Почну з діалогу у молочному кіоску без «розпізнавальних знаків», тобто без вивіски, що вказувала б на товар, який має право продаватися в ньому, на підприємство чи фірму, якій він належить, або бодай на дні чи години роботи. Функціонує він в Одесі неподалік від будинку, де я мешкаю.
Отож, до кіоску заходить покупець — жінка досить солідного віку. Майже вслід за нею заходить з вулиці продавчиня, розмовляючи по телефону. Розмова явно приватного змісту, бо продавчиня обзиває жартома свого співбесідника «гадом» чи «негодяем» і розповідає про когось, хто чи то випив якесь пиво, чи, навпаки, не схотів пити і таке інше.
Літня жінка терпляче стоїть, очі-куючи кінця розмови. Це триває зо п’ять хвилин. Нарешті продавчиня відкладає телефон.
— Слушаю вас, — звертається вже до жінки.
— А це у вас увесь сир, що на вітрині, чи є ще? — запитує та.
І чує у відповідь:
— Меня раздражает, что вы на творог говорите «сыр»! Я понимаю, что вы западэнка, но вы — в Одессе! И у нас разговаривают по-русски!
— А Одеса — це хіба не Україна, що тут не можна українською розмовляти? — спокійно запитує жінка.
— По-украински у себя в западной разговаривайте, а Одесса — это не Украина! Это порто-франко! Понимаете, что это такое?! Порто-франко! Здесь по-русски разговаривают! Я — коренная одесситка и я вашего языка не понимаю!!!
— То вчіть, — тихо, щоб не вибухнути, відповідає жінка. — Українська ж — державна мова, її всі повинні розуміти...
Продавчиня зривається:
— Какая «мова»?! Вы что — по-украински разговариваете?! Вы на западэнском языке разговариваете! А я его не понимаю и не хочу понимать! У нас — порто-франко! У нас по русски говорят! Я — одесситка! Понимаете?! Коренная! И вашего западэнского не хочу понимать!
— Я теж корінна одеситка, — каже жінка, — але я українка. І в своїй державі маю право говорити рідною мовою.
— Ха-ха-ха! — робить вигляд, що сміється, продавчиня, тикаючи пальцем на жінку. — Она — одесситка! Ты сначала говорить научись по-человечески!
Літня жінка (а це була, зазначимо в дужках, викладачка кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Одеської академії неперервної освіти, авторка практикуму та шістьох навчально-методичних посібників з української мови, заслужений працівник освіти України, нагороджена низкою урядових та регіональних відзнак, до того ж письменниця і справді корінна одеситка) запитала вже дещо з притиском:
— А ви не боїтеся, що я можу притягнути вас до суду за образу моєї національної гідності?
— Иди! Иди подавай в суд! Посмотрим, что у тебя получится!..
Вийшовши з кіоску (ясна річ, без продуктів, за якими зайшла, і тремтячи від гніву й образи), жінка подумала: «А й справді, нічого «нє получітся», навіть якби до десятка судів звернулася, бо хами-україноненависники плюють людям у душу, як правило, без свідків. При свідках вони не тільки «западэнский язык» (як вони трактують українську мову), а й китайський зрозуміють, бодай «на мигах», але розказувати про порто-франко, де «разговарівают» на «чєловєчєском язикє», точно не насміляться.
Отже, притягти якогось «українофобствуючого» хама до відповідальності — практично неможливо. Хороший і правильний закон про відповідальність за дискримінацію чи образу честі й гідності особи за національною ознакою хорошим і правильним залишається лише на папері, бо не такі дурні вороги нашої державності, щоб їхню ворожість можна було легко довести. А створювати штучні ситуації, які провокували б україноненависника висловитися публічно — це, як казали російські класики, «не по-нашему ведомству».
На жаль, та жіночка далеко не перша й, на жаль, далеко не остання. Вчора, позавчора, завтра, післязавтра такі «корінні» українофоби вже нахамили і ще нахамлять сотням тих, хто звертався чи ще звернеться до них українською мовою, висміють, принизять, познущаються безкарно; і між тих сотень знайдеться сливе один-два, хто й надалі вживатиме українську привселюдно, а інші, уникаючи ексцесів, використовуватимуть її лише в найближчому оточенні та ще хіба у власній хаті, та й то лише тоді, коли в ній не буде сторонніх.
