ПОЕМА ПРО УКРАЇНУ

Добре було б з України до Сполучених Штатів Америки побудувати міст і вздовж нього посадити бізнесменів. Проїхав президент в один бік — інвестиції. Повертається назад — знову інвестиції. Безсмертний образ поміщика Манілова з «мертвих душ» мимоволі зринає в пам’яті, коли мова заходить про цілі і результати п’ятиденного візиту Володимира Зеленського за океан.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗА 227 МІЛЬЯРДІВ

У зведеннях новин та в аналітичних статтях політологів можна, зрозуміло, зобразити, що завгодно. Подати, наприклад, як факт нову, поки що не існуючу програму стратегічного партнерства як новий рівень у відносинах двох країн або 60 мільйонів американської допомоги на закупівлю зброї як ключовий пункт у забезпеченні безпеки України. Але суть у тім, що, як правильно зауважив наш президент, їхали не за подарунками.

Зеленський, слід зазначити, за два роки перебування на посаді навчився вимовляти правильні слова. Але ці слова, як на Батьківщині, так і за кордоном, часто зависають у повітрі, звернені не до тієї аудиторії. І це доводить публікація заступника директора Євразійського центру Атлантичної ради Мелінди Хартінг у журналі National Interest. Йдеться про виступ глави української держави перед експертами, державними чиновниками та аналітиками у Вашингтоні. Сам виступ президента був коротким, але його доповнила обширна презентація плану трансформації української держави й українського су-спільства в усіх сферах життя на багато років уперед вартістю в 227 мільярдів доларів.

«Трансформацію» з великою кількістю тексту і діапозитивами представляв радник Володимира Зеленського Тимофій Милованов. І повідомлялося, що під цю програму вже виділили три мільярди (але не уточнювалося, хто виділив і коли). Решта грошей, зрозуміло, повинні забезпечити інвестиції. Іншими словами, грандіозний план розробників виглядав як банальне прохання «дайте грошей». Американські чиновники, експерти та аналітики, вражені діапозитивами, могли б, імовірно, прислухатися до прохання. Але вони живуть на зарплату. Мільярдів на їхніх рахунках нема. І гроші у них просили несподівано.

Утім, це була не головна несподіванка. З’ясувалося, що про плани трансформації України на 227 мільярдів доларів нічого не знають на Батьківщині. Вона, що називається, експортний виріб Банкової, до якого в Кабінеті Міністрів стосунку не мають, а в парламенті і в Національному банку України — навіть не чули. У найсприятливішому випадку (якби в США знайшлися під програму інвестори) на отримання державних гарантій довелося б витратити роки.

ТО НАВІЩО Ж ГОРОД ГОРОДИТИ?

Американські експерти і чиновники — не дурні. У наших реаліях більшість з них розбираються не гірше за українців. Розбираються, але не у всіх. Після повернення команди Зеленського зі США на Батьківщину «трансформація» з діапозитивами перестане бути фантазією Милованова. Начебто схвалена американськими експертами, вона стане аргументом на користь завершення розпочатих «реформ». І переобрання чинного глави держави.

227 мільярдів доларів під фантазії Зеленського (під майбутні вибори) навряд чи зберуть, а щодо термінів реалізації грандіозних планів, то колишній радянський народ звик до всього. Вдасться запудрити мізки виборцям — нову програму КПРС використає «Слуга народу». Не вдасться — «трансформацію» забудуть, як забули побудову комунізму.

З ОЛІГАРХАМИ БІЛЬШЕ НЕ БОРЕМОСЯ

Літо закінчилося, і, як завжди, в Україні почався новий політичний сезон. У вівторок, 7 вересня, після канікул відновила роботу шоста сесія Верховної Ради дев’ятого скликання. Ще недавно вважалося, що одним із головних документів, який розглянуть народні депутати, буде законопроєкт №5599 (так званий закон про олігархів). До ВР ще 1 червня його, як невідкладний, вніс президент Зеленський. Через місяць законопроєкт у першому читанні підтримали 275 нардепів. Але далі справа за-стопорилася. Ймовірно, надовго, якщо не назавжди.

Серед тих, хто проголосував за прийняття законопроєкту в першому читанні, було чимало тих, кого відносять до олігархічної клієнтури. Ці депутати розраховували, що склад «чорного списку» визначатимуть у парламенті, а не в Раді національної безпеки й оборони, як наполягає Банкова. І що можна буде вивести з-під удару своїх «господарів». Судячи з усього, «господарям» не вдалося досягти угоди з президентом. І все посипалося. З’ясувалося, що законопроєкт сумнівний у частині дотримання конституційних норм (хто б сумнівався!). Він не пройде в Конституційному Суді. І навіть не дійде до нього, ос-кільки не збере потрібної кількості голосів «у цілому».

Коли від підтримки законопроєкту відмовився телеканал Ахметова «Україна», а проти «деолігархізації» висловилася омбудсмен Денісова, стало зрозуміло, що тема закрита. Зеленського публічно принизили. А хто в ОП забув, тим показали, хто в хаті справжній господар. До речі, одночасно нагадали, що парламентсько-президентська республіка досі у нас де-юре існує. У потворному — завдяки монобільшості — вигляді. З урядом, фактично призначеним президентом. Але існує і тримається дивом.

У дива є прізвище і посада, яка багато чого поки що визначає. Голова Верховної Ради Дмитро Разумков, незважаючи на те, що обраний і належить до команди Зеленського, зі «слугами народу» часто крокує не в ногу. Грубо кажучи, не підтримує автоматом рішення, які своїм «слугам» спускає Банкова. А звертається за висновками до юристів Апарату Верховної Ради і намагається, по можливості, дотримуватися регламенту. Главу держави і його оточення незалежна поведінка Дмитра Разумкова дуже дратує. Але зміщення його і призначення головою ВР Руслана Стефанчука, який дослуховується до ОП, порушить систему політичних балансів у парламенті. Як показала «боротьба з олігархами», таке не минеться без наслідків.

Інша справа — міністри і сам прем’єр Денис Шмигаль. Під час парламентських канікул у ЗМІ безперервно обговорювали, хто з цих людей позбудеться посади, а хто залишиться в кріслі. Але обговорювали без емоцій і без азарту. Бо реально керує країною не уряд і навіть не президент, який зосередив у своїх руках владу в Україні. А люди, за чиєю командою кладуться під сукно, спотворюються до невпізнання або пропадають назавжди необхідні країні закони.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