ЗАПОВІТ ЧЕРЕЗ ВІКИ

Книжка, що має назву «Радуниця», щойно вийшла у київському видавництві «Український пріоритет». Її авторка — Ярослава Різникова, заступник директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації.

Чому саме «Радуниця» і що означає це, на жаль, призабуте, а багатьом і не відоме слово?

Радуниця, Радониця, Радовниця, Радунець — у давнину у східних слов’ян — день поминання померлих, під час якого відбувалася трапеза на могилах родичів. Після включення православною церквою Радуниці до свого культу цей день отримав назву Проводи (народні назви — Гробки, Могилки, Поминки та ін.). У цей день на кладовищі відбувається спільна панахида й обіди — тризни. Це за словником-довідником з релігієзнавства.

А ось про ту ж Радуницю (зверніть увагу на дуже щирий, довірливий, я б навіть сказав, камерний тон викладу — в Яро-слави Різникової:

«Вчені твердять, що в наших предків це слово означало поняття «весняна радість». А називалося Радуницею, або весняною радістю, свято єднання поколінь — духовної зустрічі живих членів роду зі своїми предками, душі яких уже залишили цю землю й відлетіли у далекий Ірай. Сьогодні у нас в той ірай, ірій (або, як ми кажемо нині, вирій) відлітають лише пташки восени, щоб напровесні повернутись і звеселити нас своїм щебетом. А колись Іраєм, Ірієм, Раєм звалась та таємнича «країна», куди переселялися душі померлих предків. І вважалось, що, переселившись у цю дивну країну, предки спостерігають за життям своїх родичів на землі, допомагають їм у добрих справах, а декого, хто порушує звичай, чинить зло, не шанує свій рід, — можуть і покарати.

Але зв’язок між живими й померлими поколіннями цим не обмежувався. Як вважали наші предки, точно так, як птахи незмінно щовесни повертаються до нас із вирію, так у певні урочі дні й душі померлих членів роду переходили по кленовому містку зі свого Іраю-Раю на нашу землю, щоб зустрітися із живими родичами. Таких приходів було кілька в році, але найсвятковішим, найтривалішим був саме весняний їхній «прихід».

У такий весняний день всі люди поспішали до місць поховання своїх предків, несли страву, питво, одягали найкраще своє вбрання, водили на цвинтарях хороводи, співали пісні — одне слово, робили все, щоб якомога краще прийняти й звеселити своїх невидимих дорогих гостей. Наші пращури так вірили, що всі їхні родичі прийшли з Іраю до них у гості, що спілкувалися з ними, як із живими. Навіть слова покійний чи небіжчик не можна було вживати, бо вважалося, що в цей день всі живі. От хіба що побачити їх — тих гостей із Іраю — очима тілесними не завжди можна було. Кажу «не завжди», тому що, згідно з віруваннями наших предків, душа померлого могла втілитися і в квітку, і в деревце, що росте біля могилки, і в пташку, що виспівує на гілці чи кружляє довкола. Отож, у такому випадку, їх і «побачити» можна було…

В кожному разі, все в цей день було одухотворене, рідне, осяяне радістю зустрічі поколінь, щастям причетності до тієї спільності, що становила в давнину священне поняття РОДУ, з якого в пізніші часи сформувалося не менш святе поняття НАРОДУ».

Процитоване вище Ярослава Різникова, тоді ще зовсім недавня випускниця історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, вперше озвучила в ефірі обласного радіо 1 лютого 1996 року, започаткувавши цикл щотижневих українознавчих передач під назвою «Радуниця» й поставивши за мету «щоб ми всі повніше відчули себе членами однієї святої спільноти, яка зветься словом НАРОД.

Так, це були постійні (щочетверга о 18.30) зустрічі з радіо-слухачами. Ось чому щирий, довірливий, камерний тон.

— Скажу чесно, ми не сподівалися на такий успіх передачі, — згадував на презентації книжки тодішній головний редактор Одеського обласного державного радіо, заслужений журналіст України Іван Нєнов. — Але згодом варто було з тих чи інших причин своєчасно не вийти їй в ефір, як одразу ж розривалися редакційні телефони: «Де Радуниця»? Слухачі полюбили цю передачу, полюбили її талановиту авторку. Відтак замість року, як спочатку планувалося, «Радуниця» звучала на нашому радіо цілих три…

Як зауважила сама Ярослава Різникова і в передмові до видання, і під час його презентації в Літературному музеї, до нього ввійшли не всі тексти радіопередач, що прозвучали за три роки, бо то вийшла б дуже об’ємна книга: «Я намагалась відібрати матеріал так, щоб були охоплені найважливіші дати й найзначніші свята, які до того ж супроводжуються в народі якимись цікавими обрядодійствами чи відображають органічне поєднання дохристиянських уявлень і вірувань народу з християнською релігією — адже в цьому злитті надзвичайно яскраво втілився український менталітет, ота містична «народна душа», яку нам так потрібно віднайти, очистити й узяти з собою в нашу державницьку путь у майбутнє, щоб ми всі усвідомили, нарешті, що ми — не «каліки на роздоріжжі», а великий, самобутній народ з власною культурою, з власними тисячолітніми традиціями, з великою, доброю й щирою душею».

Особливу подяку авторка висловила відомій мисткині, заслуженому майстру народної творчості України Зої Пасічній, роботи якої, з її згоди, використані в оформленні «Радуниці». На жаль, Зоя Сергіївна не побачила новодруку — восени 2018-го вона відійшла у кращі світи, в отой Ірай…

Привітати пані Ярославу з виходом книжки, а заодно і з гарним ювілеєм (можна й навпаки — з ювілеєм і з першо-друком) прийшло багато відомого в Одесі, і не тільки тут, люду. Слово брали батьки двічі іменинниці — письменники Галина Могильницька й Олекса Різників, професори-історики Григорій Гончарук і В’ячеслав Кушнір, народний артист України Микола Свидюк, представники акредитованих у нашому місті дипломатичних установ, національно-культурних товариств, бібліотек, музеїв, громадських організацій, ЗМІ. То була справді щира, довірлива, камерна зустріч.

«Я рада новій зустрічі з вами, дорогі мої колишні радіослухачі, а також нинішні читачі. Щасти вам, Боже!» — написала авторка в передньому слові до «Радуниці» й підписалася: «Ваша Ярослава Різникова».

Іван МЕЛЬНИК.