Мій песимістичний прогноз: нас залишиться 10 мільйонів – президент KSE про вимивання мізків з України та демографічні виклики

"Я книжок не читаю і іншим не раджу", – свого часу заявив Тимофій Милованов.

Скандальні цитати, різкі оцінки та некоректні висловлювання на кшталт "не приховую, що дебіл" зробили його enfant terrible української політики. Але за епатажем у публічних проявах стоїть серйозний економіст і визнаний у світі дослідник теорії ігор та контрактів.

Після року на посаді міністра економіки та сільського господарства в першому уряді Олексія Гончарука Милованов повернувся до Київської школи економіки (KSE) та за 5 років перетворив її на одну з найуспішніших освітніх інституцій країни.

Лише за час повномасштабної війни кількість студентів Київської школи економіки зросла в 9 (!) разів. У квітні 2025 KSE викупила за 18 мільйонів доларів столичний гольф-клуб на Оболонській набережній, що стало рекордною приватною інвестицією в українську освіту. Ще десятки мільйонів керівництво ЗВО має намір витратити на ремонт і побудову кампусу.

 

"Ми інвестуємо в розумну людину в 3–5 разів менше за ворога"

– В одному зі своїх інтерв'ю ви стверджували, що Росія вкладає приблизно 10 тисяч доларів у майбутнього інженера-розробника безпілотника типу "Шахед". За вашими підрахунками, навіть найбільш амбітні українські університети витрачають на навчання студента максимум 4800$...

– Ситуація ще гірша. Якщо бюджет такого університету, як КНУ, КПІ чи Києво-Могилянська академія, поділити на кількість студентів, то ми отримаємо 1,5–2 тисячі доларів.

Якщо ми проробимо ту саму вправу щодо російських університетів, то отримаємо 4 тисячі доларів у посередніх вишах і понад 10 тисяч у топових.

Деякі з найбільш небезпечних технологічних підрозділів Росії, які, на жаль, ми змушені поважати як сильного ворога, співпрацюють з університетами.

Це означає, що ми інвестуємо в розумну людину в 3–5 разів менше, ніж наш ворог. Якщо через 10 років росіяни спробують знову на нас піти, у нас буде менше підготовлених інженерів, менше воєнних лідерів, менше молоді, і ми будемо змушені знову вчитися в бою, а не в студентських аудиторіях.

Сьогодні ми повинні виграти нинішню війну – зупинити ворога, відстояти незалежність України. А молодь 10–15 років, яка хоче розбудовувати Україну, яка хоче бути інженерами, повинна отримати всі ресурси, щоб бути більш підготовленою, більш навченою, освіченішою за нашого ворога.

Цього не відбувається. Причина очевидна: немає фінансів. Тому ми не можемо і без того обмежений ресурс розпорошувати на сотні університетів. Його треба віддати найкращим.

У нас навчається 10% переможців STEM-олімпіад (формат змагань із природничих наук, математики, технологій та інформатики для учнів 9–11 класів – УП), ми цим пишаємось, але талановиті їдуть з України.

Ми продзвонюємо учасників міжнародних олімпіад: серед них у нас на програмну інженерію цього року вступили 3, у Шевченка – 2, а до Польщі – 5. Якщо ж ми подзвонимо олімпіадникам з математики, то нуль – вони навіть НМТ (національний мультипредметний тест – УП) не здають, бо одразу їдуть за кордон.

– Тобто війна пришвидшила вимивання мізків з країни?

– Не зовсім. Парадоксальна і неприємна для нас історія: навіть після 2014-го дехто з випускників їхав у Москву. Тепер в Москву вже ніхто не їде. Пам'ятаєте, як один із випускників політеху опинився в Росії, де розробляє дрони для російської армії? Це зовсім не нова історія. Метрополія вимивала мізки з колонії – з часів СРСР і до 2022 року.

Серед багатьох людей, які були поза політикою, але дуже розумні, був такий підхід: намагатися потрапити у топовий виш у США, а якщо ні – то в Польщу чи Росію. Серед молодих науковців завжди було багато і дуже етичних людей, які все розуміли. Але частина опинялися в Москві і зараз воюють проти нас.

Щоб розумна молодь не роз'їжджалася, їй треба створювати умови. Ми проводили опитування серед наших біженців у Німеччині, за яких умов вони повернулися б назад: їм потрібні житло, перспектива роботи і якісна освіта. Без цього вони залишатимуться за кордоном.

Це загроза для існування країни. Якщо талановита молодь виїде або не отримає якісної освіти тут, то що ми захищаємо? І одна справа, якщо суперталант вступає до Гарварду чи МІТ (Массачусетський Технологічний Інститут – УП), згодом ставши глобальним українцем. Але якщо він їде в другорядний університет у Польщі – це втрата для всіх.

