Ще у липні 2025-го, до Дня Української Державності, у республіканській газеті «Слово «Просвіти»« (№29—30) я поділився власними міркуваннями щодо НУШ. Сподіваюсь, що мої, учителя-практика, думки допоможуть розкрити процес запровадження НУШ із середини — проілюструють доречність (ефективність?!) способів і методів навчання учнів за цією новітньою реформою.
Час вніс до моєї статті одне доповнення — визрів до неї епіграф.
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
Тарас ШЕВЧЕНКО.
Вчитаймося у слова видатних педагогів: «Найбільшим даром для держави є освічена молодь» (Ян Коменський); «У вселюдському житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу», «…борімося за вільну національну школу для виховання вільної, свідомої, дужої Нації» (Софія Русова). Ці, як і багато інших, обґрунтовані у фундаментальних працях, вистраждані в боротьбі за незалежну Україну твердження видатних українських (і не тільки) вчених-педагогів є науковою методологією для розбудови вітчизняної педагогіки.
У 2018-у Міністерство освіти і науки України на чолі з Лілією Гриневич оголосило про реформу шкільної освіти, яка отримала назву «Нова українська школа». Навчання за програмою НУШ розпочалося у 2018—2019 навчальному році. Та вже 25 лютого 2024-го Оксен Лісовий, новий міністр освіти і науки України, журналістам «НВ» зізнався: «НУШ у 5—7 класах провисла…».
Очевидно, йдеться про відсутність очікуваних результатів у школі. Виникає логічне запитання: «А в чому ж причина?». Соціальна мережа вказує на три причини: винні вчителі (це, зокрема, і думка Оксена Лісового); відсутня матеріальна база; наслідки пандемії та війни.
Я хочу поділитися своїм баченням проблем, які виникли і виникають у зв’язку з реалізацією НУШ.
Методика НУШ, її підходи до навчання викликали питання вже з початку її приходу в школу. Уперше в публічному просторі критично висловилася про неї Ірина Фаріон у виступі «Імітація НУШ, або Як знищити шкільну освіту».
Звернемося до теоретичних положень НУШ, а найперше — до самої назви. Ймовірно, назву «українська школа» взято із заголовків робіт Софії Русової, хоча дослідниця розуміла цю назву виключно як національну школу України. Це означає, що національна українська школа має відповідати, за словами Григорія Ващенка, «соціально-полі-тичному устроєві держави, а також психології народу і його національним традиціям».
Етнопедагогіка, як наука, на зорі української державності була вже достатньо розвинена, хоч і переслідувалася. Прикладами є збірник часів Олени Пчілки і Лесі Українки «Дитина у віруваннях і звичаях українського народу», дослідження Софії Русової «Нова школа», пізнішого часу — роботи Костянтина Ушинського, Григорія Ващенка та найближчі до нас академічні розробки Георгія Філіпчука, зокрема «Українська етнокультура у змісті національної, загальної та педагогічної освіти», та багатьох інших авторів.
Українська етнопедагогіка мала б спрямовувати сучасну систему освіти до ментальних ознак, особливостей способу життя українського народу, серед яких, на мій погляд, можна відзначити:
- працелюбність, раннє привчання до обов’язків, зайнятості конкретною роботою;
- оптимістичність, схильність до романтичного світосприйняття;
- прагнення до самовираження через творчість;
- правдивість, щиросердність, споглядальність;
- прагнення до відособлення, своєрідний індивідуалізм.
Ці та багато інших особливостей української психіки, характеру повинні б ураховуватися під час навчально-виховного процесу, а конкретніше — діти мали б привчатися до праці з раннього віку, до обов’язковості у вчинках, відповідальності за свої дії, колективізму.
Натомість, що ми бачимо:
- діти граються в початковій школі;
- слідують власним бажанням, а не завданню;
- не тренують свою волю в подоланні перешкод;
- не виявляють лідерських якостей;
- відсутня змагальність.
Як наслідок — загрозливі прояви в психології:
- нерозвинена увага, не можуть зосередитися;
- не спрямовані на виконання завдання;
- не формується відповідальність (бо завдання не є обов’язковим для виконання);
- не розвивається самостійність у думках, вчинках (перебувають наче в умовах дитсадка, під постійною опікою батьків).
Створюються проблеми у спроможності пізнання, формуванні навичок:
- не вміють слухати (відповідають невпопад);
- неусвідомлено читають (без розуміння тексту, головного);
- погано пишуть (без поділу тексту на речення);
- не можуть побудувати усного висловлювання (відповідають одним словом);
- відсутнє прагнення до висловлення власної думки.
А вербальне оцінювання — словами «молодець», «дуже великий молодець», «просто молодець» — ніби урівнює роботу всіх дітей і виключає природну змагальність.
Варто, на мою думку, звернути увагу на недолік, я б сказав, життєвого, державницького виміру — нехтування формуванням відповідальності, яку американський психолог Карл Роджерс визначав як головну ознаку сформованості особистості взагалі.
Відповідальність — це риса особистості, яка затребувана впродовж усього життя. Цю якість людини необхідно «вирощувати», контролюючи, що не є насильством над особою. Відповідальність передбачає усвідомлення обов’язку і зусилля над собою. Застосування зусилля має психологічний аспект і формує пізнавально-спонукальний процес: досягаючи чогось, особа отримує моральне задоволення, а це сприяє подальшому зусиллю (і так далі). Таким чином, формування відповідальності допомагає розвитку ко-гнітивних навичок дитини.
