КЛАРА-ЛІДА

Ця розповідь Євгенії Степанівни Матіяш (Козаченко), 1950 року народження, працівниці відділу побуту державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ», про події, які сталися в її родині під час Другої світової війни. Про них їй повідала мати — Марія Єфремівна Козаченко.

Йшла Друга світова. На той час, коли до Котовська, що на Одещині, увірвалися гітлерівці, дівчинка на ймення Клара успішно закінчила середню школу. Тривога й страх затаїлися в кожному куточку міста. А ще — люта ненависть до ворогів. Велике горе, людські втрати й масштабні руйнування міст і сіл несли окупанти на українську землю.

Коли фашисти зібрали всіх євреїв на розстріл, серед яких були сусіди та батьки Клари, дівчинці якимось чином вдалося втекти. Майнувши за ріг будинку, бідолашна дивом урятувалася від автоматної черги, випущеної їй навздогін німецьким солдатом. На щастя, кулі прошили лише ріг будинку, який зразу ж обвалився. Тільки-но все затихло, Клара в розпачі пустилася бігти світ за очі. Від пережитого жаху вона навіть не зчулася, як опинилася досить далеко від міста — у полі, поблизу села Долинського.

Починало смеркатися, коли мамин брат Василь пішов у поле збирати кукурудзиння для корови. Там почув якесь підозріле квиління. Пильно вдивляючись у сутінки, обережно попрямував на те схлипування. Раптом його погляд натрапив на перелякану дівчинку, яка забилася в одну з куп кукурудзиння. Повільно підійшов до вкрай знесиленої, але напрочуд вродливої, ледь живої незнайомки. З-під густих чорних вій на нього блимали великі карі очі, сповнені неприхованою тривогою. Лише згодом він помітив, що дівчина була напівроздягненою, зі змарнілим і якимось хворобливим виразом обличчя. Як з’ясувалося пізніше, вона давно нічого не їла та ще й була хворою.

Від такої несподіваної зустрічі Василь ледве перевів подих. Довго роздумувати було ніколи: будь-якої миті могли з’явитися вороги. Він рішуче підхопив дівчину, яка, здавалося, ось-ось втратить свідомість, на руки і поніс додому. Разом з дружиною відігріли її, нагодували, напоїли. Потім почали думати, що робити далі, адже незнайомка була… єврейкою. Вирішили відвести Клару в сусіднє село, до своїх батьків.

Село Комінтернове — за вісім кілометрів від Долинського. А ще далі від нього, на відстані п’яти кілометрів, у Коханівці жила моя, в майбутньому, мати — Марія Єфремівна Козаченко. Клара впродовж доби перебувала у маминих батьків, а після цього наймолодший мамин брат Сергій відвів її вночі до своєї сестри. На той час у Марії Єфремівни було двоє власних дітей (чоловік — на фронті) і до того ж — зламана рука. Вона дала дівчинці одяг, щоб та переодяглася і пов’язала свою голівку з розкішними чорними довгими кучериками біленькою хустинкою, оздобленою мереживом. А головне, мати дала їй нове ім’я — Ліда. Сусідам-односельцям пояснила, що то її племінниця, в якої загинула вся рідня. Люди все зрозуміли і прийняли Ліду.

Незабаром у село прийшли румунські окупанти.

Минув якийсь час. Мати дуже ретельно приховувала походження дівчинки. Та шила в мішку не сховаєш. Незважаючи на мамину «конспірацію», хтось таки не втримався і при зустрічі, розгнівано крикнув, що вона переховує єврейку. На біду, про це довідалися румуни.

Наступного дня матір викликали до штабу на допит. Румуни, які були добряче напідпитку, довго допитували її, били, знущалися над нею. Один з них, підійшовши до матері, з усієї сили вдарив її по голові, після чого вона більше нічого не пам’ятала. Непритомну, кинули до холодного, вологого підвалу.

У румунів служила жінка з маминого села. Знаючи, що сталося, вона вирішила підпоїти вже й так нетверезих ворогів, щедро частуючи їх самогоном. Коли ті, нарешті, поснули, жінка швиденько кинулася до матері в підвал і почала всіма силами приводити її до тями. Коли мама відкрила очі, добродійка поцікавилася, чи може та хоч якось рухатися, оскільки від цього залежатиме її життя та життя її дітей. «Поки маю чим напувати та годувати цих мерзотників, щоб вони з перепою не згадали про тебе, біжи в село, проси в людей курей, самогонки — все це збирай і принось сюди», — наказала матері…

Немало води спливло, коли описані події потроху почали забуватися.

10 квітня 1944 року наші війська звільнили Одесу від окупантів. Все далі, на захід, переможно гнали їх з нашої землі. Ліда попросилася, щоб її відпустили додому, в Котовськ. Мама зібрала їй клунок у дорогу.

У місті Ліда намагалася знайти бодай когось з рідних чи сусідів, з надією поспішала до рідної оселі. Але замість будинку, де жила її сім’я, побачила велику вирву. Вражена довго стояла над нею, гірко ридаючи.

Через кілька днів Ліда повернулася до моєї матері. Час від часу вона ще і ще навідувалася до Котовська, та безрезультатно: нікого з рідних чи знайомих так і не знайшла. Після чергових таких розшуків повернулася з новиною про те, що зустріла свого сусіда Льову, якого через поранення комісували. Щоправда, сусід повідомив Кларі-Ліді сумну звістку: її брат загинув на війні…

Отак чотири роки прожила Ліда у моєї матері. Після перемоги над гітлерівською Німеччиною Клара з Левом одружилися, і молода жінка переїхала до свого чоловіка, в Котовськ. Згодом поїхала до Одеси навчатися на архітектора. Подружжя вирішило оселитися в обласному центрі. По закінченні вишу Клара Шальц тривалий час працювала архітектором, зарекомендувавши себе висококласним фахівцем своєї справи. Вона зробила вагомий внесок у повоєнну відбудову міста-героя Одеси.

Подружжя Шальців часто приїздило до нас, в с. Комінтернове Ананьївського району, в гості. Ми завжди гостинно їх приймали і дуже тепло спілкувалися, бо ж Клара була для нас як рідна. Попри її справжнє ім’я, вона так і залишилася для всіх нас назавжди Лідою.

Записала Інна ВАСИЛЬКОВА,
член НСПУ, завідувачка Музею історії порту Чорноморськ.