 Тимофій Милованов: Бачу прямий зв'язок між небажанням закрити псевдонаукову "єресь" і тим, що люди гинуть

– Активний розвиток Київської школи економіки розпочався з початком повномасштабного вторгнення. Чому?

– Кожне велике потрясіння національного масштабу, як-то Помаранчева революція, а згодом Революція гідності, давали нам імпульс для зростання. Власне, в 2015 до влади у KSE прийшли її ж випускники.

Доти Київською школою економіки керували іноземці. Причому роззнайомилися ми під час революції, організовуючи Відкритий Університет Майдану, витягаючи наших студентів з лап опричників Януковича…

У мене внаслідок тих подій була, як кажуть психологи, травма свідка. На канікулах я був на Майдані, але в момент розстрілу Небесної сотні вже поїхав у США.

Для мене це була травма, і тієї миті я вирішив, що мушу щось робити. Це стало поворотним моментом для багатьох з нас. Ми робимо те, що вміємо, і те, у що віримо – освіту.

У перші дні повномасштабного вторгнення ми не намагалися врятувати KSE. Натомість опитали співробітників щодо подальших планів – хто залишиться, хто піде в армію, а хто їде з країни. Попросили ухвалити це рішення швидко. Так один з наших топових аналітиків зараз займається дитсадком для біженців у Німеччині – у цьому немає нічого поганого.

На другий – третій день війни ми сформували ядро з приблизно 60 аналітиків. Я написав прем'єру, голові Офісу президента, його заступнику з економічних питань, профільним міністрам, що ми готові за їхнім дорученням рахувати.

Нам дали задачі різного ступеню секретності, і ми почали працювати. Окрім того, ми налагодили зв'язки з підрозділами і почали збирати кошти на їхні потреби. 5 мільйонів доларів ми зібрали за перший же тиждень.

Наша бізнес-школа в ті дні почала роботу з бізнесом, зокрема допомагала з релокацією. Наша Валентина Сахно (очільниця KSE Graduate Business School – УП) була настільки поглинута зумами і колами, що пропустила той момент, коли в її село зайшли росіяни. Зрештою її вдалося витягнути. Подібна історія трапилася і з нашим виконавчим директором.

У цьому і полягає простий секрет нашого успіху – ми продовжували працювати. Бакалаврські програми відновилися у форматі онлайн через 2 тижні після початку вторгнення. Решта програм – через 4 тижні.

Тобто через місяць – півтора Київська школа економіки вже вчила. А 1 вересня 2022-го у нас були бомбосховища, і ми вчили фізично.

Ми не будемо виїжджати з Києва, поки він стоїть, ми не будемо виїжджати з України, поки вона є – таке рішення ми тоді ухвалили.

– Скільки студентів прийшло в 2022-му?

– 300 студентів. Тоді, як зараз – близько 2000. Коли я прийшов у KSE в 2016, у нас загалом було 30 студентів, а випускалося 12.

У 2025 ми вперше обігнали УКУ. 10 років чи 5 років тому мені здавалося, що це недосяжно. Зараз ми боремося за те, щоб побудувати кампус, зробити бібліотеку з краєвидом на Дніпро.

– Ви ще не відмовилися від ідеї перебудувати гольф-клуб на Оболоні в свій кампус?

– Ми справді повинні залишити цільовим призначенням гольф-клуб. Гольф і спорт там залишаться. Але також буде бібліотека, відкриті інженерні лабораторії… Там буде чудово. Виглядатиме це, наче Опера в Осло, яка виходить на річку. Якщо, звісно, нам дозволять.

– Але 18 мільйонів доларів на кампус уже витрачені?

– Так, і потрібно ще 24. 15 я вже знайшов, треба ще 9.

– Де ви взяли 18? Це гроші фонду KSE чи сума, виділена спонсорами конкретно під купівлю цього об'єкту?

– Це кошти американських та британських мільярдерів.

– Це цільові кошти конкретно на кампус?

– Я просто їздив, ходив, скаржився: "Дайте гроші українцям"...

– Це величезна сума. Хто ці донори?

– Мільярдери. Переважно вчені-мільярдери, зокрема математики.

– Можете озвучити імена топ-5, 10 чи 20 найбільших донорів?

– Це різні фундації та уряди різних країн. Нещодавно Швеція нам дала 2,5 мільйона доларів на професорів. Уряд Данії оголосив, що ми отримаємо 2,5 чи 3 мільйони доларів на дослідницький центр щодо ефективності санкцій проти Росії.

"Функція університетів – продавання дипломів і ухилянство"

– В Україні працює понад 400 "вишів", незважаючи на досить масовий виїзд дітей за кордон. Яка їхня функція, на вашу думку?

