Культурно-мистецький проєкт «Мозаїка Чумацького шляху», започаткований групою однодумців на чолі з викладачем Одеського художнього фахового коледжу ім. М.Б. Грекова Віктором Гоманюком наприкінці 2019 року, також перебуває під впливом обмежень, пов’язаних з пандемією. Попри несприятливі зовнішні обставини для проведення активних мистецьких акцій за участі громадськості, дослідження з історії чумацтва не припинилися. Так, ми не можемо зібратися велелюдним гуртом, зорганізувати цікаве масове дійство, але, натомість, маємо час і шанс відкривати нові чи призабуті цікаві сторінки з минувшини нашого краю.
Як приклад, в одній з міських бібліотек мою увагу привернуло давнє видання «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії. / Списані і переложені під музику Ант[оном] Коціпіньскім» (Київ, 1885), у якому, поряд з іншими, опубліковано кілька маловідомих старовинних чумацьких пісень. З’ясувалося, що, незважаючи на поважний вік, це не першодрук, а лише перевидання. Уперше збірка під цією ж назвою побачила світ у 1861-у в Києві. А ось друге видання — «Pisni, dumki i szumki ruskoho naroda na Podoli, Ukraini i w Malorossyi: Persza Sotnia» — побачило світ у 1862-у латиницею.
Як на середину XIX століття це була дуже сер-йозна науково-етнографічна публікація українського музичного фольклору, яка ще й містила матеріал для домашнього музикування. Пісенні зразки в ній були підтекстовані слов’янським і латинським шрифтами. На розгортці сторінок праворуч друкувався український текст з музикою, а ліворуч — латинський. Це давало можливість читати і співати українські пісні у будь-якій європейській країні. До збірки увійшли записи авторства Антона Коціпінського (його ім’я вказане у назві), а також інших музикантів (М. Вигорницького, Й. Витвицького, Й. Шпека) та деякі запозичення з уже надрукованих на той час видань.
Загалом у ній — 45 пісень, 42 думки і 13 шумок. Новинкою на той час було й те, що збірка видрукувана у двох варіантах: один — із записами мелодій, другий — у вигляді обробок для голосу та фортепіано. Передмову до другого видання, написану А. Коціпінським польською мовою, українською переклав О. Гулак-Артемовський.
Оскільки тексти були надруковані кириличним і латинським алфавітами (що порушувало урядову заборону — сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 року —друкувати польською та українською мовами), то видання одразу ж викликало жорстку полеміку в київській пресі й потрапило в опалу: в Російській імперії його вилучили з продажу й надовго заборонили. Перевидання збірки з’явилося лише в 1885 році, наступні — в 1891-у (під редакцією Г. Ходоровського) та 1899-у.
Неабияку цікавість викликає особистість самого автора — Антона (Антоні) Гіацинтовича Коціпін-ського (1816—1866).
Народився він у родині музиканта в місті Андрихув поблизу Кракова (Польща) і за походженням — поляк. Своєю творчістю належить до польської та української культур.
Музичні знання, навички гри на фортепіано, органі та фісгармонії отримав у сім’ї. Його батько, Яцек (Гіацинт) Коціпінський, тривалий час був органістом і керівником оркестру Львівського кафедрального собору Вознесіння Пресвятої Богородиці. Коли Антона призвали до війська, як здібного музиканта відправили на службу в австрійський військовий оркестр. Відтак цілих десять років — з 1835-го до 1845-го його творчої праці пов’язані з Чернівцями, де дислокувався оркестр.
Опісля, у 1846 році, Антоні Коціпінський перебрався до губернського міста Кам’янця-По-дільського, який на той час належав до Російської імперії. Там мешкав його брат Йосиф. За чотири роки, які жив і працював на Поділлі, зумів багато чого встигнути. Разом з братом давав уроки музики, викладав гру на фортепіано й теорію музики. Завдяки неабиякому підприємницькому таланту відкрив у місті друкарню та музичний магазин, де продавав ноти і музичні інструменти. Брав участь у громадському житті Кам’янця-Подільського. Зокрема, заснував музичне товариство, яке потім перевів до Києва.
Саме там він захопився фольклористикою і як один з перших в Україні етнографів почав активно записувати українські народні пісні. Збирав подільський пісенний фольклор, обробляв най-кращі мелодії для голосу з фортепіано і для хору, пропагував українські пісні в концертах.
На Поділлі Коціпінський розгорнув активну видавничу та педагогічну діяльність. Серед його найкращих учнів був, зокрема, Владислав Іванович Заремба (1833—1902) — український композитор, автор багатьох популярних пісень, як-от «Дивлюсь я на небо» і «Така її доля».
Як уже мовилося, Антон Гіацинтович мав ще й підприємницький хист, який поєднував з поширенням музичної спадщини. Крім Кам’янця-Подільського, відкрив нотні магазини у Львові, Києві, Кишиневі, Житомирі (останній мав назву «Магазин музики, інструментів музичних і всякого роду приборів артистичних»).
Звісно, що активна громадська і просвітницька праця не могла не викликати підозри у прибічників царської влади. У травні 1849 року за зберігання в своєму домі заборонених віршів одного з найвидатніших польських національних поетів-пророків Юліуша Словацького Антон Коціпінський був висланий губернською владою з Києва як «неблагонадійний». Із 1849-го по 1853-й жив і працював у музичній столиці Європи — Відні, водночас контролюючи свою музично-торговельну справу у Львові, Кишиневі та Кам’янці-Подільському.
