постійно проживають близько 20 осіб.
Ранок монахів починається о четвертій. Ритуальне обливання, нанесення духовних знаків на тіло, молитви. Впродовж двох годин тут повторюють спеціальну мантру, призначену для очищення розуму від матеріальних бажань. Потім — лекція, далі — заняття йогою і прибирання храму. І лише після цього — сніданок.
Кришнаїти не їдять м’яса та яєць, не вживають алкоголю — пити спиртне і палити їм заборонено. Вони вважають, що не можна вбивати та поїдати тварин, бо в наступному житті такою твариною можеш стати ти.
Усіх, хто приходить на служіння, традиційно частують солодощами з меду, горіхів, сухофруктів та згущеного молока, приготованими власноруч. Із задоволенням займаються приготуванням вегетаріанських страв і навіть мають намір відкрити власний ресторан у центрі Одеси.
Крім одеситів, храм частенько відвідують індуси-кришнаїти, що навчаються у місті. Тут співають, танцюють, слухають лекції, читають священні книги, щоб навчитися правильному способу життя. У монастирі виховують також браманів — майбутніх учителів ведичної культури.
Милосердя, ненасильство, аскетизм і правдивість — ось чотири головні принципи, до яких прагнуть кришнаїти. Тут існують заборони на статеві контакти поза шлюбом, одностатеві шлюби і багатоженство, а найбільш просунуті монахи, які досягли «санньяси», приймають обітницю безшлюбності.
А ще кришнаїти — єдина релігійна громада, яка впродовж багатьох років бере участь в одеській Гуморині. Причому ініціатива — запрошення на участь у параді — завжди виходить від місцевої влади.
Олександр Головатюк, відомий серед кришнаїтів, як Акінчанапрія Дас, проповідник, що познайомився з традицією майже 30 років тому, розповідає:
— Бог — багатогранна особистість, гуморист та веселун, і йому подобається, коли люди розважаються, не переступаючи норм моралі. Можна сказати, що сам Господь веселиться на Гуморині у нашій особі.
До речі, взяти участь у Гуморині — велика честь для кришнаїтів, тож обирають найкращих танцівників і співаків, а одесити з радістю приєднуються до них, підтанцьовуючи і підспівуючи. Радість об’єднує всіх.
Доброславські мурашківці
Про місто Доброслав на Одещині знає вся Україна: у 2018 році тут зафіксований рекорд — найчисленніша не лише у нашій країні, а й у світі родина, яка налічує 346 осіб.
Патріарх найбільшої родини — 90-літній Павло Семенюк — має 13 дітей, 193 онуків, понад 200 правнуків і навіть кілька пра-правнуків. Усі Семенюки належать до релігійної спільноти мурашківців, або ж «святих сіоністів». Загалом у Доброславі проживають близько 600 прихильників цієї віри.
«Церква святих сіоністів» була заснована у 1932 році на Рівненщині Іваном Мурашком і його дружиною Ольгою Кирильчук як одна із течій протестантів-п’ятидесятників. У радянські часи мурашківців вважали забороненою сектою, їх переслідували, багатьох висилали у табори.
У Доброславі (колись — Комінтернівському) мурашківці з’явилися у 1972-у, коли сюди переїхало кілька родин. Нині нові та охайні будинки «бороданів», як їх тут називають, займають у містечку три вулиці.
Цьому не варто дивуватися, адже мурашківці — знамениті на всю округу будівельники. За словами інших місцевих жителів, вони дорого беруть за роботу, але працюють якісно й на совість. Будівельні бригади формуються із родичів та братів і сестер за вірою. Зазвичай, чоловіки беруть на себе важкі роботи, а жінки займаються внутрішнім оздобленням будинків і квартир. Свої вміння передають нащадкам. Батьки не люблять відпускати дітей далеко від себе і змалечку привчають їх до конкретного ремесла. І кожен прагне отримати певний фах — стати, наприклад, висококласним пічником, сантехніком, плиточником…
У громаді прийнято, що чоловіки носять бороди. Жінки, навіть дівчатка, покривають голови хусточками. Заміжні носять фартушки, але не носять прикрас.