Я знала одну україномовну сім’ю, в якій перед приходом гостей дітям наказували говорити лише російською.
— Чому? Навіщо? — дивувалась я.
— Ну, знаєш, — пояснював господар, — будуть такі (!) люди... Подумають, що ми якісь селюки.
— А селюки — це що, сором?
— Ну... не сором, але ставлення вже не те...
Та як же буде до тебе «те» ставлення, як ти сам себе соромишся, сам себе — свого походження, свого роду, свою мову принижуєш, навіть в очах своїх дітей?!
Дуже часто україномовна людина, хоч звідки б вона приїхала до міста і якою б мовою говорила вдома, заходячи в трамвай чи магазин, тієї ж миті переходить на російську, бо «всі так говорять»...
А як же ті «всі» заговорять інак-ше, коли ми самі демонструємо перед ними своє почуття меншовартості, неповноцінності?! Як же ми при такому стані створимо україномовне середовище для своїх дітей, внуків і правнуків?! Як же ми навчимо їх гордитися своєю державою, нацією, мовою, культурою, якщо ми самі не вміємо гордитися тими надбаннями нашого народу?! Чи так і залишимо їм Україну без України? Славну назву — з гнилим напівколоніальним змістом?!
Невже й вони, як і ми та наші батьки і діди, мають жити, як казав світлої пам’яті Микола Вінграновський, «на Україні — хворі Україною, на Україні — в пошуках її»? Невже і їм якась невігласка вказуватиме, якою мовою їм слід розмовляти в державі, що зветься Україною?
А з іншого боку глянувши — як я можу винуватити ту продавчиню в тому, що її «раздражаєт» українська мова, якщо знаю, що це цілком природна реакція людини на щось незвичне, чуже, неприйнятне? Бо якби вона чула укра-їнську довкіл себе частіше, якби до неї зверталися українською бодай три вчительки української мови, які живуть в одному кварталі зі мною і ходять по той самий сир у той самий кіоск, вона поволі навчилася б сприймати українську як повноправну мову спілкування навіть у такому зросійщеному місті, як Одеса, де, як не дивно, питомих українців більше 70%, але значна частина з них, на жаль, позиціює себе як «русскоязычное население».
Інша, теж досить потужна, — це українці, громадяни (а не «население»), що спілкуються українською мовою, але переважно в своєму українському середовищі, а в російськомовному оточенні толерантно переходять на ро-сійську.
І лише незначну частку становлять ті, хто скрізь і завжди послуговується українською мовою, дбаючи, щоб ця мова (правильна, літературна, гарна, співуча) була на слуху у наших зросійщених співгромадян, щоб вони звикли до неї як до мови спілкування культурної, гордої нації, а не сприймали як щось екзотичне і неприродне.
Ми, хто мріє про Україну не як про територію, населену шлунками, загребущими руками, ненаситними, заздрісними очима, а як про духовно багату (матеріально також), культурну, гідну і шановану в світі незалежну Державу — українську не тільки за назвою, але й за суттю, повинні зрозуміти, що ні найкращий у світі президент, ні найдосконаліший уряд, ні найпатріотичніша Верховна Рада такої Держави нам не створять, якщо ми не будемо щоденно творити її кожен на своєму місці й у міру своїх сил.
Не кожен із нас здатен робити наукові відкриття, вдосконалювати виробництво, писати книжки, читати просвітницькі лекції чи в якийсь інший вагомий спосіб сприяти утвердженню й піднесенню престижу Держави. Але кожен може впевнено, спокійно і гідно нести в зросійщений соціум наше дивовижне милозвучне українське слово, творити в чужому холодному суржикомовному морі той теплий україномовний Гольфстрім, який неминуче розтопить льоди несприйняття і неприязні, що базується лише на незнанні, на стереотипах, сформованих імперською пропагандою, та інформаційних фейках зовнішніх, а почасти й внутрішніх ворогів нашої суверенності.
Людина не може любити того, чого вона не знає. Людина не може звикнути до того, чого вона не чує, не бачить. Наші міста мають чути українську мову — чисту, грамотну, літературну, бачити її носіїв — врівноважених, гідних, інтелігентних.