У 1855-у згорнув видавничу діяльність і перебрався до Києва, де тоді було набагато більше можливостей втілити підприємницькі й творчі таланти. Видавав твори українських композиторів, Людвіга ван Бетховена, Фридерика Шопена.
За роки перебування й праці в Україні Антон Коціпінський так захопився народною творчістю, що вивченню, записам, обробці й виданню укра-їнських і польських народних пісень присвячував увесь час та енергію. За пропагування українських народних пісень та видання книжок з їх текстами зазнав переслідувань від царської влади, що й спричинило до передчасної смерті.
Антон Коціпінський відійшов у вічність 26 травня 1866-го, коли йому не сповнилося ще й 50 років, про що вмістили некрологи такі популярні тогочасні газети, як «Киевский телеграф» та «Киевлянин».
Утім, повернуся до видання 1885 року, де натрапив на текст пісні під назвою «Ой! Пішов чумак у дорогу!». Ця чумацька думка значиться у збірці під №20 (с. 28). Для нас, жителів Одещини, додатковий інтерес становить така примітка: «(з чорного Шляху, з-під Балти)». Важливо зазначити, що цю чумацьку дорогу називали так через небезпеки, що супроводжували мандрівників. У Польщі цей напрямок іменували Чорним шляхом, а в простонародді — Шпаковим, на честь першого отамана-провідника Шпака, який умів водити чумацькі валки зручними долинами із соковитими травами й поблизу води, не заходячи в села і не наражаючи чумаків на небезпеку в безлюдних степах. Чумацькі валки, вирушаючи з Волині, доходили до Умані, а звідти таємними стежками, глибокими ярами й берегами степових річок досягали спершу Балти, а потім йшли до Хаджибея (Одеси), Очакова або через Ольвіопіль до Микитиної переправи на Дніпрі, головно до Криму.
Зворушливим і самобутнім є й сам текст пісні, вартий уваги й нашого поважного читача-сучасника (подаємо у правописі, наближеному до ни-нішнього):
Ой! Пішов чумак у дорогу!
За ним жінка у погоню —
Вози завертає,
Та й воли випрягає,
Ще й серденьком називає!..
Вернися, чумаче, додому!
Вернися, чумаче, додому!
Отець, мати лає
Й тяжко проклинає.
Таки тобі хвортуна не служить!
Ти вернися, милий, додому!
Та плачуть діти за тобою.
Мати, діти плачуть,
Та отець і мати лає,
Там нам талану не має!
Ой! Коли б ти добра жона,
То ти б сиділа дома!
А п’ятницю постила,
Щоб нам хвортуна послужила!
Ой, хвортуно ж, ти небого!
Послужи мені немного,
Служилась у хазяйстві,
Та й служила в бурлацтві,
Ще й послужи у чумацтві!
Ой поздихали ж сірі воли!
Попсовались нові вози,
Тепер я нещасний,
Додому вже не піду,
Бо там жінка на мою біду.
Ой, не вернуся ж із дороги,
Будуть ся сміяти вороги;
Ще всі чумаченьки
Тільки п’ють та гуляють,
А вже мене не призивають!
Ой! Вийду ж я на сю долину,
Погляну ж я в прогалину;
Там всі чумаченьки
Тільки п’ють та гуляють,
Тільки моє безталан(н)я!
Ой! Вийду ж я на ту гороньку,
Погляну ж я по світоньку;
Ой! Світе ж мій ясний,
Світе ж мій красний,
Що ж вродився нещасний!
Отож, аналізуючи цей текст, можна зробити висновок: перед нами — зразок однієї з лірико-епічних пісень, у якій відображені життя і побут чумака. Тут і відірваність від рідної домівки, і труднощі й тривоги далекої дороги, і туга за сім’єю, і бідність, яка примушувала чумакувати, та й сама доля, що не завжди була привітною і щасливою. Справді, чумакування було нелегким промислом, бо ж, рушаючи у далеку, незвідану путь, чумак, як і козак, не знав, чи повернеться, чи загине, чи втратить найцінніше — волів, мажі (вози) або й сам вантаж. І водночас — оптимістичне світо-сприйняття та зворушливе звернення до своєї заступниці — матінки-природи: «Світе ж мій ясний, світе ж мій красний…».
Важливо зазначити, що, крім слів самої пісні, у збірці, в коментарі, назване й ім’я виконавця: «Голос співав О. Самохоцькій». Мабуть, своєю майстерністю виконання він і спонукав автора видання зробити відповідний запис. Якби була змога віднайти в історичних джерелах додаткову інформацію про цю людину, то ми б отримали нагоду ідентифікувати походження пісні з тієї чи іншої місцевості, з того чи іншого населеного пункту Балтщини. Річ у тім, що у XIX столітті Балтський повіт входив до складу Подільської губернії і лише його частина розташовувалася на теренах сучасної Одещини.
І на завершення. Як правило, перші чумацькі валки вирушали в дорогу після весняного рівнодення (22 березня). А вже у квітні, коли було полагоджено мажі й відгодовано волів, чумаки масово вибиралися у довгу й небезпечну мандрівку. Пісня, яка супроводжувала їх у тих подорожах, залишилася нам як безцінний духовний спадок…
Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.
«ІЗ-ЗА ГОРИ, ІЗ-ЗА КРУЧІ РИПЛЯТЬ ВОЗИ ЙДУЧИ...»