У родинах мурашківців прийнято народжувати стільки дітей, скільки дасть Бог. Переривати вагітність чи користуватися контрацептивами вважають гріхом.
Молодь рано починає працювати і рано одружується. Зазвичай, обирають пару з громади, але буває, що приводять когось із сторони — тоді та людина, що прийшла, має повністю прийняти віру й уклад життя громади, тобто, стати мурашківцем.
У дитсадок маленьких «мурашок» віддають рідко — через те, що харчування там не відповідає канонам віри. А от у школі буває таке, що півкласу — Семенюки!
Бородані не їдять свинини, а інші види м’яса ріжуть так, щоб у ньому не залишалося крові. Цим займається спеціально обрана людина. Кров тварин зливають у яму й закопують. Тому на столах у мурашківців — м’ясо лише із власних господарств.
Після закінчення школи юнаки та юнки зразу ж одружуються, виходять заміж. Іноді отримують середню спеціальну освіту. Мати вищу освіту — не заведено.
Релігійного лідера у мурашківців нема — вони по черзі, в тому числі й жінки, ведуть служіння, проповідують.
У громаді існує канон — не працювати після заходу сонця з п’ятниці й до понеділка, і всі члени його ретельно дотримуються. Субота і неділя — для відпочинку і для Бога, не можна навіть готувати їжу.
У вихідні з 9-ї до 11-ї дорослі разом із дітьми йдуть на богослужіння. Сторонніх у свій храм не запрошують.
У громади великий молитовний будинок, де у вихідні збираються близько 600 осіб. Довелося його розбудовувати, бо кількість прихожан зростає.
У домі молитви нема зображень Бога — лише сховані за фіраночками фотографії засновників релігії — Івана Мурашка і його дружини Ольги Кирильчук. Тут у кожного своє місце: з одного боку — молодь, з іншого — сімейні пари, батьки з дітьми, поки ті не подорослішають. Зазвичай, чоловіки читають уривки із Біблії, а жінки співають псалми.
Після служби — спілкуються, прогулюються, відпочивають. Добре, що місцева влада з повагою ставиться до них і враховує їхні потреби. Нещодавно на вулиці, де живуть Семенюки, встановили тренажерний комплекс, нові лавочки, сміттєві урни і виділили фарбу для дитячого майданчика з веселою назвою «Мурашечки», побудованого силами самих же Семенюків.
Одного із синів діда Павла — В’ячеслава Семенка — цьогоріч уже вдруге обрали депутатом селищної ради: люди йому довіряють.
З місцевою владою мурашківці в найкращих стосунках, переслідування залишились у далекому минулому, хоча в громаді й досі зберігаються пам’ятні документи про ті часи, коли молитовних будинків не було, а їхня віра була під забороною.
Баптисти із Кореї
На початку 1990-х в Одесі з’явилася протестантська церква «Алілуя». Її заснував пастор Джон Хан Кю із Південної Кореї. У себе на батьківщині Джон був шанованим бізнесменом, але, несподівано для себе, відчув у серці потребу нести Слово Боже. Разом з дружиною приїхав в Україну і почав тут місіонерську діяльність.
Спочатку Одеська міська рада виділила під церкву «Алілуя» будівлю у парку Шевченка. Чимало зусиль громада поклала на те, щоб упорядкувати приміщення і зробити з нього справжній храм. Але згодом відремонтовану й облаштовану будівлю місто забрало у церкви через суди. Тепер служіння відбуваються у колишньому будинку культури канатного заводу на вулиці Водопровідній.
Прихожани баптистської церкви — не лише корейці за походженням. Сюди приходять одесити, які свідомо обирають баптизм, як можливість спілкування з Усевишнім.