Скажу вам, дорогі читачі, по секрету, що та жіночка, про яку я розповіла на початку, хоч і досить розумна, освічена і заслужена, а повелася в тім молочнім кіоску геть не так, як слід було б розумній, поважній людині.
По-перше, молочний кіоск — не місце для дискусій. По-друге, вступати в розмову не було з ким — інтелектуальний рівень і настрій продавчині, як і ступінь її вихованості було видно з першої фрази. По-третє, справа продавця — яка? — обслуговувати покупців. От і слід було, проігнорувавши в’їдливі зауваження елементарно невихованої людини, спокійно, але твердо «попросити» її пошвидше виконувати належну їй роботу й жодним словом не коментувати її «язиковиє ізиски». Взяти той сир, сказати «дякую» (не «спасибі», а саме «дякую», можна б ще й: «Щиро дякую») і спокійнісінько піти геть. А вона собі хай сидить і жалкує, що такий «мах» пропав даром.
На хамство слід відповідати абсолютним його ігноруванням, бо «хама не перехамиш», а себе принизиш, опустившись до його рівня.
Пам’ятаю випадок десь із середини 1990-х. Перше вересня. Ми, три вчительки, всі при параді — бо ж свято! — їдемо в тролейбусі, стоячи на задньому майданчику, й розмовляємо, певна річ, україн-ською мовою. Бачимо: якісь дві старенькі бабусі, чепурненькі й пристойні з виду, крутяться довкіл нас, оглядають зі всіх боків і настійно прислухаються до нашої розмови.
Десь на третій чи четвертій зупинці одна з них не витримує.
— Извините, пожалуйста, — каже чемненько, — мы вот все смотрим: вы такие красивые, такие приятные женщины, и видно, что интеллигентные, образованные... А почему же вы на этом деревенском языке разговариваете?
Я вже й рота розтулила, щоб гарикнути на неї, коли це моя молодша подруга раптом засвітила своє кругленьке личко доброзичливо-сонячною посмішкою і янгельським голоском, ніжно так каже:
— Бабусенько! А ви не знаєте хіба, що тепер українською мовою говорять тільки інтелігентні й освічені люди? Це ж, бабусю, тепер найелітарніша мова!
— Д-а-а-а? — розгублено протягує бабуся.
— Авжеж! — сяє доброзичливіс-тю подруга. — От гляньте,
скільки людей у тролейбусі, а всі як говорять? — суржиком! А українською — тільки найосвіченіші й розмовляють. Це тепер так, як колись була французька в аристократів...
— Ой, извините, мы не знали... — трохи зніяковіло каже бабуся. — Дай вам Бог здоровьица! Вы очень красивые и приятные девушки!
«Дєвушкі» їй теж щось добре побажали на прощання. Потім кілька разів зустрічались на сусідній вулиці. Вона до мене привітно усміхалася, як до доброї знайомої, а я до неї.
А яке враження про україномовних «дєвушек» у неї залишилося б, якби встигла заговорити я, а не моя мудра подруга?..
Отож, будьмо мудрими, утримуймося від агресії і не вступаймо у дискусії з тими, з ким нема про що дискутувати. Пам’ятаймо: ми, українці, носії української мови — народ культурний і гідний. Стежмо за своєю зовнішністю і за своєю поведінкою. Сьогодні несення української мови в маси зросійщеного й не завжди доброзичливого до нас «населения» — це МІСІЯ, як колись місією було несення Євангелія у маси язичницьких народів.
Сьогодні нашим новим громадянським заповітом має стати відродження й утвердження в Українській державі державної української мови. Без цього не стане Україна повноцінною і по-справжньому суверенною Державою, а її мешканці (незалежно від етнічного походження) — гордим і самобутнім народом, що усвідомлює свою відповідальність за дім і землю.
Мова — не просто засіб спілкування. Це потужний державотворчий чинник.
Коли у 1861 році Італія здобула незалежність, у країні із понад 25 мільйонів населення лише 6000 володіло італійською мовою. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців», — хрестоматійна фраза письменника-історика Массімо д’Адзельйо. Розробку програми утвердження іта-лійської мови було доручено урядом письменникові Алессандро Мандзоні, який наголошував: «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів, єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність міцною і благородною». Втілення цієї програми, зокрема й завдяки радіо, телебаченню та пресі, сконсолідувало населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, що досить швидко почало відігравати помітну роль на світовій арені.