На жаль, за роки утвердження незалежності України формування відповідальності кинуте на самоплин. До чого це призводить у нашій державі (в широкому розумінні, а не тільки в освіті) — ми всі є свідками.
Нехтування формуванням відповідальності — це одна з найзагрозливіших небезпек у побудові демократичної країни.
Названі вище недоліки, які, зауважу, не є наслідком ніби то поганої роботи вчителів початкової школи, а є результатом впровадження методики НУШ. І вони, ці недоліки, стали очевидними вже після чотирьох років запровадження цієї новітньої реформи. Коли учні перейшли до середніх, п’ятих, класів, з’ясувалося, що діти не здатні сприймати системний матеріал (розділ «Фонетика», «Лексика» і подібне). А все тому, що з початкових класів (цей період — основа навчання!) за-брали інструментарій навчання: увагу, наполегливість, старанність, відповідальність, запровадивши ігрову форму «перебування» у школі.
Так запроваджувачі НУШ проігнорували підмурівок національної освіти — ментальність, ріднокультурні цінності, особливості способу життя нашого народу.
З нового навчального року (2024 — 2025) організовано гучні дебати: що і як оцінювати в навчанні дітей? Це, ніби нове, вже було — аудіювання, діалоги і т. д. , але це відоме тепер називають по-іншому — ГР-1, ГР-2… Це саме той випадок, коли відоме, як казала Ірина Фаріон, назване по-новому, не стає новим. Така заміна назв є грою у форму.
Новатори методики НУШ руйнують, на мою думку, перевірену, доречну змістову роль оцінки, пропонуючи відмовитися від поточних оцінок. Адже поточна оцінка виконує мотиваційну, спонукальну, контролюючу функцію. «Нищення» поточної оцінки, вважаю, нівелює спроможність формувального оцінювання, яке конкретно виявляється через оцінку.
НУШ наполегливо підсилює зростання ще однієї проблеми: масоване спонукання учнів (через нушівські підручники, у яких навіть QR-коди за-значаються; програми з предметів) до використання під час уроків гаджетів, роботи в мережі Інтернет, шкідливість чого для багатьох напрямків розвитку дитини вже усвідомили демократичні європейські країни.
А що означає рекомендація Міносвіти — ви-вчення напам’ять віршів вважати необов’язковим?! Це вже відверте спрямування до руйнування зв’язків дитини з інтелектуально-духовним надбанням рідного народу, нищення основ української ідентичності.
Здійснюється і масоване привнесення в лексику української літературної мови англіцизмів. Чужинські слова широко використовуються як в усному мовленні, так і на письмі. Фактично твориться новий суржик, тепер уже англійський. І це в умовах, коли ми ще не позбулися остаточно московитського, достатньо глибоко закоренілого в нашій мові впродовж тривалого історичного періоду. Невже прагнення до чистоти рідної мови втратило актуальність?
Загрозливими, а не просто помилковими, на мій погляд, є поширення методичних програм під гаслом інтегрованих курсів: об’єднання вивчення української та зарубіжної літератур, історії України із загальною історією. Такі інтегровані курси суперечать національним і державницьким завданням, а саме — утвердженню української ідентичності, побудові української України.
Прагнення до уніфікації у викладанні предметів у школі веде до глобалізації в освіті й загалом у світосприйнятті. Схожий процес, але ще й з конкретною ідеологічною метою, Україна вже переживала, перебуваючи в «дружніх обіймах» московитської імпердержави. Новітні глобалісти намагаються вичавити все національне із самодостатніх держав. Теоретики глобалізму проповідують «застарілість національних держав», «глобальну історію», поширюють твердження про стирання кордонів, передусім — ментальних, національних.
Глобальні проєкти — це намагання уніфікувати світогляд, культури, це насадження штучності в усьому: стосунках, мові, побуті, мисленні. Тому протистояння глобалізації — це боротьба за збереження української картини світу, наших суто українських уявлень про світ. Україна — самоцінна, а не додаток до глобальних проєктів.
Отже, причиною «провисання НУШ у 5—7 класах» є:
- відірваність системи освіти від національного коріння України — рідних основ навчання та виховання;
- відсутність критичного підходу до політики глобалізму та пов’язаних з нею викликів.
Орієнтиром у побудові системи освіти в Україні для нас, освітян, батьків учнів, має бути думка-позиція Костянтина Ушинського, а саме: «Виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу». Єдність, нерозривний зв’язок навчання і виховання, саме національного виховання — запорука успіху в шкільній освіті.
Ми, українці, враховуючи сучасні глобалістичні й регіональні націєтворчі виклики, зобов’язані залишатися духовно сильною, інтелектуальною нацією, здатною розвивати найпрогресивніші технології сучасності, й основою нашого розвитку має бути своя національна школа, а не чужинецькі запозичення.
І на завершення. У нашій українській системі освіти, починаючи із 1991 року і до запровадження НУШ, час від часу відбувалися зміни — і це природно, закономірно.
Очевидно, в шкільній освіті є недоліки, але їй точно не потрібна трансплантація. Необхідно глибоко проаналізувати її стан, залишити хороше і відмовитися від того, що не ефективне. Одне слово, вдосконалити шкільну освіту. І це можливо у співпраці учителів-практиків і вчених.
Володимир КОРНІЙЧУК,
учитель Чорноморського ліцею №6,
голова Чорноморської міської «Просвіти» ім. Т.Г. Шевченка.
Проблеми нової школи