Зазвичай, служіння відбувається так: читаються глави з Біблії, молитви, молодь співає пісні під акомпанемент гітари або ж піаніно, проголошується пасторська проповідь. Проповідники — і чоловіки, і жінки. Відбувається тут і окреме молодіжне служіння, проводяться заняття для хористів і діє школа корейської мови. Після служби — спільна трапеза.
Прихожанка Марія Бей розповідає, що обрала цю церкву свідомо, оскільки тут під час інтелектуальних занять можна отримати відповіді на непрості питання. Молодь навчається основам християнської етики, громада доброзичлива і відкрита до людей.
Проповідниця Марина Шин зазначає, що під час карантину служіння відбуваються як в офлайн-, так і в онлайн-режимах. До церкви приходять лише люди молодого і середнього віку, які почуваються здоровими. Для дітей, людей старшого віку і тих, хто хворіє, доступні онлайн-трансляція служіння через Ютуб-канал і молитви вдома.
Громада церкви «Алілуя» разом з іншими баптистськими церквами бере участь у соці-альних проєктах, спрямованих на підтримку сімейних цінностей, на допомогу не лише братам і сестрам за вірою, а й усім, хто її потребує.
Після того, як через суди у церкви відібрали будівлю, взаємодіяти з міською владою, кажуть у громаді, непросто.
Володимир БОГАТИРЬОВ, учений, засновник першого в Україні Інституту дистанційного навчання, вважає:
— Релігійні громади наполегливо й органі-зовано намагаються впливати на світогляд значної частини одеського соціуму. При цьому вони займаються формуванням своєї пастви. Це відбувається за відсутності ідеологічної роботи з боку держави. У колишньому СРСР були такі активні структури, як товариство «Знання», що займалися освітою, культурним розвитком дорослих. Сьогодні освітою опікуються релігійні громади. Чи навчають вони критичному мисленню? Навряд. І це турбує…
Ярослава РІЗНИКОВА, заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдерж-адміністрації, зауважує:
— В Україні конституційно узаконено відокремлення церкви від держави і школи від церкви, а відповідно всі церкви мають у нашій країні однаковий правовий статус і є рівноправними. Однак заде-
кларована рівність конфесій перед законом чинна лише в державно-правових відносинах, а у суспільно-політичній сфері не всі релігії і релігійні організації мають однакове суспільне визнання чи підтримку.
Наприклад, на історію, культуру, державність, моральність українського сус-пільства надзвичайно вплинула православна церква, тому переважна частина населення України релігійно ідентифікує себе саме з православ’ям. А відтак це відобразилось і на законодавчому рівні. Кодексом законів про працю України визначено православні релігійні свята — Різдво Христове, Пасха (Великдень) та Трійця — як святкові і неробочі дні. Але у 2017 році Верховною Радою було враховано позицію понад 30% релігійних громад України і проголосовано за офіційний вихідний 25 грудня.
Зростання кількості громад, що представляють нетрадиційні релігійні рухи, свідчить про свободу релігії в країні. Про це ж свідчить й утворення 26 січня 2017 року нової організації — Всеукраїнської ради релігійних об’єднань. Вона репрезентує інтереси тих громад, що не можуть увій-ти до Всеукраїнської ради церков і релі-гійних організацій, утвореної у 1996 році за ініціативи релігійних діячів та за сприяння уряду.
Нове утворення є відкритим для представників усіх релігійних груп (а не лише авра-амічних релігій), нових його членів приймають переважною більшістю голосів, а не одностайним рішенням, участь у засіданнях можуть брати не тільки постійні та асоційовані члени, а й гості, аби вони могли оцінити роботу та вирішити, чи хочуть долучитися.
Наше суспільство лише йде шляхом до релігійної демократії, і нам ще багато чого доведеться зробити, аби представники релігійних спільнот, у тому числі й малих, почувалися в Україні, як у Бога за пазухою.
Ольга ФІЛІППОВА.
Створення цієї публікації фінансується в рамках Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в Україні. Зміст та думки, викладені в ній, є відповідальністю автора і не обов’язково відповідають позиції посольства.
ПІД ОДНИМ НЕБЕСНИМ КУПОЛОМ