Фінський письменник Яакко Ютейні ще в 1820 році зазначав: «Мова — залізний обруч, що єднає народ у єдине ціле». Народ Фінляндії, мовна єдність якого була пошматована дводзьобим російським орлом та розметена його крилами, вирвавшись у 1917-у з імперських пазурів, найперше почав відновлювати цілісність цього мовного обруча. І досить скоро, незважаючи на зазіхання вже совєтської Росії на фінську незалежність, було досягнуто успіху фінського народу у світовому співтоваристві.
Прикладів можна навести багато...
Чехія, де за кілька століть німецького панування німецькою говорили не лише чеські міста, а й села і де історик Фантішек Палацький у 1848 році писав до мовознавця Й. Юнгмана: «Мені здається, ми будемо свідками загибелі останнього чеського слова»...
Польща, де ще на початку ХХ століття польська мова була заборонена навіть у Варшавському університеті (вона була викреслена з програми середньої освіти з 1869 року, а після 1870-го те ж було зроблено для вищої та початкової школи).
Ізраїль, де залізним обручем, що з’єднав віками розпорошений по світу народ, став іврит, який з повагою, гідною подиву, до своєї історії євреї буквально воскресили із розряду «мертвих» і дали йому нове повнокровне життя, воскресивши і свою понад два тисячоліття тому втрачену державу.
Стільки ж прикладів можна навести і того, як із втратою мови народ остаточно втрачав і Державу.
Недарма новітній російський фюрер на початку ХХІ століття заявляв: «Россия простирается туда, где звучит русская речь». Тоді це здавалося словесною маячнею. Потім ми побачили реальне втілення цієї маячні в Криму та на Донбасі, й спроби її втілення в Одесі у травні 2014 року.
Це ще один переконливий аргумент на користь утвердження державної мови як консолідуючого чинника суспільства. Аргумент цей має бути переконливим для всіх його членів, включно з тими, які позиціюють себе як «русскоязычное население», бо приклад Ічкерії, Грузії та Донбасу свідчить, що бомби та снаряди російських мінометів і ракетних установок перед тим, як убивати, не питають, хто «мовний» а хто «язичний», а нищать усіх підряд. У цьому легко переконатися, слухаючи по телебаченню розповіді, що розривають душу, скалічених дітей чи постраждалих від вибухів ро-сійських снарядів стариків, які оповідають про своє горе здебільшого мовою свого кривдника-агресора.
Утвердження української мови як мови державної має здійснюватися за повної поваги й толерантності до представників інших національностей, які є громадянами Української держави. Пам’-ятаймо, що для кожного народу його мова є і повинна бути святістю. А зневажаючи чужі святощі, годі чекати від когось поваги до своїх.
Сказане стосується й російської мови, бо не винна вона в тому, що дехто з її носіїв так агресивно налаштований до Держави, в якій живе, й до нас як представників титульної нації цієї Держави.
Та й вони самі, мабуть, не винні в своїй агресивності. Винні ті вавилонські вежі брехні і фальші, які звалила в їхні серця та голови імперська ідеологія. І розчистити ці завали зможе тільки правда, спокійно й аргументовано донесена до них. А це — теж місія, яку на жаль, не кожен із нас може взяти на себе, бо вона вимагає ґрунтовних знань та уміння доцільно й переконливо оперувати ними.
Наша місія простіша й, водночас, складніша, бо вона має здійснюватися повсякчас і настійно всупереч нападкам та провокаціям, кпинам та погрозам. Місія ця — несення української мови у зросійщене середовище, творення атмосфери, просякнутої українським словом. А це може робити кожен, хто вважає себе громадянином України і відчуває обов’язок перед своєю Державою, своїм народом.
Тож ставайте місіонерами! Несімо до людей нашу багату й прекрасну мову — наше калинове громадянське Євангеліє! Несімо мудро й спокійно, впевнено й гідно.
І хоч не всі наші «язичники» в ближчому часі стануть «мовцями», але, звикнувши до повсякденного мелодійного звучання української мови, навчаться шанувати її, а далі і заговорять нею, бо будь-яка мова застосовується лише при наявності відповідного мовного середовища, створити яке повинні ми з вами.
Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
заслужений працівник освіти України.
СТАВАЙМО МІСІОНЕРАМИ