– Продаж дипломів і покривання ухилянства. Вони про це відкрито говорять, що мене дуже обурює. Відкривається чергова невідома конторка і прямо каже: ми вас забронюємо, навіть не треба приходити.

Мені розповідали, що на Київщині є аграрний університет. Діти сидять по своїх селах, навчання лише онлайн. Студентам нецікаво, тому вони здають по 100 доларів і навіть онлайн-навчання не відвідують, а просто отримують оцінки.

Що це взагалі таке? Про це усім відомо, про це говорять у селі. Хочеш прилаштувати дитину, щоб вона не ризикувала – хай сидить у хаті: 100 доларів за курс – і все нормально.

– Що з цим робити? Якими мають бути адекватні дії держави?

– Потрібно дати ринку вбити їх. Бачите, як у нас з дронами? Дали ринок – і все. Ми ж не намагаємося рятувати державних виробників. Там конкуренція. Хто збанкрутував – ваші проблеми. Подивіться навпроти – це будівля Національної академії наук. Декілька корпусів.

Постукайте туди – бюджет є, люди є (хтось на пів ставки), а результатів немає. Коли востаннє вони публікувалися в міжнародному науковому журналі? Яку технологію для армії розробили? Коли зустрічалися з бізнесом і дали консалтинг, що створив робочі місця? Коли зробили щось, що працює в реальності, а не лише на папері?

Мені пишуть, що я неетичний, бо не поважаю вчених. Я поважаю тих, хто друкується в міжнародних журналах. І не поважаю тих, хто називає себе вченими, але ними не є – і при цьому тягне гроші з держави, які потрібні армії.

Бачу прямий зв'язок між небажанням закрити псевдонаукову єресь і тим, що люди гинуть.

"Песимістичний сценарій – це коли в Україні залишиться 10 мільйонів людей"

– Київська школа економіки робить аналітику щодо проблем української економіки, найбільшим викликом якої може бути депопуляція. Який песимістичний та оптимістичний сценарії можливі в осяжній перспективі, наприклад, за 10 років?

– Це буде трохи прогноз з повітря, але моя песимістична оцінка така: в Україні може лишитися 10–15 мільйонів українців. Відповідно до оптимістичного сценарію – якщо війна припиниться, ми будемо рухатися в ЄС, – люди поступово повертатимуться.

– Скільки їх може бути в країні, відповідно до вашого оптимістичного прогнозу?

– 35–40 мільйонів. Це буде трохи як у Ізраїлі. Якщо буде відновлення, позитивний вайб, і ми впораємося із зовнішнім викликом, станемо частиною ЄС, тут буде набагато більше сенсу життя. Бо кожен в Україні може стати тим, ким захоче.

Багатьом іноземцям тут подобається – чесніше, ніж у них. У деяких районах Філадельфії шанс бути вбитим навіть зараз вищий, ніж у Києві: ви ж бачите постійну стрілянину, зокрема в школах, гетто.  

Я жив на межі гетто – кожної другої ночі у мене під вікнами була перестрілка. У мене часто питали: як там виживати? Тепер те саме питають про життя під "Шахедами". Жити можна і в гетто, і під "Шахедами".

"Майбутнє визначаємо ми – або це зроблять за нас"

– Навіть якщо війна зупиниться, Україна повинна буде залишатися країною з великою армією та потужним ВПК. Відповідно, потрібно багато фахівців. Як вирішувати цю проблему за умов депопуляції?

– Є два шляхи: підвищення нашої ефективності завдяки поліпшенню освіти або масовий імпорт кадрів. Але тоді це буде зовсім інша Україна.

Щоб не перетворити брак людей на брак якості, треба дорослішати: переходити від роботи "лопатою" до інженерії, автоматизації, роботів.

Освіта – ключ до виживання: вона дає лідерів, науковців та інженерів для оборони і формує робочу силу, що утримує літніх, ветеранів і всіх, хто потребує.

Попереду два сценарії: або нас залишиться менше, але ми будемо високоосвіченими людьми, які працюють з ШІ і тягнуть економіку; або ми лишаємось неуками, технології нас витісняють, а прогалини закривають дешеві мігранти. Майбутнє визначаємо ми – або це зроблять за нас.

– На якому етапі брак фахівців буде відчуватися як критичний?

– Насправді це вже відбувається.

– Мільйонів 10. Готуйтеся до нової України. Якщо ми самі не навчимося бути розумнішими, будемо імпортувати не десятками тисяч, а мільйонами. В основному на робітничі професії. Подивіться, скільки в нас пенсіонерів, порахуйте співвідношення між тими, хто працює, і тими, хто вийшов на пенсію. Це критично.

Перший пріоритет – вижити і війна, а другий пріоритет – щоб у нас була високопродуктивна, конкурентоспроможна європейського рівня нація.

У Багряного в "Тигроловах", коли Григорій Многогрішний втікає з етапу на Сибір, він каже, що "краще померти біжучи, ніж жити гниючи".

Так от ми вже не біжимо. Тут все гниє. Є частина справжньої України, яка бореться за існування і майбутнє, а є частина, яка продовжує гнити. І ми повинні її скинути.

Гниле болото, що залишилося нам від Радянського Союзу, не дає нам випростатися.

– Чому те, що ви називаєте болотом – тобто роздутий державний сектор і зарегульованість економіки, – нас гальмує, а Росію навпаки рятує від краху?

– Це міф, що їм це допомагає. Якби вони не крали власні гроші, у них би було ще більше "Шахедів", і вони чіткіше долітали б до цілей.

– Тобто ви вважаєте, що неефективність війни з їхнього боку – наслідок неефективної роботи держапарату?

– У них відмінна від нашої, але також неефективна система. Мене заб'ють за ці слова, але я все одно скажу: Зеленський – суперпозитивна історична постать для України… Якби не Зеленський, України вже не було б.

– Поясніть, що ви маєте на увазі.

– По-перше, будь-хто інший одразу пішов би на переговори з росіянами, але справа далеко не лише в цьому. Він четвертий рік не спить і не дає світу забути про нас. Він не здається.

– Але ж це питання і його політичного самозбереження, чи не так?

– Давайте не опускати цю розмову до таких категорій. Якщо розглядати ситуацію з історичної перспективи, Україна існує і буде існувати. На її чолі проукраїнський лідер. А те, що є внутрішня гризня між сильними фігурами – умовною опозицією, бізнесами, – це і є народження нації. Це справжні пологи. З болем, кров'ю, ризиком смерті.

Сьогодні націю не уособлює дрібка дисидентів на тлі байдужої більшості, як це було за СРСР. Більшості не байдуже. Хоча так, є інертна маса, чим користується Кремль.

"Не планую йти в політику – для мене це надто стресово"

– Милованов-політик, яким ви були 5 років тому, і Милованов-президент Київської школи економіки – це дві різні постаті. Там ви були ображеним і конфліктним посадовцем, тут ви створюєте масштабні проєкти, знаходите нових друзів і партнерів. Чи вважаєте свій політичний досвід невдалим?

– Він був корисним. Перші два роки в KSE я теж був дуже конфліктним. Мені довелося звільнити не просто багато людей, а майже всіх. Кожного, хто не вірив у те, що KSE може бути іншим. Мене бісять люди, які не вірять, що може бути по-іншому. У політиці таких людей дуже багато і коли я там перебуваю, мене все це бісить.

Науковцю складно бути в політиці. Тому що одна з найбільших чеснот науковця – говорити правду. Це не та навичка, яка може пригодитися політику.

Науковця все життя тренують критикувати, політик навпаки має шукати коаліції.

Науковець може порвати наукову статтю колеги на шмаття і після цього випити з ним пива, бо тут нічого особистого.

Політик може сказати правду про іншого політика, але тоді вороги того іншого політика це використають для дискредитації. Виносячи критичну правду, ти мимоволі підносиш снаряди для політичної війни.

– За яких умов плануєте повернутися в політику?

– Не планую йти в політику – для мене це надто стресово. Я щасливий там, де є: мені дуже подобається наука й освіта, подобається команда. На початку війни думав, де принесу більше користі: в уряді, в армії (досвіду немає), чи рятувати Київську школу економіки – і обрав KSE.

І чому я обрав? У владі був би сімнадцятим радником і мало розумів про війну. А будувати університет під час війни можуть одиниці. Моя цінність більша в освіті й науці, ніж у політиці чи бізнесі.

– Зрештою ви почали читати книжки і навіть їх цитуєте. Коли були політиком, казали, що література – марне витрачання часу…

– То була викривлена цитата. Я мав на увазі, що просто читати – замало, щоб бути розумним. Важливо не просто багато читати. Важливо ще й багато пробувати робити.

Прочитавши "Тигроловів", я використовую цитату, думаю, як все це пов'язано з сьогоднішнім життям, а що змінилося. Таким чином я інтегрую знання в сучасний світ.

Словом, я це намагався пояснити, але сказав необережно.

Навіть у науці є два підходи до публічних виступів: один передбачає сильну підготовку, і це всім подобається, а другий – хуліганський, який я дуже люблю. Коли ти все пробуєш і дивишся на реакцію людей.

Звісно, за такі підходи я часто отримую по голові, але результат – росте KSE, тому що, пробуючи різні ідеї, я відбираю найкращі з них.

Ну а по голові б'ють – таке життя я обрав, мене все влаштовує.

Тетяна Даниленко, УП

Джерело

Газета: Слово